Дмитро Венславовський: "На вершині думка одна: бігом униз!"

Досьє
Дмитро Венславовський, інженер, альпініст
Дата народження: 12 серпня 1979 року.
Улюблена література: наукова фантастика, фентезі.
Улюблена музика: російський рок.
Улюблені режисери: Тарковський, Тарантіно.

Десятеро альпіністів два місяці прокладали надскладний маршрут на вершину гори Макалу. А добралися до відмітки 8463 м лише троє. Проте Дмитро Венславовський впевнений, що це перемога всієї команди – адже працювали в 30-градусний мороз і під ураганним вітром усі члени експедиції.

Палатки ламалися від снігу
- Чому для сходження обрали саме цю гору?
- Макалу – один із найскладніших «восьмитисячників» світу. Хоча ця гора майже на півкілометра нижча за Еверест, але вона значно важча для сходження. Там багато різних технічних складнощів. Вище 7000 м починаються гострі снігові та крижані гребені, складні стінки. На висоті 7700 м є 20-метрова стіна, схожа на ті, які стрічаються на кримських скелях - з нависаннями і карнизами.
Існує знаменитий маршрут, який проклала французька експедиція у 1971 році по західному ребрі. Він і до цих пір залишається показовим. Це був наш запасний варіант.
Щоб дістатися до найскладнішої частини маршруту, відрізок від 6000 до 7000 метрів треба долати, йдучи по довгому гребеню. Аби уникнути «пиляння», тобто постійних підйомів та спусків, ми вирішили цей відрізок пройти «навпрошки» по стіні. Це значно скорочує шлях, зате й набагато складніше. Таким чином, наш маршрут був складним від початку до кінця. Вийшло так, що ми проклали свою частину шляху, а на висоті 7400 м вийшли на найскладнішу частину французького маршруту…
На першому етапі сходження погода була непогана. Під кінець стало важче – і ураганні вітри дули, і снігу випадало за ніч стільки, що палатка не витримувала – ламалася…
Але про примхи погоди ми завжди знали заздалегідь. Щодня отримували з австрійського інституту прогноз погоди – і не було такого випадку, щоб він не справдився. Виявляється, є країни, де синоптики уміють робити точні прогнози!

Віддай рюкзака, злодюго!
- Чим цікавий Непал?
- Це унікальна країна: там представлені всі кліматичні зони, за винятком пустель. До гори ми п’ять днів ішли пішки, то спускалися, то піднімались угору. В одному місці спустилися до висоти 800 м над рівнем моря – там справжнісінькі тропіки, густий ліс, ліани… Рододендрони, котрі у нас ростуть невеличкими кущами, там завбільшки, як столітні дуби! І банани ростуть, але не схожі на ті, що у наших магазинах продають, а значно дрібніші і набагато смачніші. Наступного дня ми піднялися до висоти 2000 м – це вже помірний пояс. Дивимося, зовсім як у нас в Україні: картопля росте, кури бігають… А ми лише вчора в тропіках були!
В тих ущелинах, по яких ми ішли, мешкає сила-силенна мавп. Але там вони людей бояться, так що нам не дошкуляли. А в інших місцевостях ці тварини досить нахабні. Учасники інших експедицій розповідали, як мавпи їх обкрадали. Поставиш на землю рюкзак, не встигнеш оглянутися – вже нема його! Мавпи поцупили… По півдня потім доводилося ганятися за хвостатими злодюжками, щоб своє добро відняти.

Цілорічний «розбір польотів»
- Кажуть, ви практично виросли в горах?
- Народився я у сім’ї спортсменів-альпіністів, і вперше потрапив у гори в шестирічному віці. Батько щоліта їздив на Кавказ працювати інструктором, і брав мене з собою. На маршрут я, звичайно, не ходив – залишався в альпіністському таборі, там дітей було багато, так що не скучав. Серйозно став займатися альпінізмом уже в інституті. Там якраз компанія підходяща підібралася – усі туристи-альпіністи…
Я ще й греблею займався – і тому, що подобалося, і для підтримки фізичної форми. Але в горах не лише фізична витривалість потрібна. Альпінізм схожий на гру в шахи. Це постійне прораховування своїх дій на кілька кроків наперед і постійний аналіз усього, що відбувається довкола. От побуваємо влітку в поході – і до наступного літа згадуємо та аналізуємо, що зробили правильно, а що ні. Так що «розбір польотів» у нас майже рік триває…

Вміти лазити по горах - мало
- А як потрапили в цю експедицію?
- Поки вчився в інституті, встиг побувати на Кавказі, Тянь-Шані, вже не кажучи про Крим та Карпати. Потрапив до складу збірної України. Поступово походи ставали все складнішими. Чим більше складнощів, тим цікавіше, тим більше емоцій. Більше пізнаєш і самого себе, і життя.
Переважна більшість експедицій проходить під егідою Федерації альпінізму та скелелазіння України. Щороку відбуваються чемпіонати. Я не раз брав участь у подібних змаганнях, доводилося займати призові та перші місця у чемпіонатах України і СНД у різних класах (висотний, технічний, скельний).
Експедицію на гору Макалу запланували у нашій федерації ще кілька років тому. Почалася підготовка – їздили у висотні райони (Памір, Тянь-Шань). Побували на піку Перемоги, піках Комунізму та Корженевської.
У нас досить багато спортсменів високого рівня, але для серйозного сходження команду підбирали за цілим комплексом параметрів. Мало вміти краще за інших лазити по горах, треба мати достатній досвід сходжень, досвід поведінки в екстремальних ситуаціях. Потрібно людей підібрати таким чином, щоб вони змогли порозумітися між собою. Відібрали десятеро спортсменів. Разом із двома тренерами та лікарем ми вилетіли 27 березня з Києва до Непалу.

Три кілометри вірьовок
- Ви йшли до вершини майже два місяці…
- Є дві тактики сходження: альпійська і гімалайська. За альпійською спортсмени йдуть до вершини, зупиняючись лише на ночівлю. Але нам вона не підходила. Така тактика вимагає довгої попередньої акліматизації. Для цього потрібно було прибути в Гімалаї набагато раніше і для початку походити по більш простих маршрутах. На це у нас часу не було, тому ми обрали гімалайську тактику. Тобто акліматизувалися одночасно з прокладанням маршруту - робили вихід, а потім відпочивали кілька днів. Потім ще вихід, вище – і знову поверталися та відпочивали. І завдяки тому, що висота набиралася поступово, організм встигав пристосуватися до змін.
Перший табір був на висоті 6200 м. До нього важкі ділянки стрічались тільки подекуди, а вище почалася суцільна стіна, і пересуватися можна було лише з допомогою вірьовок. Десь лише притримувалися за них, а десь доводилося пристібатися до вірьовки і лізли просто по ній… Довжина однієї вірьовки – 50 м, а всього їх довелося провісити близько трьох кілометрів. Отож ми провішували вірьовки, закріплювали їх, проставляли табори. Табір – це місце для ночівлі. Для них розчищали полички, а якщо місця було не досить, то прив’язували мішки, набиті снігом. Всього у нас було п’ять висотних таборів і один передовий (базовий). Ми розбилися на три групи. Кожна група працювала по два-три дні, потім мінялися. Коли всі вірьовки були провішені, а табори проставлені, до вершини ще залишався чималий шматок шляху – довжиною приблизно два кілометри, а у висоту – 650 м.

Куми балакають – усі стоять

- Кажуть, що рівень життя у Непалі дуже низький. Це правда?
- Єдине джерело доходу для всієї країни – туризм. Живуть там люди набагато бідніше, ніж ми. Але непальці - дуже привітні і добрі. Вони вміють радіти простим речам. Заробив сьогодні на шматок хліба – і щасливий. Їх не дуже турбує, як вони одягнені. Нацупив на себе що попало, не жарко – от і добре! Одяг у них із натуральних тканин, але пошитий абияк. Сидить собі власник крамнички за швейною машинкою, та й строчить на ній нехитру одежину. Пошив – і зразу на вітрину. І шиє далі…
Житло теж примітивне – від якоїсь подоби юрти до камінного сарайчика. У містах, звичайно, є і багатоповерхівки. Але й міське життя там своєрідне. У Катманду нас вразив вуличний рух. Вулиці вузькі, метрів шість - і ніяких тротуарів. Пішоходи, рикші, автомобілі, велосипеди – все це рухається в одному суцільному потоці. Причому всі умудряються якось розминутися і не покалічити одне одного. Правда, клаксони там не вщухають. Часто можна спостерігати таку картину: два зустрічні автомобілі зупинилися вікно до вікна і вклякли посеред дороги. Це знайомі стрінулися і бесідують… За одним і за іншим вишикувалися вже довжелезні черги з авто, всі сигналять, але ніхто слова кривого не скаже. У нас, мабуть, вже тумаків надавали б… А там кожен знає – завтра він точнісінько так же зустріне кума чи свата, і йому теж захочеться побалакати.

Ейфорія приходить внизу
- Що ви відчували, стоячи на вершині?
- Ніякої особливої ейфорії. Емоції приходять пізніше, а тоді думка одна: швидше б донизу добратися. Адже спуск часто важчий за підйом. Після того, як мета досягнута, людина поневолі розслаблюється. А втома дається взнаки. І доводиться постійно нагадувати собі про пильність і обережність. Спускалися ми не тим шляхом, яким йшли на гору, а іншим, по класичному маршруту, і дорога донизу зайняла у нас два дні.
А догори на завершальному етапі ми йшли п’ять днів. На штурмовий вихід рушили групами на відстані одного табору, тобто одного дня шляху. Адже табір розрахований на три-чотири особи, решті там просто нема де розміститися. До вершини добралася лише одна група: я і двоє моїх друзів-сумчан - Володимир Рошко та Сергій Бублик. У двох інших групах у учасників експедиції виникли проблеми зі здоров’ям.
Вершина – сніговий купол діаметром метрів п’ять, на ньому натягнуті непальські молитовні прапорці. Ми встановили там і український прапор. Правда, вітри на вершині дують такі, що все одно звідти все позривають… Так що, мабуть, доведеться знову туди йти!

Непальський сарафанчик - нареченій
- Сувенірів рідним та друзям з Непалу привезли?
- Аякже! І статуеток місцевих накупив – слоників усяких, Будд, і майок та футболок… Батькам привіз ще й дзвіночки, а моїй нареченій – синій сарафанчик у національному стилі, дуже гарненький.
Мобільний зв'язок у горах не працює, лише супутниковий, так що розмовляли ми з рідними рідко, в основному за допомогою інтернету спілкувалися. Вони за мене, звичайно, напереживалися за цей час. Адже батьки самі добре знають з власного досвіду, що таке гори. А моя наречена Олександра – спелеолог, і кілька разів теж зі мною в гори ходила, по скелях пробувала лазити.
Я вже й не знаю, кому було важче – учасникам експедиції чи їх рідним – адже ми там працювали, а вони тут собі місця не знаходили, кожної звісточки чекали із завмиранням… Але ми благополучно повернулися, і тепер головне завдання – відпочити. А далі будемо думати про нові вершини!

На грані життя і смерті
- Чим вас притягують гори?
- Навіть не знаю. Можу сказати одне – хто хоч раз у них побував, обов’язково повернеться. Чи тільки помилуватися, чи до вершини добратися… Гори просто так не відпускають.
Там змінюється сприйняття світу. Коли знаходишся на грані життя і смерті, коли знаєш, що треба вивіряти кожен рух - адже відповідаєш не лише за себе, – свідомість починає працювати по-іншому. І розумієш, що більшість людських проблем – надумані. Коли повертаєшся після сходження додому, деякий час доводиться заново звикати до всього. Дивишся та й думаєш: і чим тут люди переймаються?! Якось усе дивно. Не тим ми займаємося… Треба просто жити і бути добрими. Якщо кожен спробує бути добрішим, зуміє поставити себе на місце іншої людини, зрозуміти, чому вона вчиняє саме так – жити у світі стане набагато легше і краще.
Читайте також:
Винничанин покоряет Гималаи