«Дочка у снах кличе тата, а в мене від того серце розривається». Жінка просить підтримати петицію

Як раділа Владислава, коли татусь приїжджав у відпустку, нині серце дівчинки сповнене смутку і печалі...

• Він міг би бути живим, якби думав тільки про себе.
• Мав повертатися за кордон на заробітки, де працював до війни, але не поїхав.
• 8 березня 2022-го уже був у Територіальній обороні, а тоді пішов на фронт.
• Загинув 2 лютого 2024 нинішнього року в Авдіївці.
• У пам'ять про чоловіка, батька трьох дітей, дружина створила петицію про присвоєння йому звання Героя України.

Роман Фурманчук зі Жмеринки загинув після того, як рашисти скинули на Авдіївку керовану авіабомбу. Про цей факт знає його дружина пані Альона. Так написано про загибель чоловіка у повідомленні військової частини А 4007, що входить до складу 110-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ.

Сталося це 2 лютого нинішнього року.

Деякі подробиці загибелі Романа розповів журналісту «20 хвилин» його побратим і земляк Олександр.

«Про загибель Романа я дізнався від комбата, — говорить Олександр. — Комбат знав, що я його земляк, Казав, що орки скинули керовану авіабомбу.  Комбата і  ще декого з хлопців дістали з-під завалів. Винесли із зруйновної будівлі. Перевезли у більш безпечне місце. Невдовзі прилетіла ще одна авіабомба. Ні в кого не залишилося шансів вижити».

За словами побратима, забрати тіло Романа вдалося не одразу. Добратися до місця ракетного обстрілу було неможливо, бо не припинявся бій.

Дружина полеглого військового просить розповісти про її чоловіка на сайті «20 хвилин» і в газеті RIA. Хоче, аби люди знали, яким він був до війни, як сміливо воював, щоб залишився спомин про простого солдата  — Романа Фурманчука.

Вона сподівається, що після публікації статті знайдуться люди, які підтримають петицію, створеною жінкою. Вона просить главу держави присвоїти звання Героя України Роману Фурманчуку.

Ще встиг набрати мій номер…

Увечері 1 лютого Альона розмовляла з чоловіком по телефону. Тоді вона не знала, що останній раз чує його голос. Каже, Роман, як завжди,  був на позитиві. «Він ніколи не виказував, що в нього на душі, — розповідає про чоловіка. — Не хотів, аби я хвилювалася, аби мої хвилювання передавалися дітям. Оберігав нас від можливих страждань».

«Ти пам’ятаєш, що завтра я йду на весь день», — нагадав їй Роман під час розмови.

Коли він говорив такі слова, вона вже знала: увесь цей час з ним не буде зв’язку.

Наприкінці розмови Роман ще раз нагадав їй, що завтра з ним не буде зв’язку, тому розмовляти вони не зможуть.

«Він говорив це для того, щоб я не хвилювалася, — каже пані Альона. — Але саме в такі дні серце тривожилося найбільше».

Вона знала, що Роман в Авдіївці. В Інтернеті, по телебаченню, по радіо — всюди говорили, що в Авдіївці — пекло. Одні казали, що росіяни уже зайшли у місто, інші спростовували ці слова, мовляв, це неправда. Тільки в одному не було розбіжності — за місто точаться жорстокі бої, щодня гинуть люди.

«Наступного дня, 2 лютого, я не чекала від Романа ні дзвінка, ні повідомлень, — продовжує співрозмовниця. — Раптом бачу сигнал майнув у Вайбері. Роман. Але дуже швидко. Не встигла навіть відповісти. Я одразу надіслала повідомлення. Запитала, чи можна йому писати? Руки тремтіли, очей не зводила з екрана телефону. Відповіді не було. До кінця дня не випускала телефон з рук. Але дзвінка від чоловіка не було».

Вона дотепер картає себе через те, що не встигла відповісти на дзвінок, хоча й розуміє, що сигнал був надто короткий, на такий неможливо відповісти.

Говорила про це під час спілкування з журналістом. Припускає, що він набрав її номер в останні хвилини життя. Пізніше їй говорили, що приблизно у такий час прилетіли бомби на будівлю, в якій знаходився Роман.

Ніч з 2 на 3 лютого для неї виявилася безсонною. Її не полишала тривога. Жінка серцем відчувала щось недобре.

З самого ранку вона стала набирати номер Романа. Його телефон уперто мовчав.

Контактів когось з побратимів, які служили разом з її чоловіком, вона не мала. Стільки разів просила Романа, щоб повідомив номер телефону когось зі своїх хлопців, він обіцяв, але так і не зробив.

Надалі Роман не виходив на зв’язок.

Раділа, коли тато приходив до школи

У військкоматі у Жмеринці Альоні повідомили, що інформації з фронту про Романа Фурманчука у них нема. Тоді вона пішла у поліцію писати заяву про зникнення чоловіка. Сказали, щоб трохи зачекала. Потім попросили, щоб прийшов хтось з дітей для взяття проби на ДНК.

«Я подзвонила дочці, щоб приїхала, вона ще не встигла добратися до поліції, як мені сказала страшну новину — Роман загинув. Знали про це у військкоматі, чи ні, але не від них я почула, що з чоловіком».

Горе  важким каменем впало на їхню сім’ю. Сини уже дорослі, одному 18, другому 21 рік, а донечці ще тільки дев’ять років. Вона дотепер плаче. Буває, мама чує вночі, як дитина уві сні кличе тата. Владислава, так звати дочку Альони й Романа, дуже була прив’язана до тата.

Під час служби його відпустили додому. Альоні зробили операцію, чоловік попросився поїхати підтримати її.

«У ті дні він почувався таким щасливим, що словами не передати, — говорить співрозмовниця. — А діти як раділи! Особливо Владислава. Тато забирав її зі школи після уроків. Вони разом поверталися додому, розмовляли. Дівчинка неймовірно тішилася!»

Роман тричі діставав контузії. У нього було важке поранення. Дружина сподівалася, що після лікування його вже не візьмуть на війну. Помилилася.  Її чоловіка знову відправили у частину. Тільки змінили військову спеціальність: він починав стрільцем-снайпером, а після поранення став служити телефоністом у взводі зв’язку.

"Сміливий! Ніколи не давав задню"

Уже згаданий побратим Романа на ім’я Олександр після лікування знову повернувся у стрій. Щоправда, тепер він уже  не у 110-й бригаді, як було раніше.  Після лікування його відправили в інший підрозділ.

«Тепер я вже не у 110-й, але душею все одно почулася поруч зі своїми побратимами з моєї колишньої бригади, — говорить Олександр. — Навіть нарукавний шеврон «стодесятки» не знімаю» .З Романом Фурманчуком він познайомився ще у військкоматі у березні 2022-го. Під час розмови я запитав його, кого він знає з нашого села. Роман назвав декілька прізвищ, сказав, що ці люди його родичі.

«Я від здивування не знав, що сказати, бо дехто з тих людей були і мої родичі», —ділиться спогадами Олександр.

Каже, Роман був дуже доброю людиною. Готовий був кожному підставити плече. Запитував, чи не треба допомогти.

«Він ніколи не давав задню, не відступав від прийнятого рішення, — продовжує Олександр. — Не можу уявити, що Саші уже нема з нами. Дотепер не віриться. Таке відчуття, що він ось-ось появиться. На жаль…»

На похорон приїжджав ще один побратим Романа. На жаль, пані Альона не пригадує його прізвища. Він родом з Черкащини.

«Такого, яким був ваш Роман, нема ніде, може, я чогось не знаю, але такої щирої людини, як він, не зустрічав у житті», — сказав Альоні побратим її чоловіка.

Йому було страшно говорити ще про одне. Але він сказав, що особисто відкопував тіло Романа з-під завалів.

Побратими загиблого Фурманчука говорили, якби він мав офіцерське звання, з нього б вийшов дуже добрий командир. Він не тільки розумів людей, він відчував їх. Бійці цінують таких. Був дуже сміливий. Не скиглив не нарікав. Часто повторював: «Все буде добре, хлопці, не журіться».

Посвідчення УБД чекайте, вам повідомлять

Приголомшена горем дружина Романа Фурманчука отримала документи, деякі особисті речі чоловіка. Їй передали побратими загиблого.

Вона має оформити документи про участь чоловіка у війні. Ходила у військкомат, аби з’ясувати. як це робиться на ділі, тобто як отримати  документ учасника бойових дій.

«Мені сказали чекати, про все повідомлять, я й чекаю, але як воно буде надалі, не знаю», — говорить жінка.

Підтримка чужих людей зменшить біль дітей за батьком

Пані Альона просить підтримати створену нею петицію. Дуже сподівається на тих, хто небайдужий, у кого серце болить так само, як і в неї, за кожного, хто нині на фронті,хто береже пам'ять про загиблих.

Петицію вона створила 15 лютого 2024 року. До завершення підписання залишилося 49 днів. На час написання цих рядків документ підтримали 8753 людей.

Підтримка чужих людей зменшить біль дітей за вбитим батьком. Особливо малої донечки, дівчинки, серце якої сповнене смутку й печалі за татусем…

Читайте також:

Чому мобільний шпиталь не на фронті, а припадає пилом у майстерні? Продовження історії сільського інженера

З нагоди річниці створення Нацгвардії відзначили військовослужбовців Вінниччини

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.