Повістки в армію їм принесли одночасно. Хлопці зізнаються, що цей факт вони сприйняли з прикрістю. Кажуть, після закінчення університету мали інші плани, але служба є служба, куди було діватися.
Двадцять перший день народження зустріли в Козятині в обласному збірному пункті призовників. Там їх привітали, щоправда, без подарунків. У той же день, 7 грудня 2018-го, Коломійці прибули у Вінницю у розташування частини 3008.
— Було пізно, десята вечора, — кажуть брати. — Але це не стало на заваді, аби до новобранців викликати перукаря. Нас підстригли під «нуль» і тільки тоді відправили спати. Так розпочалася наша служба.
Найбільше, чим переймалися Андрій і Віталій після отримання повісток, чи не розлучать їх у війську. До того часу хлопці постійно були разом — у дитсадку, школі, коледжі, університеті. А якщо відправлять у різні частини? Це для них стало б психологічною травмою.
Уже пізніше дізналися, що близнюків не розлучають. Закон забороняє це робити. Законодавець передбачив, що мають не тільки служити в одному підрозділі, а й на однакових посадах.
— Для нас дуже важливо бути разом, — каже Віталій. — Добре, що є такий закон, що забороняє розлучати близнюків. Бо насправді такі люди — одне ціле. Зрештою, удвох завжди краще. Буває, треба порадитися, виникають інші ситуації, коли потрібна підтримка. Це як четверо рук…Така у нас перевага перед іншими хлопцями. Дехто з них по-доброму заздрить, мовляв, вам легше, ви удвох. Такими народилися, значить, така у нас доля.
Коломійці служать у стрілецькій роті. Знаходяться в одній казармі. У них однакові посади. Їхній обов’язок — охороняти засуджених. Чи то під час супроводу до зали суду, або на вокзал, коли відправляють поїздом в інше місто. У такій справі потрібна не тільки фізична сила, а й відповідальність, психологічна стійкість. Їхні командири стверджують, що близнюки справляються з обов’язками.
І в спорті вони не пасуть задніх. Обидва виконали нормативи другого спортивного розряду з футболу. Ще зі школи грали за збірну команду Тростянецького району. Навчалися у ДЮСШ у секції футболу. Андрій грає на позиції правого півзахисника, Віталій — нападаючого. Обидва відзначилися забитими м’ячами на турнірі команд Західного оперативного командування, що відбувався торік у Вінниці. Прикро, що команда їхньої частини виступила невдало.
На день народження 2019-го до братів приїжджали в гості мама і старший на сім років брат. Він капітан поліції. Закінчив Національну академію внутрішніх справ. Служить у Києві.
— Брат постійно нагадує нам, щоб мали голову на плечах, — говорить Андрій. — Щоб думали, коли щось робимо.
Під час зустрічі багато згадували. Мама - про те, якими хлопці росли. Брати — про розіграші вчителів у школі. Це було не складно. Хто їх міг упізнати? Наприклад, Андрій легко запам’ятовував вірші. Каже, що у нього гарна пам'ять. На уроках декламував їх за себе і за брата.
Дехто з вчителів вимагав, щоб брати сиділи за однією партою. Інші, навпаки, розсаджували у різних місцях, вважали, що так простіше їх контролювати. Коли вони про це розповідають, тільки усміхаються. Все одно знаходили можливість обвести вчителя навколо пальця.
Так було і в Брацлавського агроекономічному коледжі, у який поступили після 9-го класу. У них бабуся, по маминій лінії, бухгалтер. Вона порадила коледж. По його закінченні продовжили навчання в Уманському національний університет садівництва. Скрізь виручали один одного. Отримали дипломи бакалавра. Якби були магістри, служили б рік, а так доведеться півтора.
— Тільки маму ніяк не вдавалося обдурити, — говорять брати, і пояснюють чому.
— Хлопці, йдіть-но сюди, — так мама щоразу кликала синів.
Не когось одного, а обох разом. Брати являлися перед її очі. Обидва з’ясовували між собою, хто що не зробив, чи зробив не так. Мама слухала їхні «Це ти» — «Це ти», коли все з’ясовувалося, вирішувала, що з синами робити.
Для всіх інших у них була заготовлена фраза: «Це не я, шукай брата…»
Віталій старший від Андрія на цілих 10 хвилин. У всьому іншому вони однакові. Зовні однакові. Є й деяка внутрішня схожість. Хлопці людяні. А ось характери у них трохи відрізняються. Це відчувалося під час спілкування з ними. Так само різна манера висловлювати думки. Не схожий тон розмови. За цим їх можна відрізнити.
— Та ви придивіться уважніше, — каже Андрій. — В одного з нас є зовнішній знак, за яким можна упізнати, хто Андрій, а хто Віталій. Родимку бачите? Невелика, а все ж — це знак. Просто ніхто уважно не приглядається.
У травні у них гембель. Трохи побудуть вдома з мамою і поїдуть до двоюрідної сестри Людмили. Вона вже 12 років проживає у Німеччині. Разом з чоловіком, німцем за національністю, мають невеликий бізнес — продуктовий магазин і хостел.
— Місто, в якому живе сестра, на березі Балтійського моря, — говорить Андрій. —Влітку там багато відпочиваючих. Удвох вони не справляються. Потрібна допомога. Ми вже не раз підсобляли. Знов плануємо поїхати.
Ніби між іншим, хлопець повідомив, що так само, як і вони, до сестри приїздять двоє дівчат. Вони студентки зі Львова. Вивчають іноземну філологію, зокрема, німецьку мову. Під час канікул працюють продавчинями у сестри в магазині.
— Наречених для себе поки що не пригледіли, — зізнаються брати. — Але вирішили, що весілля буде одне на двох. Щоб мама зайвий раз не витрачалася.
Такими синами, високими на зріст, по-козацьки дужими, з освітою неабияк пишався б їхній батько. На жаль, доля склалася так, що він рано пішов з життя. На той час, як його не стало, сини ще тільки навчалися у молодших класах.
Свою схожість брати пояснюють генетичною спадковістю.
— І по батьковій, і по маминій лінії в родині були близнюки, — говорить Віталій. — Тому наші батьки не дивувалися, що народилися близнюки.
Доводилося чути, що схожість у близнюків проявляється не тільки у зовнішності. У них багато спільних уподобань. Коломійці підтверджують це. Наприклад, обом їм подобається щось готувати.
— Уміємо навіть торт спекти, чи шарлотку, — говорить Андрій. — Робили це, коли мама збирала передачу старшому братові в Київ. Він тоді студентом був. І зараз можемо зробити.
Хлопці зізнаються, що відчувають, ніби вони — одне ціле. Як сказав один з них, дивиться на брата, ніби себе самого бачить у дзеркалі.
Прес-офіцер в/ч 3008 старший лейтенант Анна Лазорук:
— Близнюки приходять на службу у нашу частину не так часто, це буває приблизно один раз у три-чотири роки. Осінній призов 2019-го став винятком. Мали дві пари близнюків. Щоправда, одну з них згодом перевели в іншу частину у Київську область. Залишилися тільки Коломійці.
Командири кажуть, що у близнюків відчувається подвійна відповідальність за доручену справу. Неспроста їм доручили службу у конвої. До цього залучають фізично здорових і морально стійких військовослужбовців, які не тільки вміють спілкуватися з підозрюваними у злочинах, чи засуджених, а й здатні оперативно реагувати на раптову зміну ситуації.
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
№ 13 від 27 березня 2024
Читати номер
Вадим Горшков
Алла Аширова reply Вадим Горшков
Дуже цікава стаття))) Позитивна .
Дякую автору.
Вадим Горшков reply Вадим Горшков
Pasha Panadiy reply Вадим Горшков
Удачі їм)))
Новини Вінниці на 20хвилин reply Вадим Горшков
Вадим Горшков reply Вадим Горшков
Han Solo reply Вадим Горшков
А особисто мені дуже цікава стаття
Алла Аширова reply Вадим Горшков
Статья о наших парнишках, интересно было почитать.....что тут плохого?? Или Вам завидно, что пишут не о Вас ??
Алла Аширова
Гарної долі вам !!!
Павло Кметь