Від монастирських шкіл до гімназій і училищ: як зароджувалася освіта на Вінниччині

• Освіта для подолян пройшла довгий шлях — від перших церковно-парафіяльних шкіл XVI–XVII століть і вінницької колегії Петра Могили до жіночої гімназії, реального та міського училища.
• Розповідаємо, хто вчив дітей, які предмети вважалися головними та чому навчання було справжньою розкішшю для більшості родин.

Сьогодні, в День знань, коли школярі знову сідають за парти, ми вирішили зазирнути у минуле та пригадати, з чого все починалося. Якими були перші навчальні заклади на Поділлі? Хто навчав дітей у школах, які предмети тоді вважалися головними?

Пропонуємо вам невеликий екскурс в історію, коли освіта для більшості подолян була справжньою розкішшю, але саме тоді зароджувалася традиція народної школи, що стала основою сучасної освіти.

Школи при монастирях і церквах

Перші освітні осередки на Поділлі з’явилися ще у XVI–XVII століттях при церквах і монастирях. Тоді монастирські школи, ділили на внутрішні і зовнішні. Внутрішні школи навчали хлопчиків, яких віддали в монахи, а зовнішні школи спеціалізувалися на навчанні хлопчиків мирян, які відвідували уроки.

Система освіти у зовнішніх та внутрішніх школах була подібною: дітей навчали читати, писати, рахувати, а також церковного співу. Групи дітей складали 3-10 хлопчиків, віком від 7-15 років. Система освіти була надзвичайно примітивною: букви вчили шляхом механічного запам’ятовування релігійних книг, змісту яких діти не розуміли. Книги були написані латиною.

Після опанування читання діти навчалися письму, техніка якого була надзвичайно складною для дітей. Дітей також навчали найпростішим арифметичним діям: додавання, віднімання, множення, ділення — вивчали дуже рідко через складність обчислення. Найважливішим процесом навчання було вивчення церковних пісень і заучення церковних мелодій. Розкладу в таких школах не було.

Однією з найвідоміших монастирських шкіл була Вінницька колегія, заснована 1632 року при православному Вознесенському монастирі на базі братської школи. Її фундатором виступив митрополит Київський Петро Могила разом із Михайлом Кропивницьким. За рівнем викладання колегія не поступалася вищим школам свого часу.

Тут вивчали церковнослов’янську й українську мови, граматику, історію, математику, логіку, латину й грецьку. Викладання велося українською та латиною, а серед викладачів були науковці, знані далеко за межами Поділля — Кальпофонський, Івашкевич і Літопольський.

Попри високий рівень і попит серед молоді, школа проіснувала лише сім років. Її діяльність не влаштовувала єзуїтське духовенство, яке всіма силами намагалося витіснити православну освіту з міста. Зрештою, колегія була закрита, але саме вона стала яскравим прикладом перших спроб створення системної освіти на Поділлі.

Єзуїтський колегіум у Вінниці

У 1642 році в стінах Вінницьких мурів розпочав роботу єзуїтський колегіум із п’ятирічним курсом навчання. Він проіснував до кінця XVIII століття й став одним із найпомітніших освітніх осередків міста. Особливістю було те, що навчання тут було безкоштовним, що приваблювало дітей різного походження.

Єзуїтська школа охоплювала сім років навчання і поділялася на п’ять класів. Для тих, хто готувався до духовного сану, існував ще трирічний курс філософії. Викладання велося переважно латиною та грецькою мовами. Серед основних предметів були граматика, риторика, поетика (але в обмеженому форматі), математика, логіка, а також історія античного світу, заснована на класичній римській літературі. Натомість історії рідного краю учнів не навчали.

Зазвичай у колегіум вступали хлопці віком від 10–12 років. Для обдарованих учнів навчання могло стати сходинкою до подальших студій у єзуїтських академіях, що фактично виконували роль університетів.

Повернення під владу православ’я

У 1699 році, коли Вінниччина знову перейшла під владу Речі Посполитої, на Поділлі розпочався новий церковний етап. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський запровадив унію — об’єднання православної та католицької церков під зверхністю Папи. Головним інструментом поширення унії стали школи при монастирях, які активно відкривав орден василіян.

На Поділлі тоді існувало близько вісімнадцяти монастирів, серед них і жіночі обителі у Вінниці та Граневі. При них діяли школи, де дітей навчали грамоті, арифметиці, церковному співу, латині і польській мові. Учнями ставали переважно діти шляхти, священників та здібні вихідці з простих родин.

Василіянські школи працювали в багатьох містах регіону — в Умані, Гощі, Любарі, Шаргороді, Кам’янці-Подільському, Володимир-Волинському. На Вінниччині найвідомішою була школа при монастирі в Барі.

Вона проіснувала до 1832 року, після чого була закрита. Сам монастир невдовзі ліквідували: у 1837 році його передали православному духовному відомству, а остаточна ліквідація відбулася в 1839-му Так завершилася освітня місія василіян на Поділлі, а естафету навчання перебрали вже інші заклади.

Перші народні школи на Вінниччині

У першій половині XIX століття систему освіти краю формували передусім парафіяльні школи та народні училища. Вони не могли охопити всіх охочих до навчання, однак саме вони стали основою майбутньої шкільної мережі. Ситуація почала змінюватися після реформи 1861 року — тоді кількість народних училищ поступово зростала, відкриваючи дорогу до знань дедалі ширшому колу дітей.

Уже в 1868 році у Вінницькому повіті в двох державних школах працювало п’ять вчителів і навчалося 183 учні. А ось силами самих селян громади вдалося зробити значно більше: вони побудували 54 шкільні будинки, відкрили 85 шкіл, де працювало 87 учителів і навчалося вже 2 337 дітей. Тоді один учень припадав у середньому на 15 жителів, а одна школа — на 438 душ населення.

Особливе місце займала школа у селі Горбівці Літинського повіту. Її утримувала місцева громада, щорічно виділяючи 70 рублів з громадського збору. Навчалося там 26 учнів, а викладала донька місцевого священика — Олена Кульчицька.

У другій половині XIX століття саме священики ставали головними організаторами народної освіти в парафіях. Завдяки їхній ініціативі й підтримці сільських громад поступово формувалася освітня мережа, яка стала підґрунтям для розвитку сучасних шкіл.

Зародження шкільної освіти у Вінниці

Перша школа у Вінниці була трикласною церковно-парафіяльною школою, заснованою на Старому місті. Вона знаходилась у цегляному одноповерховому будинку ліворуч Козацької церкви на колишній вулиці Сабарівській (нині вул.Маяковського). Саме в цьому будинку приблизно з 1885 року розпочала свій літопис СЗОШ №11.

Згодом, за рішенням міської думи, на розі сучасних вулиць Калініна та 8-го Березня в 1912 році побудували нову початкову школу. 1920 році вона отримала назву «Вінницька 7-річна трудова школа Поділля». Після Великої Вітчизняної війни була розділена на дві: чоловічу (нижнє приміщення) і жіночу (верхнє приміщення). У 1946 році їх об’єднали, присвоїли назву «Середня школа №11». В 1967 році завершилося будівництво господарчим способом триповерхового приміщення школи №11 по вул.Стаханівській, 38.

Двокласне міське училище

Згодом, у 1869 році, у Вінниці відкрили двокласне міське училище, яке стало першим світським навчальним закладом міста. Училище розташовувалося на розі вулиць Поштової (тепер Соборна) та Пушкінської (нині Сковороди). Його будівлі включали старий одноповерховий корпус, розташований у районі сучасного готелю «Поділля», та новий двоповерховий корпус, збудований на початку XX століття з фасадом на головну вулицю.

Навчання в училищі тривало два роки, і воно стало доступним для дітей різних соціальних верств. У 1912 році завідувачем курсів був призначений Микола Лебедь, випускник вчительського інституту. У 1918 році, ймовірно, останньому році існування курсів, випускний іспит включав такі дисципліни: закон Божий із церковнослов’янською мовою; педагогіку, дидактику та училищезнавство; математику (арифметику, алгебру, геометрію); історію; географію; фізику, природознавство і гігієну; співи; малювання; чистописання; гімнастику. У свідоцтво також вносилась оцінка за практичні заняття у початковій школі.

Жіноча гімназія

Жіноча гімназія у Вінниці була заснована 1 липня 1900 року. Це була перша жіноча середня школа в Подільському регіоні, що значно підвищило рівень освіти для дівчат. Будівля гімназії, спроектована архітектором Григорієм Артиновим у стилі модерн, була зведена за рік за участю 60 каменярів і коштувала 47 тисяч карбованців — значну суму для того часу. Спочатку гімназія була розташована на вулиці Театральній (тепер Миколи Оводова), а пізніше переїхала на вулицю Соборну, 94, де нині знаходиться ліцей №2.

Навчання в гімназії було доступним лише для дівчат із заможних родин, здебільшого дворянського походження. Річна плата становила близько двох карбованців, що було значною сумою для того часу. Дисципліна в навчальному закладі була надзвичайно суворою: щодня перевіряли довжину суконь учениць за допомогою лінійки, а порушення етикету або непристойна поведінка в місті могли призвести до догани або навіть виключення з гімназії.

У 1930 році будівля була реконструйована: на неї додали третій поверх і змінили фасад, що призвело до втрати оригінального панорамного вікна. Незважаючи на ці зміни, архітектурна спадщина гімназії залишається важливою частиною історії Вінниці.

Реальне училище

З архівів ми дізналися, що наприкінці XIX століття у Вінниці з’являються перші середні навчальні заклади. Одним із важливих кроків у формуванні міської системи середньої освіти стало переведення реального училища з Могилів-Подільського до Вінниці та розміщення його у новому корпусі, збудованому у 1888 році.

Училище розпочало навчання у 1889–1890 навчальному році, і перший директор — статський радник Я.Й. Немцов, виходець із Чехії та вихованець Мюнхенської королівської академії промисловості та мистецтв. Обіймав посаду директора з 1890 по 1899 рік.

Програма училища була розрахована на учнів, що готувалися до вступу в технічні, промислові вузи, університети. Викладання в училищі було поставлено належним чином, його авторитет сягав за межі подільського краю.

«Школу математичного мислення» викладав директор училища, історію викладав В.І.Скитський, який в 1932 році став професором. Уроки російської мови та літератури залишалися цікавими й змістовними завдяки В.П. Солігорському. З 1896 року викладачем малювання став В’ячеслав Коренєв — відомий художник, талановитий організатор навчального процесу та культурний діяч. Завдяки його зусиллям у училищі створили кабінет-студію малювання, де навчалися здібні діти, серед яких був Натан Альтман. 

Закон Божий викладав І.О. Шипович — священик, педагог і дослідник історії Поділля, а лікарем училища працював Микола Оводов, який у 1899–1917 роках став вінницьким міським головою. У жовтні 1891 року тут екстерном склав іспит на звання народного вчителя видатний український письменник М.М. Коцюбинський.

Будівля реального училища, яка збереглася донині та тепер займає торгово-економічний інститут, є характерним прикладом архітектури кінця XIX століття. Головний двоповерховий корпус з цегли, потинькованими фасадами та черепичним дахом П-подібної форми в плані виділявся на фоні одноповерхових будівель старої забудови міста. Особливо ефектно він виглядав з перехрестя вулиць Соборної та Театральної. Всередині були просторі та світлі аудиторії. Архітектурний стиль будівлі належить до так званого «неоросійського», який поєднує елементи давньоруської та візантійської архітектури.

Комерційне училище

На вулиці Короля Владислава IV (тепер вулиця Владислава Городецького) у Вінниці розташовувалося комерційне училище — один із перших середніх навчальних закладів міста. Тут тривалість навчання складала 7–8 років.

У старших класах вивчалися такі спеціальні предмети, як бухгалтерія, комерційна арифметика, кореспонденція російською та іноземними мовами, торгове та промислове законознавство, політична економія, комерційна географія, хімія та товарознавство. Випускники мали право вступати до вищих комерційних та технічних навчальних закладів.

Зараз у стінах колишнього комерційного училища розташовується школа-ліцей №7, що продовжує традиції освіти в цьому історичному приміщенні.

Жіноча гімназія І. М. Драганової

В 1900 році у Вінниці була заснована жіноча гімназія І. М. Драганової. Спочатку вона розташовувалась в орендованому приміщенні на Романівській вулиці (тепер Магістратська), а згодом переїхала на вулицю Косьми і Дем’яна (нині Мури).

У 1913 році за кошти земського гласного Любомира Длуголенцького було збудовано нову будівлю для гімназії, розташовану за адресою вул. Мури, 4. Ця будівля стала відомою як «Будинок вчителя» і є пам’яткою архітектури місцевого значення.

Гімназія І. М. Драганової була однією з перших жіночих навчальних закладів у Вінниці, що забезпечувала дівчатам доступ до середньої освіти. Навчання в гімназії включало загальноосвітні предмети та спеціалізовані дисципліни, що відповідали вимогам того часу.

Після революційних подій 1917 року та змін у системі освіти гімназія припинила своє існування. Будівля на вулиці Мури, 4, зберіглася і нині є частиною історичної спадщини Вінниці.

 

Читайте також:

Освіта, військові, пільгова іпотека. Що зміниться у вересні для вінничан?

Власники свійських тварин зможуть отримати гроші з бюджету Вінниці — деталі програми

Вінниця отримала безплатно 47 трамваїв з Цюриха. На їх модернізацію витрачають мільйони

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.