«Єдине місце куди хочеться повернутись — додому» Про що розповідають біженці на арт-терапії

• З початку війни у місті зареєструвалося більше 600 сімей. Тепер в  студентських гуртожитках лишень одні розмови: війна, сирени, та очікування перемоги.
• Ми побували на арт-терапії «Україна – це ми» і розказуємо, про що діляться біженці і як записатися до цього гуртка. 

Наталія Могилевиць покинула рідний Миколаїв у перший день війни. Розуміла, далі залишатися буде небезпечно.

— Ми прокинулися від вибухів, адже у нас поруч аеропорт. Мій чоловік військовий. Він зателефонував і сказав: «Збирайтесь і їдьте!». Я швидко зібрала речі: собаку, кішку, зібрала двох дітей і ми  виїхали з міста, — розповідає Наталія. — Спершу знайшли ночівлю у Кіровограді, а потім приїхали у Вінницю і через сайт «Прихисток» ми знайшли кімнату в гуртожитку. Умови всі влаштовують»

Наталія виросла та виховувалась у родині військових. До війни — працювала вчителем англійської. На життя ніколи не скаржилась, навпаки, заявляє, що гарно жили і все мали. Доньці 21 рік. Вона мала закінчувати навчання і отримувати диплом. Зараз дівчина англійською мовою пише інформаційні тексти і поширює правду про війну в Україні. Родина не відчуває себе у безпеці, навіть здавалося б у мирній Вінниці. Наталія обіймає сина і продовжує розповідь:

— Вночі я погано сплю, чую сирени і прислухаюсь, чекаю відміни, ми вже втомилися вибігати в сховище. Дітей не бужу. Вслухаюсь чи чутно якийсь гул. Після вибухів в аеропорту Гавришівка та вінницької телевежі — лячно, але нам подобається у Вінниці. Далі їхати нікуди не плануємо, — каже Наталія.

— Ні, мамо, єдине місце куди ми поїдемо звідси –  це додому, - відразу додає її син Семен. Наш будинок поки що цілий і ми віримо, що наші воїни і мій тато відвоюють нашу землю і настане перемога.

А от Віолета приїхала із маленькою донечкою  з Сєвєродонецька. Каже, їх місто нещадно руйнують і щодня обстрілюють житлові будинки, магазини. Тут, у Вінниці, вона почуває себе у безпеці.

— Після пережитого всього боїшся. Ми кілька ночей жили у підвалі. Вінниця нас прийняла гостинно і тепло. Я вдячна людям які нас годують, надають гуманітарну допомогу, засоби гігієни. Коли виїжджали з дому ми не брали із собою багато речей. Ніхто не знав чи вдасться виїхати чи ні. У нас в кожного були записки із іменами і номерами телефонів родичів у випадку, якщо раптом нас обстріляють. В мене в Сєвєродонецьку залишилась мама і лежача бабуся. Щоразу коли їм телефоную боюсь не отримати відповіді, боюся цієї тиші, та слів «абонент поза зоною досяжності». Це дуже важко. Тому мені і моїй дитині зараз дуже допомагають волонтери, які проводять майстер-класи, малюють з дітками, вчать танцювати, роблять з ними іграшки. Повертають нас до мирного звичайного життя. На щастя, у Вінниці тривожні сирени лунають не так часто, як вперше коли ми приїхали і є можливість вночі трішки більше відпочити».

Аби допомогти дітям і їх батькам швидше адаптуватись до нового життя — творча група волонтерів «Україна – це ми» проводять для них творчі майстер – класи із хенд-мейду. Журналістці вдалося завітати на одне з таких занять. Його проводили у залі технологічно-промислового коледжу. Посередині кімнати столиці із творчими доробками, деталями. Дівчата волонтери підходять до кожної дитини і допомагають в хенд – мейд творчості.   Малеча бере до рук деталі майбутнього м’якого кролика. І починають майструвати. Тим часом з мамами займається психолог. 

— Я і моя дружина методисти з навчання, розробляємо різні навчальні ігри.  Коли почалась війна я відразу подумав, чи можу допомогти, так як не є військовозобов’язаним, не проходив службу в армії. В перші дні, допомагав територіальній обороні, закуповував рації, фінансово підтримував, — говорить  волонтер Олександр Музика. 

Олександр каже, що потім потреби територіальної оборони закрили і настала психологічна порожнеча.  

— І я подумав, чим можу бути ще корисним? Найкраще, що мені вдається – це проводити роботу з дітьми. Я з дружиною почав шукати волонтерів, які теж хочуть допомагати маленьким переселенцям.  Ми організували свою творчу групу і назвали її «Україна – це ми». До нашої команди долучилась психологиня із Гостомеля. Вона сама переселенка і допомагає таким же як сама. Наша мета запропонувати подібну систему роботи з дітьми переселенців по всій Україні. Хочемо стати прикладом для інших областей і охоче поділимось власними напрацюваннями. Ось ми провели вже п’яте таке заняття і бачимо щасливі очі дітей, матері почали усміхатися. А коли  мама спокійна – то і діти поруч теж спокійні,— каже Олександр. 

Окрім, занять хенд-мейду дітям проводять танцювальну розминку,  поруч із малечею в коло стають навіть матусі. Такі творчі заняття у Вінниці уже будуть на постійній основі допоки проживатимуть родини внутрішньо переміщених осіб. 

— Зараз нам дуже потрібна підтримка, адже свої ресурси і кошти швидко вичерпались. Ми потребує для майстер-класів: іграшки, пазли, книги, розмальовки, кольорові помпони, стержні гарячого клею, нитки алізе пуфі з пательками бусинки, легкий пластилін, тканину, квіточки, листочки для обручів, — каже Олександр.

Якщо маєте бажання допомогти, надаємо контакт керівника творчої групи  «Україна – це ми». Олександр Музика, (068)6787806.

Авторка: Леся Кесарчук

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.