Голодомор 1932-33. Спогади вінничан, які пережили цей жах

Голодомор 1932-33. Спогади вінничан, які пережили цей жах
  • 25 листопада вшановували пам'ять жертв Голодомору 1932-33 років.
  • Штучний голод, який був організований для придушення спротиву українців проти колективізації, уніс життя 3,9 мільйона людей.
  • Зібрали спогади вінничан, які вижили та на все життя запам’ятали те жахіття.

Щороку, у четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять жертв Голодомору. У 2020-му це вже 87 роковини штучного голоду, який організували більшовики, щоб українці «полюбили» Радянський Союз.

У 1930 році в українських селах відбулося тисячі масових виступів, радянська влада не приживалася в Український РСР. Восени 32-го року з України почали вивозити посівний матеріал з колгоспів.

У листопаді та грудні з хат селян забрали все зерно, картоплю, сушені фрукти — все, що було їстівним. За офіційними даними від голоду померли 3,9 мільйона людей. За неофіційними — від семи до десяти мільйонів українців.

Відео дня

Історії очевидців

Громадський активіст Олександр Іванов створив гугл-карту спогадів очевидців Голодомору. Чоловік відшукав у мережі текст, фото або відео спогади очевидців. І зробив прив’язку до місця, про яке розповідають люди, що пережили голод. Карта містить декілька сотень позначок і вона доступна за цим посиланням.

З десяток позначок є й на Вінниччині. Відео зі спогадами очевидців ми використали для підготовки наступного тексту.

— Мені було десять років, була мала, ще нічого не знала. А мої батьки були заможними: багато поля, худоби. Батько видавав мою сестру заміж. Покликав гостей. А тут прийшли забирати все... Будинок зламали, люди полякалися, — згадує Марічка Шкорба з Вінницької області. — Була в нас туша корови і ми у дворі варили. Так по шматочку їли, разом з бур'яном їли. Від цього вмер мій батько. Усіх мертвих скидали у велику яму на цвинтарі.

Микола Заболотний народився 9 червні 1921 у селі Кулихи, Вінницької області. Він розповів, що паралельно організації голоду тривав процес «розкуркулення».

— У 1932 році на людей, які не вступили в колгосп і мали своїх коней накладали податок. Ці «куркулі» мали возити каміння для будівництва доріг, і у воза накладали багато каміння. Тяжка робота. Куркулі виганяли коней і відцуралися від них. Тому в 32-му коні ходили по полях наче дикі, де вони і здихали, — казав Заболотний.

Катерина Дубчак народилася у селі Шпиківка в 1920 році. Жінка розказала, що вони їли, коли більшовики забрали все їстівне.

— Ой... було-було... забирали кожну крупинку, а якщо знаходили те, що люди ховали, то потім комуністи наших людей били. Так вони забирали та їли все це, а люди з голодовки вмирали. А ми ходили збирали гнилу бараболю. Вона розсипалася в руках на крохмаль. Рвали яблучка маленькі, з липи млинці пекли. З села ніхто не тікав, бо грошей ні в кого не було. Вмирали з голоду й все.

Марія Фірман народилася 21 вересня 1923 року у селі Хижинці, Вінницької області. Розповідає про померлих від голоду у своїй родині, і як дядько рятував їх від голодної смерті.

— У селі багато від голоду померла. Скільки померло — не знаю. Усіх мерців скидали в одну яму, навіть без трун. У моїй родині померло троє — 4-річна сестричка, мама, тато. Вижили мої два брати та я. Мені тоді було дев'ять років. Брати рвали траву, щавель і варили його з грибами. Наш дядько якщо щось знаходив, то нам приносив.

Микола Сташко з села Сосонка розказав як люди вдавалися до канібалізму, щоб вижити.

— У нашому селі був такий випадок: у печі сусідки стояли горщики, а в одному з тих горщичків виглядав пальчик від дитячої ручки. На цю жінку потім селяни заявили, і її заарештували. Сусідка не повернулася, а коли німці наступали в 41-му, то на ту хату точно впала бомба.

Щоб вшанувати жертв Голодомору, о 16:00 запаліть свічку пам'яті

Євдокія Килимник з села Калинівка пережила голод тільки завдяки старшому братові. Він у неї працював трактористом в колгоспі та мав хоч якийсь шматок хліба.

— Брат давав мені хліба, що залишався на роботі. А я додому несла, і по крихтам ділила між братами та сестрами. Голод змінив людей: вони ставали жорстокі та злі. Якось заснула на полі, а за мною батьки пішли. Розбудили та сказали, щоб не робила так більше. Бо люди могли вкрасти, зарізати мене та з'їсти.

Прямих наказів про Голодомор немає

Демограф Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи Наталя Левчук вважає, що цей штучний голод був помстою українцям за свободолюбність. Але документів, які прямо свідчать, що голод був організований партійною верхівкою комуністів з Москви, не збереглося.

— Прямо ніхто не наказував морити людей голодом. Таких документів немає. Але є багато інших. Наприклад, телеграма від 1 січня 1933 року, де Сталін чітко каже: селяни, які вкрали хліб, мають його добровільно здати і будуть помилувані. Або покарані за законом про «п'ять колосків».

Ця телеграма стала поштовхом до масових обшуків. Активізувалися буксирні бригади, які діяли з 1932-го. Ходили по хатах і забирали все продовольство. Казали, що селяни мають великі підземні амбари із зерном. Насправді знаходили значно менше, ніж очікували.

22 січня вийшов указ заблокувати кордони, зокрема заборонити виїзд з України та Північного Кавказу. Селян виловлювали загони ДПУ (Державне політичне управління) і повертали назад. Голодуючих не пускали до Києва та інших великих міст, ставили на дорогах заслони. Села, які не виконували план хлібозаготівель, а також політично неблагонадійні, заносили на так звані чорні дошки. Це означало повну фізичну й продовольчу блокаду населених пунктів. Їх жителі були приречені на вимирання, — казала пані Левчук в інтерв’ю gazeta.ua

За підрахунками Інституту демографії, з 1932 по 1934 роки від голоду померло 3,9 мільйона українців. Втрати сільського населення (3,6 мільйонів людей) є значно вищими, ніж міського (300 тисяч людей). 90% втрат прийшлося на 1933 рік.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі (33)
  • Александр Власов

    Жахіття
  • Галина Комарніцка

    Вічна пам'ять жертвам голокосту 🕯
  • Читач27

    Ось мій коментар про Голодомор 1932-1933 років: ЧЕРВОНА МІТЛА
    Спогад мами про рідкісний випадок під час проведення більшовицької продрозверстки восени 1932 року, с. Маркуші на Житомирщині; це не було пограбування у звичайному розумінні, це був спланований процес з метою забрати в Українців будь-які продукти харчування. В народі його назвали Червоною мітлою.

    Бо віковічна думка у юдея–
    То влада і телятко золоте.
    Для москаля ж єдина панацея–
    Грабіж, Мітла Червона: се і те.

    У хаті пустка. Передзим’я час.
    Жнива минули, та немає збіжжя:
    забрали все, що віднайшли, (якраз
    при цьому діти голосили,
    а в матері вже не стачало сили)
    забрали вчора, саме в ранній час,
    коли всі троє снідати просили.
    Селянська думка примітивна і проста:
    Хто ж то втямить, аби шукати збіжжя у світлиці?
    Чи ж то таке бувало, коли і де?
    Це ж як шукати голку у копиці,
    яку туди ніхто і не кладе!
    Та все буває лишень до пори,
    коли ніщо не допоможе, хоч умри.
    Унесла просо до світлиці (майже пуд!)
    і всипала до скрині, на саме дно,
    на нього одіяло і рядно
    поклала, так що  ними
    те просо  зверху приховала:
    аж не знайдуть! Понині
    лежало просо те у скрині.
    А мірку проса внесла враз,
    аби зварити юшку. Понад силу
    ішла з водою від  криниці
    й побачила підводу, що вۥїжджала
    стежиною прямісінько в подвірۥя.
    Уже знала, що  буде нині,
    та заспокоїлась, бо просо було в скрині.
    Недовго ждати довелося,
    як шукачів тих другий рейc прибув,
    аби той трус довести до кондицій:
    забрати всяке збіжжя геть!
    За приховання будь-яких продуктів
    була тяжка покара: життя могли забрати
    чи запроторити за ґрати.
    До хати двоє увійшли:
    москаль (його було вже знано
    достеменно), а другий – отакий собі
    рудий в щетині  чи муругий –
    видать юдей з Бердичева, земляк;
    і гумор мами – селянинки –
    вмить закляк.
    По тому спритно
    москаль той до комори шаснув,
    аж засув  на одвірку клямцнув,
    і в темноті пропав. Звичайна річ,
    яка давно нікого не дивує:
    москаль – професор в мокрій справі,
    та й видно пана по халяві.
    Перетрусили всю комору,
    і на горі були із шпичаком,
    отим гранчастим  гостряком-штиком
    стромляли в сіно, стіни, і долівку –
    ту глиною помазаную стелю; тож на гору
    обоє лізли по драбині пішаком,
    аж піт збігав по лисинах струмком.
    Юдей пройшовся по світлиці,
    окинув гострим зором навкруги,
    і віко скрині відчинив із рипом,
    руду у скриню руку запустив
    і враз, від страху чи зі злоби,
    звіром рикнув:
    –«Пашня! Пашня!»
    –«Та де пашня? Яка то є пашня?
    Хіба ти ще не знаєш, що таке пашня?» –
    Ось так одвітом мати прокричала,
    хоч і сама не тямила-не знала,
    що буде далі. І хоч судомив біль у спині,
    вмить зачинила віко скрині.
    Жид остовпів, аж ніби з переляку,
    стояв навитяжку, як проковтнув ломаку,
    відтак крутнувсь на місці й зник.
    Чи він трусити ще не звик,
    чи ще не знав, що всякий злак,
    а не лише пшениця й жито – то пашня,
    а може він простак був, як лушня.
    Лише тривав дитячий крик.
    Зирнула у вікно, не вірячи собі:
    з подвірۥя-пагорба в долину
    поїхали москаль і жид, показуючи спину.
    Наш брат, як їздовий,
    направив дишель в двір новий:
    там також в морок світ поринув.
    Дитячий крик тому поміг
    чи  може й справді диво боже,
    або похмурий день негожий…
    Судить тепер – чи буде зиск?
    Якби ж то правда й сила Божа!
    Та правда та була проста, як кат,
    що голод – не тітка, а холод – не брат!
    Записано від мами при житті.
                 Віршовано  2007 року.
  • Читач27

    ЧЕРВОНА МІТЛА
    Спогад мами про рідкісний випадок під час проведення більшовицької продрозверстки восени 1932 року, с. Маркуші на Житомирщині; це не було пограбування у звичайному розумінні, це був спланований процес з метою забрати в Українців будь-які продукти харчування. В народі його назвали Червоною мітлою.

    Бо віковічна думка у юдея–
    То влада і телятко золоте.
    Для москаля ж єдина панацея–
    Грабіж, Мітла Червона: се і те.

    У хаті пустка. Передзим’я час.
    Жнива минули, та немає збіжжя:
    забрали все, що віднайшли, (якраз
    при цьому діти голосили,
    а в матері вже не стачало сили)
    забрали вчора, саме в ранній час,
    коли всі троє снідати просили.
    Селянська думка примітивна і проста:
    Хто ж то втямить, аби шукати збіжжя у світлиці?
    Чи ж то таке бувало, коли і де?
    Це ж як шукати голку у копиці,
    яку туди ніхто і не кладе!
    Та все буває лишень до пори,
    коли ніщо не допоможе, хоч умри.
    Унесла просо до світлиці (майже пуд!)
    і всипала до скрині, на саме дно,
    на нього одіяло і рядно
    поклала, так що  ними
    те просо  зверху приховала:
    аж не знайдуть! Понині
    лежало просо те у скрині.
    А мірку проса внесла враз,
    аби зварити юшку. Понад силу
    ішла з водою від  криниці
    й побачила підводу, що вۥїжджала
    стежиною прямісінько в подвірۥя.
    Уже знала, що  буде нині,
    та заспокоїлась, бо просо було в скрині.
    Недовго ждати довелося,
    як шукачів тих другий рейc прибув,
    аби той трус довести до кондицій:
    забрати всяке збіжжя геть!
    За приховання будь-яких продуктів
    була тяжка покара: життя могли забрати
    чи запроторити за ґрати.
    До хати двоє увійшли:
    москаль (його було вже знано
    достеменно), а другий – отакий собі
    рудий в щетині  чи муругий –
    видать юдей з Бердичева, земляк;
    і гумор мами – селянинки –
    вмить закляк.
    По тому спритно
    москаль той до комори шаснув,
    аж засув  на одвірку клямцнув,
    і в темноті пропав. Звичайна річ,
    яка давно нікого не дивує:
    москаль – професор в мокрій справі,
    та й видно пана по халяві.
    Перетрусили всю комору,
    і на горі були із шпичаком,
    отим гранчастим  гостряком-штиком
    стромляли в сіно, стіни, і долівку –
    ту глиною помазаную стелю; тож на гору
    обоє лізли по драбині пішаком,
    аж піт збігав по лисинах струмком.
    Юдей пройшовся по світлиці,
    окинув гострим зором навкруги,
    і віко скрині відчинив із рипом,
    руду у скриню руку запустив
    і враз, від страху чи зі злоби,
    звіром рикнув:
    –«Пашня! Пашня!»
    –«Та де пашня? Яка то є пашня?
    Хіба ти ще не знаєш, що таке пашня?» –
    Ось так одвітом мати прокричала,
    хоч і сама не тямила-не знала,
    що буде далі. І хоч судомив біль у спині,
    вмить зачинила віко скрині.
    Жид остовпів, аж ніби з переляку,
    стояв навитяжку, як проковтнув ломаку,
    відтак крутнувсь на місці й зник.
    Чи він трусити ще не звик,
    чи ще не знав, що всякий злак,
    а не лише пшениця й жито – то пашня,
    а може він простак був, як лушня.
    Лише тривав дитячий крик.
    Зирнула у вікно, не вірячи собі:
    з подвірۥя-пагорба в долину
    поїхали москаль і жид, показуючи спину.
    Наш брат, як їздовий,
    направив дишель в двір новий:
    там також в морок світ поринув.
    Дитячий крик тому поміг
    чи  може й справді диво боже,
    або похмурий день негожий…
    Судить тепер – чи буде зиск?
    Якби ж то правда й сила Божа!
    Та правда та була проста, як кат,
    що голод – не тітка, а холод – не брат!
    Записано від мами при житті.
                 Віршовано  2007 року.

keyboard_arrow_up