Замість юності — війна: шлях 19-річної Вікторії (соціальна реклама)
Це історія 19-річної дівчини з Миколаєва, яка рано зіткнулася з вибухами війни та вимушеними переїздами через кілька міст у пошуках безпеки. Сьогодні вона живе у Вінниці, навчається, працює і мріє стати журналісткою, щоб чесно розповідати світові правду про життя українців. Її шлях — це про силу адаптуватись, зберегти віру у майбутнє та шукати сенси всупереч страху й зміні світу навколо.
Хто така Вікторія
Вікторія — 19-річна дівчина з Миколаєва. Вона пережила початок повномасштабної війни вдома, перші вибухи без укриття та кілька вимушених переїздів у пошуках безпеки.
Сьогодні Вікторія живе у Вінниці, навчається, працює та мріє про журналістику — щоб чесно показувати життя України світові.
«Хочу просто жити і насолоджуватися життям. І я це роблю, бо ніхто не знає, що буде завтра.»
До війни
До 2022 року Вікторія жила у Миколаєві й навчалася у коледжі. Вона була активною: виступала на сцені, співала й танцювала. Родину згадує як дружню та енергійну — таку, де підтримували одне одного і думали про майбутнє.
«Пам’ятаю, що ми були веселі, постійно на драйві. Якщо щось траплялося, всі підтримували одне одного… До війни ніхто не знав, що буде далі, але думали про майбутнє. А тепер живемо одним днем.»
«У коледжі я багато виступала на сцені: співала, танцювала.»
Початок війни
Ранок 24 лютого Вікторія пам’ятає дуже чітко. Мама розбудила її через документи, а згодом тато сказав збиратися та будити молодшу сестру — тоді прийшло усвідомлення, що почалася війна.
«Я заснула за годину до початку повномасштабного вторгнення — о третій ночі. О четвертій усе почалося… О сьомій мене розбудив тато і сказав вдягатися, бо почалася війна, і розбудити сестру. У мене почалась сильна істерика, хвилин тридцять я не могла заспокоїтися.»
Перші вибухи і життя без укриття
Перші два дні родина ще залишалася у місті. Перші вибухи Вікторія почула ввечері 25 лютого. Вони жили у приватному будинку — без підвалу, і це посилювало страх.
«25-го ввечері я почула перші вибухи.»
«У приватному будинку. Підвалу немає.»
Вікторія згадує реакцію батьків: тато тримався максимально зібрано, а мамі було дуже важко.
«Тато тримав холодний розум, але по очах було видно, що він нервує. Мама була дуже пригнічена. Ми змушували її їсти два дні — вона нічого не хотіла.»
Евакуація та дорога
Родина виїжджала поспіхом — з мінімумом речей. Спершу тато відвіз Вікторію, маму й сестру до Нового Бугу. Далі були повернення й нові переїзди. Один із етапів — життя в Одесі.
«Так, ми виїхали з одним чемоданом. Там були речі мої, мами та сестри. Тато залишився у Миколаєві. Він відвіз нас у Новий Буг — його рідне місто…»
«П’ятдесят на п’ятдесят… Це було просто перше місце, куди можна було нас відвезти.»
Навчання під час війни
Після початку вторгнення навчання фактично зупинилося — у багатьох родин були інші пріоритети: безпека й збереження життя. Лише згодом частково повернулися онлайн-заняття.
«Усі думали про те, як зберегти дітей, а не про навчання. Наприкінці навчального року трохи відновили онлайн-заняття.»
Нове життя у Вінниці
До Вінниці Вікторія приїхала, щоб змінити ритм життя, повернути відчуття руху вперед і мати очне навчання.
«Я приїхала у Вінницю, щоб якось змінити своє життя, не жити лише війною і новинами. Хотіла очне навчання… А я так не хотіла (онлайн).»
Окремий досвід Вікторії — дорослішання без батьків поруч і самостійні рішення.
«На початку було дуже складно. Звикла, що батьки поруч і можуть допомогти фізично, не лише морально. Потім звикла. Подорослішала і тепер сама вирішую свої питання.»
Тиша, яка лякає
У більш тихому місті Вікторії було складно адаптуватися: будь-який різкий звук викликав паніку. Вона говорить, що організм довго “пам’ятав” вибухи, і інколи ця реакція повертається.
«Коли я приїхала до Вінниці, будь-який різкий звук викликав у мене паніку — я не знала, куди себе подіти.»
«Буває, що прокидаюся серед ночі від того, що мені здається: у голові пролунав вибух. Хоча тривоги немає — це просто реакція організму. Мозок запам’ятав ці звуки, і він так спрацьовує.»
Що допомогає триматися
Вікторія тримається за повсякденні опори: навчання, роботу та книги. Вона працює продавцем-консультантом — це її перша робота. Читання допомагає відволікатися, особливо детективи.
«Я ще й працюю.»
«Продавцем-консультантом. Це моя перша професія.»
«Так, мене рятують книжки… Детективи.»
Родина і тато — «Герой»
Тато Вікторії у війську. Вона зізнається: це було дуже важко пережити. Батьки бережуть її психіку і не розповідають деталей, а зв’язок підтримують, коли є можливість.
«Ніхто не сприйме спокійно новину, що твій тато на війні… Але ні тато, ні мама не говорять, що з ним відбувається. Бережуть мою психіку.»
«Тато. Він був моїм героєм ще до повномасштабного вторгнення…»
Вікторія також згадує молодшу сестру: навіть у п’ять років дитина розуміла, що це не вигадка.
«Ми казали, що це “інопланетяни”. А вона відповіла: “Ні, це бомба”.»
Миколаїв у серці
Новини про рідне місто Вікторії читати боляче. Вона мріє, щоб після перемоги Миколаїв відновився і знову став живим містом — зі сміхом і нормальним життям.
«Коли читаю новини про своє місто, це дуже боляче.»
«Я хочу, щоб після перемоги Миколаїв ожив… щоб там знову звучав сміх дітей і людей…»
Голос Вікторії для світу
Вікторія обрала журналістику й хоче говорити правду про Україну — через історії людей і реальне життя. Її важливе прохання — щоб дорослі уважно дивилися на дітей: вони все відчувають.
«Звертайте увагу на те, як діти реагують на події навколо. Вони все відчувають, навіть якщо не показують цього. По очах завжди видно.»
«Щоб ніхто нічого не боявся і всі жили в мирі та злагоді.»
Опитування проводилось ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
