«Були всі підстави для ампутації…» У лікарні №2 Вінниці врятували руку 25-річному командиру роти

«Були всі підстави для ампутації…» У лікарні №2 Вінниці врятували руку 25-річному командиру роти
У травматологів лікарні №2 додатковими ліками є гарна аура - лікар Павло Малецький, асистент кафедри травматології медуніверситету Олександр Литвинюк, капітан роти Валентин та завідувач відділення травматології Сергій Псюк (зліва на право).
  • Вінницькі медики з лікарні №2 провели унікальну операцію.
  • В чому вона полягає і в якому стані нині пацієнт?

Це було третє поранення командира роти ЗСУ у званні капітана. Звати його Валентин. Він з Гайсина. На фронті четвертий рік. У 2019-му закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного. Після отримання диплома мав місця відпустки і — одразу на фронт.

У перший день листопада минулого року в його автомобіль влучила ракета. Трагедія сталася біля Бахмута. Той день він запам’ятав на все життя.

У лікарні прифронтового міста його попередили про можливу ампутацію.  Валентин розповів журналісту «20 хвилин», що в нього до останнього жевріла надія, що руку не відріжуть.

Відео дня

Так воно й сталося. Руку молодому офіцеру, точніше, її частину, врятували у Вінницькій лікарні №2. Як усе відбувалося, журналісту «20 хвилин» розповіли рятівники військового. Він поділився думками про самопочуття і свій нинішній стан. Чоловік задоволений тим, що потрапив до травматологів з Вінницької лікарні №2. До нашого медичного закладу він прибув на п’ятий день після поранення.

Кістку замінили стержнем з медичним цементом

Оперували військового лікарі-травматологи Павло Малецький, Олександр Белега та асистент кафедри травматології медичного університету імені Пирогова Олександр Литвинюк. Оди з них, пан Белега, нині на фронті.

У пацієнта була відсутня часина плечової кістки, її роздробило майже до ліктя, також був великий дефект шкіри, м’язів.

— Ідея замінити відсутню кістку конструкцією з медичного цементу з металевим стержнем всередині належить Олександру Белезі, він мій колишній інтерн, — розповідає Павло Малецький. — Кровообіг був збережений, артерії цілі, тому й взялися рятувати. Інакше все могло закінчитися ампутацією на рівні плечового суглоба, точніше, суглоба поверх лопатки.

Як стверджує співрозмовник, операція пройшла легко, навіть не пам’ятає, скільки годин тривала. Каже, це був такий творчий процес, коли спілкувалися між собою, інколи навіть жартували. Оперували у шостій операційній. Ускладнень не виникало, як інколи з’являються несподівані кровотечі на рівному місці. Спокійно працювали. Отримали задоволення. Самі не сподівалися, що так може вийти. Дивувалися, яке у нас вийшло нормальне плече. Процес ліплення доручили лікарю Малецькому. Займався ним безпосередньо в операційній.

—Ми готувалися до операції: виготовили металеву конструкцію, мали три порції цементу (так лікарі називають спеціальний розчин, в який додають антибіотик - Авт). Міряли стержень по правому плечі. Загинали його на однаковому рівні. Тобто змоделювали плече з плечем. У плечовій кістці залишився канал, в який ввели металевий стержень.

Це перша така операція у нашому лікувальному закладі.Раніше такого не робили. 

Співрозмовник пояснив, що це така конструкція тимчасова, щоб зберегти кінцівку. На неї наростили м’язи і шкіру. Робили це у Києві в Інституті Шалімова. До речі, лікар Белега їздив в столицю разом з пацієнтом, стежив за непростим процесом. Шкіру і м’які тканини пацієнту брали з інших частин його ж тіла.

—Наступним етапом стане виготовлення індивідуального протеза, — говорить завідувач відділення травматології Сергій Псюк. —  Але це можливо при відсутності запалення і відновленні м’яких тканин. На жаль, поки що запальні процеси дали про себе знати. Дотепер їх не фіксували, а зараз з’явилися. Продовжуємо лікування. Коли їх усунемо, вся конструкція буде видалена, а на її місце встановлять ендопротез, який буде служити пацієнту.

Завідувач відділення травматології Сергій Псюк звертає увагу на кваліфіковані дії колег, які першими надавали допомогу пораненому. Каже, хірурги дуже молодці. Вони знайшли вихід з положення, яким чином зафіксувати верх плеча. Додумалися до такої фіксації: встановили два стержні у плечі, а ще два у ключиці. Таким чином надійно зафіксували руку, вона, як кажуть, не хляпала.

Навчився рухати у лікті

З Валентином спілкувалися у присутності лікарів відділення. На запитання, як почувається, відповів, що добре. Треба було бачити, як він дивився на свою ліву скалічену руку! Як ніжно торкався її пальцями правиці. Лікарі запитували. В якому місці відчуває дотики. Коли пацієнт показував точки відчуття, його підбадьорювали, мовляв, все буде добре.

Співрозмовник розповів, що навчився рухати ліктем. Показав, наскільки може підняти руку. Згадав, що після операції рука взагалі залишалася нерухома.

—Морально я був готовий до ампутації, — говорить Валентин. — Мені ще в лікарні в Добропіллі сказали, що руку можуть відрізати. Так не хотілося про це чути! Добре, що потрапив на лікування сюди, у другу лікарню до вінницьких лікарів. Всім їм велика подяка. 

1 листопада він їхав з водієм на позицію. Було це в районі Бахмута. Їхали польовою дорогою. Попереду йшла ще одна машина з людьми. Вона проїхала , а в їхню з водієм влучили з РПГ.

—Пам’ятаю, очі заступила темнота, машина задимілася, з’їхала на узбіччя, — розповідає військовий. — Відчув, що ліва рука висить на шкірі. Зрозумів, що її треба максимально зафіксувати другою рукою. Але дверцята у машині заблокувало. Я знаходився на місці пасажира. Водію дісталося менше. Він відчинив багажник. Я виповз назовні. Відійшов від машини приблизно на 15 метрів і в цей час прилетіла ще одна ракета і машина вибухнула.

По рації доповів комбату. За нами повернулася машина, що їхала попереду. Повезло, що в ній була медикиня, вона трохи допомогла. Зробити нічого не можна було, навіть джгут накласти, бо рука висіла. Кровотечу зупинили у лікарні в Бахмуті. Звідти відправили у лікарню Добропілля. Там у реанімації закріпили руку з допомогою зовнішнього фіксатора, щоб трималася. Вже тоді сказали, щоб ні на що не сподівався, бо, можливо, руку доведеться ампутувати. Змирився морально, але сподівався, раптом обійдеться.

Далі його перевезли у Дніпро, там запитали звідки, і так він опинився у Вінниці.

Вдома Валентина чекає мама, він єдина дитина у батьків. Батько помер минулого літа від інсульту. Теж був військовий.

Свою дівчину чоловік називає майбутньою дружиною. Вона теж з нетерпінням чекає його повернення додому.

Не поспішайте писати

Розмову в лікарні журналіст розпочинав з лікарями, які оперували і опікуються військовим. Говорили у кабінеті директора закладу Олександра Фоміна. Був присутній завідувач відділення травматології Сергій Псюк. Він висловив думку, яка, за його словами, може не сподобатися. Порадив зачекати з написанням статті про операцію, виконану колегами. 

—Пацієнт ще лікується, — уточнив завідувач відділення (на знімку праворуч). — От коли все станеться так, як ми плануємо завершити лікування, тоді можна буде писати. Поки що це передчасно. У пацієнта складні травми. Робити прогнози дуже важко і неправильно. Тим більше, що вже фіксуємо певні ускладнення. З них треба вийти, завершити лікування, а тоді вже писати статтю.

—Але ж ви з колегами уже зробили найважливіше  — врятували руку людині, — звертаюся до пана Сергія. — Тим більше, самі визнаєте, що знайшли унікальний вихід із ситуації, раніше такої операції не робили.

Втім, завідувач відділення мав рацію. Каже, якщо раптом у заключній стадії лікування станеться збій і не вдасться досягти бажаного результату, що тоді говоритимуть про колег з його відділення? Поспішили похвалитися і що з того?

Понад чотири місяці опікуються пораненим

Крапку над «і» у цій ситуації мав поставити директор медичного закладу Олександр Фомін. Він мав вирішити: писати, чи чекати?

Перед тим показав відеозапис, зроблений під час незвичної операції, коли рятували військового. Схвально відгукувався про рішення консиліуму. За його словами, були всі підстави для ампутації руки. «Але ж її не ампутували і вже не ампутують», — пояснив Фомін.

Нагадаю, про це він говорив ще до того, як до кабінету зайшли лікарі.

Тепер чекали його висновку стосовно оприлюднення, чи не оприлюднення,  на сайті і в газеті факту про який йде мова.

Керівник закладу частково погодився із застереженнями завідувача відділення травматології, а тоді продовжив:

—Якби ви не зробили те, про що ми зараз говоримо, то пацієнт уже залишився б без руки. —  Наш пацієнт пройшов значний етап, починаючи з Бахмута, але заключну справу зробили у нашій лікарні і саме наші лікарі це зробили. Тут йому врятували руку.

Співрозмовник наголосив: якби не виникла ідея виготовити внутрішній макет-дренаж, ми б зараз, можливо, і не згадували про цього пацієнта і його ситуацію. Бо людина уже залишилася б без руки. Ось про що йде мова.

—Пригадайте, на що звертали увагу, коли військовий поступив до нас у лікарню, продовжував Олександр Фомін. — Відсутність частини кістки, відсутність шкіри, м’язів. Тобто були всі підстави для ампутації руки. Почали думати, як замінити роздроблену кістку, як накрити м’язи і шкіру, щоб вони наросли і прижилися, щоб потім отримати можливість замінити цю конструкцію на постійний протез. На все це скільки витрачено часу? Понад чотири місяці рятуємо пораненого. Хіба це не варто уваги.

Чим закінчилася розмова в кабінеті керівника другої лікарні і яке рішення він прийняв, читайте вище.

Хто ми — лікарі чи письменники?

Подвиг лікарів нині не менш важливий, ніж подвиг військових, які захищають нашу земля від російських окупантів. Тільки люди в білих халатах мало розповідають про те, як рятують наших захисників.

Зате охоче говорять з іншого приводу.

—Ми ж не тільки лікуємо, ми ще й пишемо, мабуть, не менше, а може, й більше, ніж ви, журналісти, чи письменники, — каже один з медиків. — У нас і раніше було немало писанини. Тоді писали від руки, заповнювали Історії хвороби пацієнтів. Тепер робимо це на комп’ютерах. Але писанини стало ще більше, причому, у декілька разів. Чи аналізував хтось з тих, хто завантажив лікаря такою кількістю писанини, скільки часу він витрачає на неї? Скажу про це з власного досвіду, чи досвіду колег. За комп’ютером доводиться проводити часу більше, ніж біля ліжка хворого.

Згадана проблема,я к кажуть, це вже тема іншої публікації. Дивує, що у МОЗ не звертають на неї уваги. Адже проблема «лікар-письменник» не тільки вінницька…

Читайте також:

Реалії Бахмутських окопів. Що розповіло про вінничанина британське видання

«Це людина честі»: на війні під Бахмутом загинув вінничанин Сергій Канна

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі (2)
  • Руслана Ткачук

    Що це за лікарня така, номер 2?  Якщо взялися за матеріал, то хоч назву медзакладу напишіть правильно
  • Людмила Бухальская

    💙💛🙏🙏🙏💛💙

keyboard_arrow_up