«З в’язниці — на фронт: як я опинився в боях під Новотроїцьким» (Соціальна реклама)

На війну хотів потрапити з 2022-го. Бо ворог почав наближатися до рідного Миколаєва. Але не брали ув'язнених. Лише позаторік вийшов відповідний закон. І от уже десятий місяць я на війні.

Сидів з 2021-го. Розбійний напад на осіб, які торгували наркотиками.

Я — 1988 року народження. Після того як закінчив дев'ять класів пішов вчитися в будівельний технікум. Потім працював на залізниці. На місяць мав 2500 гривень. Цього було мало. 21-річним зійшовся з майбутньою дружиною, 2011-го одружився.

Мав доступ до зерна. Не втримався — крав і знав точки збуту. Це давало додаткові 10-15 тисяч. Звільнили. Потім металолом, бо став працювати ковалем. Там уже «сів».  Це був 2013-й. Сім років дали.

Сам сказав дружині — йди. Підростала донька Яна.
13 вересня їй має виповнитися 14. Планую браслет подарувати. Дружина пішла до араба, мешкала в Дубаї, Туреччині. З донькою спілкуюся. Знає, що на війні, але не кажу їй, що виконую бойові завдання. Яна знає чотири мови — англійську, турецьку, арабську, польську. В Польщі і мешкає.

Перший мій бій —листопад. Новотроїцьке, Донеччина. Треба було зачистити посадку. Вийшли двома групами. Подолали кілометр. В кінці прийняли бій. В темряві працювати було важко. Ворог гатив з міномету, запускали дрони. З восьми наших людей живими залишилося четверо. Нині діяв би інакше. Тоді бракувало досвіду, він приходить тільки з часом.

Другий вихід був страшнішим. Уже знав, чого чекати — артилерії, дрони. Тоді повністю усвідомив, що таке війна. Але надалі «стрьом» минув — прийшло чітке усвідомлення, що треба робити. Точно не бігти. Притиснутися до дерева, слухати команди тих, хто веде стрім.

Ми — штурмовики. Перші місяці працювали щодня. О третій ранку — збір. О сьомій — заходимо. О п'ятій вечора — вдома. Ті, кому пощастило.

Серед російських солдатів трапляються 18-20 річні. Вони взагалі не розуміють, чому сюди йдуть. Здогадуюся, що за грошима. Недавно упіймали ворожого розвідника. За добу розповів усе, що нам треба було. Є і такі, що на наші позиції йдуть з лопатою — збожеволіти. Тоді я працював з молоддю. Волаю: «не стріляти». Але молодь наша не почула — поклали його.

На лінії фронту нині панують дрони. Тому до позиції треба йти 10 кілометрів. На машині небезпечно. Це складно.

«Найстрашнішим був другий вихід»

«Мафік», боєць батальйону «Шквал» 59 ОШБр БпС