Лимонад з газованки, квас із бочки: як вінничани рятувалися від літньої спеки у минулому столітті

• У часи, коли про кондиціонери у Вінниці ще ніхто не чув, літня спека ставала для містян особливим квестом.
• Рятуючись від палючого сонця на Соборній чи в Центральному парку, дорослі й діти масово штурмували автомати з газованкою, чергували біля жовтих бочок із квасом та ласували морозивом в легендарних кафе.
• Згадуємо культові міські локації.

Літня спека у XX столітті ставала для Вінниці особливим випробуванням, адже про домашні кондиціонери чи сучасні холодильники в магазинах городяни тоді навіть не мріяли. Стовпчики термометрів так само повзли вгору, змушуючи жителів шукати порятунок на затінених вулицях.

Головними оазами прохолоди для кількох поколінь вінничан ставали культові автомати з газованою водою, великі жовті цистерни на перехрестях, легендарні кафе з морозивом у стаканчиках.

Де і чим тамували спрагу:

• Автомати з «газованкою»: три копійки за воду з сиропом і одна копійка за чисту газовану воду з гранчака, який мили тут же, на місці.
• Жовті бочки з квасом: точки на Козицького, Будинку офіцерів чи біля «Універмагу», де продавчині в білих халатах наливали хлібний напій у великі кухлі або домашні бідони.
• Морозиво у стаканчиках: вершкове, пломбір чи смородинове по 7–15 копійок із дерев’яною паличкою, яке миттєво тануло на гарячому подільському сонці.
• Кафе у Центральному парку: легендарні місця відпочинку, куди ховалися на вихідних і їли пломбір з металевих креманок.
• Продаж соків із конусів: скляні конуси на прилавках гастрономів, в місцях відпочинку, де наливали яблучний, томатний або березовий сік, додаючи сіль із загальної склянки.

Культові кафешки

У другій половині XX століття у Вінниці сформувався свій культовий перелік місць, куди городяни ходили цілими родинами або призначали побачення за порцією морозива у залізній креманці.

Ось найвідоміші кафешки старої Вінниці, де рятувалися від літньої спеки:

• Кафе «Морозиво» у Центральному парку — головна дитяча та молодіжна локація міста. Морозиво тут насипали кульками у фірмові металеві креманки (найчастіше поливали сиропом, або посипали тертим шоколадом). Також тут продавали соки, газовану воду, а унікальною фішкою закладу вважався гігантський 50-літровий самовар, який став легендою парку..
• Кафе «Золотий ключик» — затишне дитяче кафе у парковій зоні. Окрім фірмових солодощів та тістечок, влітку тут стояли довжелезні черги за молочними коктейлями (збивали пломбір із молоком та фруктовим сиропом у масивних радянських міксерах «Воронеж») та охолодженими фруктовими соками.
• Кафе «Золота тура» (Ладья) — ще одна популярна паркова кав'ярня, виконана у характерному стилі. У спекотні дні тут розліталися прохолодні напої, мінеральні води та порційне морозиво.
• Кафе «Вогник» на тодішній вулиці Леніна) — вечірній та денний оазис у самому центрі міста, куди заходили після кіносеансів чи прогулянок. Місце славилося десертами та можливістю відпочити в прохолоді залу.
• Кафе «Криниченька» — одне з найвідоміших та найтепліших ретро-місць центральної частини міста, яке колись розташовувалося на місці сучасного «МакДональдзу». За радянської доби цей заклад славився найсмачнішими у Вінниці молочними коктейлями. Влітку сюди вишиковувалися величезні черги: люди готові були стояти на спеці, аби отримати заповітний високий гранчак із густою солодкою піною. Окрім коктейлів, тут купували порційне морозиво, тістечка та знамениті торти (на кшталт «Празького»). А для дорослих у закладі працювала унікальна міська дивовижа — чи не єдиний на весь СРСР автомат, який замість звичної газованки наливав холоднувате пиво.
• Кафе «Пиріжкова» на Соборній — легендарний «довгожитель» вінницького середмістя, який відкрили у 1985 році. Незважаючи на назву та основне меню (гарячі ліверні, м'ясні чи повидлові пиріжки), влітку цей заклад перетворювався на головне сховище від сонця у самому центрі. Головною гордістю та фішкою «Пиріжкової» на довгі роки став оригінальний радянський міксер «Воронеж». Саме на цьому важкому металевому апараті продавчині за незмінним рецептом збивали класичний молочний коктейль із пломбіру та фруктового сиропу. Зайти з розпеченої бруківки Соборної у прохолодну залу, взяти прохолодний напій та склянку соку було обов'язковим літнім ритуалом для кількох поколінь студентів і прохожих.
• Кафе «Лакомка» — відома міська кондитерська-кафетерій, куди вінничани забігали на швидку склянку соку, який наливали зі скляних конусів, та порцію свіжого пломбіру.
• Кафетерії у гастрономах «Вінниця» та «Жовтневий» — класичні куточки всередині великих магазинів. Люди заходили туди суто «напоїтися»: випити томатного соку (із загальною ложечкою в банці з сіллю для розмішування), молочного коктейлю з густою пінкою або з'їсти морозиво, не відходячи від мармурової стійки.

Морозиво в стаканчиках

Морозиво в паперових (картонних) стаканчиках — це найностальгічніший та найдоступніший символ літа старої Вінниці. На відміну від дефіцитного пломбору чи ескімо на паличці, воно продавалося майже на кожному кроці. До морозива додавалась дерев'яна паличка.

Головні точки продажу:

• Вуличні металеві ятки та термоскрині. На літо центральні вулиці міста (особливо Соборна, Першотравнева/Магістратська, Козицького та Пирогова) обростали мобільними торговими точками. Продавчині у білих халатах торгували прямо з масивних залізних скринь, обкладених сухим льодом. Стаканчики вихоплювали з високих паперових гільз-трубок.
• Тінисті куточки парків. На входах до Центрального парку імені Горького та у сквері Козицького (Вежа) попит на паперові стаканчики був колосальним. Люди купували морозиво, щоб з'їсти його на лавці під каштанами.
• Кіоски «Союздрук» та кінотеатри. Біля кінотеатрів «ім. Коцюбинського», «Росія» чи «Космос» завжди стояла окрема черга. Купити стаканчик перед сеансом або одразу після нього вважалося обов'язковим ритуалом.
• Гастрономи та овочеві магазини. У спеку морозиво завозили безпосередньо у великі продуктові магазини, де його продавали у спеціальних відділах-кафетеріях.
  

Паперовий стаканчик асоціювався у вінничан із найдешевшими видами морозива: 

• Фруктово-ягідне по 7–9 копійок — легендарне «дешеве» морозиво фіолетово-рожевого кольору. Смак нагадував заморожений кислуватий сік, але в пік липневої спеки воно освіжало найкраще.
• Молочне та вершкове по 10–11 копійок — класичний білий стаканчик, солодший та ніжніший за фруктове.

Автомати з газованкою

Такі стояли у кожному радянському місті, їх легко можна було упізнати в радянських фільмах, вони дійсно мали популярність. Однак епоха крем-соди скінчилася майже одразу по закінченню існування Союзу. Але не у Вінниці, де випити лимонаду з автомату за 50 копійок можна було ще на початку 2000-х. 

Порятувати їх вирішили два вінницьких ентузіасти, які свого часу викупили ретро-апарати, щоб розмістити їх у різних куточках міста. Спочатку вони справді мали попит, але чим далі, тим більше автомати програвали конкуренцію магазинам та продавцям квасу з мохіто. 

Останній робочий автомат стояв біля залізничного вокзалу до 2018 року включно. За 50 копійок там можна було придбати склянку води з апельсиновим сиропом або ж крем-соду. Особливо полюбляли таку водичку безхатьки, які не лише тамували нею спрагу, але й не проти були поцупити з-під неї «гранчак», яких, до слова, за роки роботи зникла не одна тисяча. 

Жовті бочки з квасом

Великі жовті бочки з написом «Квас» (марки АЦПТ-0,9) об'єднували абсолютно всіх вінничан — від малечі до пенсіонерів. У спекотні літні дні 1960–1980-х років ці причепи на колесах ставали найпопулярнішими об'єктами міської інфраструктури.

• Географія прохолоди. Жовті цистерни з'являлися з самого ранку на ключових точках міста. Головні черги шикувалися на площі Козицького (нині Європейська), біля Центрального універмагу, на залізничному вокзалі, біля Західного автовокзалу, на Вишеньці (біля ринку «Юність») та поблизу входу до Центрального парку.
• Черги зі своєю тарою. Пити квас прямо біля бочки було дешево й приємно: маленький кухоль (0,25 л) коштував 3 копійки, а великий скляний кухоль (0,5 л) — всього 6 копійок. Проте влітку більшість вінничан підходили до бочок із власними трилітровими банками, емальованими бідонами або сифонами, щоб принести холодний хлібний напій додому для всієї родини чи на приготування домашньої окрошки. Лiтр квасу коштував 12 копійок.
• Смак та свіжість. Справжній бочковий квас був «живим», із легкою кислинкою та різким ароматом житнього хліба. Оскільки цистерни були термоізольованими, напій усередині залишався приємно холодним навіть тоді, коли на бруківці Соборної плавився асфальт. Привозили квас щодня, найчастіше з місцевого Вінницького пивзаводу.
• Атмосфера біля бочки. Продавчині у білих халатах та нарукавниках працювали у шаленому темпі. Вони вправно крутили латунні краники та мили скляні кухлі на механічній мийці прямо перед очима покупців. Хлопчаки після сеансів у кінотеатрах збігалися сюди, рахуючи копійки, а дорослі обговорювали міські новини у затінку найближчих каштанів.

Жовті бочки з квасом були не просто точками продажу, а невід'ємною частиною літнього міського ритуалу старої Вінниці, який дарував відчуття прохолоди та затишку.

Пивний ритуал старої Вінниці

Якщо до бочок із квасом вишиковувалися сімейні черги з дітьми та бідонами, то цистерни з написом «Пиво» ставали суто чоловічим клубом просто неба, де панувала своя унікальна атмосфера. 

• Локації та черги. Пивні бочки з'являлися вранці у найлюдніших точках міста — поблизу Центрального ринку, біля «Універмагу», на перехрестях Козицького, поблизу прохідних великих заводів (як-от «Хімпром» чи «ГПЗ-18») та біля автовокзалу. У спекотні дні черга до завітної цистерни вишиковувалася ще до її відкриття.
• Тара та «своє» добро. Пиво відпускали у важкі скляні кухлі об'ємом 0,5 літра. Оскільки посуду постійно не вистачало, досвідчені вінничани ходили на точку зі своїми скляними банками (півлітровими чи навіть трилітровими), а іноді — з пластиковими пакетами-«маєчками», у які примудрялися наливати бурштиновий напій. 
• Культура споживання. Кухоль холодного «Жигулівського» коштував близько 22 копійок. Пили зазвичай не відходячи від бочки — стоячи групами на спеці, розмовляючи про футбол, новини та роботу. Поруч на залізних стійках стояли тарілочки з сіллю, якою іноді посипали суху рибу, принесену з собою в газеті.
• Гігієна по-радянськи. Милися кухолі прямо на місці: продавчиня у білому халаті перевертала склянку на спеціальне шприцовальне коло всередині прилавка бочки, натискала, і кухоль обдавало зсередини струменем холодної водопровідної води. 
• «Вимагайте доливу». Головною проблемою та предметом постійних суперечок біля бочки була піна. Спекотного дня пиво сильно пінилося, тому продавчині часто не доливали напій. Тому стояли таблички, щоб покупці вимагали доливу.

Сьогоднішня Вінниця пропонує сотні варіантів порятунку від літньої спеки — від потужних кондиціонерів у кожному трамваї до вишуканого крафтового джелато та крижаного айс-лате у кав'ярнях. Проте для багатьох містян літо старої Вінниці назавжди залишиться особливим спогадом.

Це був час, коли прохолоду вимірювали не градусами на пульті клімат-контролю, а висотою піни у склянці з «Криниченьки», дзвінком важких кухлів біля жовтих бочок та смаком кислуватого фруктового морозива з паперового стаканчика, яке тануло швидше, ніж дерев'яна паличка встигала донести його до губ. Ці прості гастрономічні ритуали не лише рятували від спеки, а й об'єднували вінничан у довгих чергах під тінистими каштанами Соборної, залишаючи по собі неповторний посмак затишного подільського літа.

 

Читайте також:

Друге дихання «Інтегралу»: що чекає на занедбаний стадіон у Тяжилові

«Вінницька Швейцарія» з архітектурним серцем: таємниці та скарби старовинної Печери

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.