Втекла з окупації та почала з нуля: історія 15-річної дівчини з Херсона (соціальна реклама)
Це історія 15-річної дівчини з Херсона, яка пережила окупацію та вимушене переселення через кілька країн, залишивши вдома улюбленого кота. Попри труднощі та булінг у новій школі, вона встояла, знайшла друзів у Вінниці і будує своє життя наново. Її шлях — це про втрату, боротьбу за прийняття і про чітку мрію: мирний, відновлений Херсон, де дитинство повернеться.
Хто така Анастасія
Анастасія — 15-річна дівчинка з Херсона. Зараз вона живе у Вінниці, навчається у дев’ятому класі та пробує будувати нове життя далеко від дому, який опинився під окупацією та обстрілами.
«Мене звати Настя, мені 15 років. Я перемістилася з Херсонської області, з міста Херсон.»
Херсон до війни: дім, кіт, друзі
До війни Херсон для Насті — це приватний будинок, двір, друзі поруч і кіт, якого вона дуже любила.
Їхні прогулянки з друзями були нечастими, але важливими, більше спілкувалися онлайн. Настя згадує саме відчуття дому: коли всі поруч і все знайоме.
«Херсон для мене — це дім, кіт, друзі й прогулянки. Ми з друзями більше спілкувалися по переписці, а зустрічалися рідко, але кожна зустріч була важливою.»
Вона любила малювати картини й ходила на сучасні танці — це були її особисті «території радості».
«Я багато малювала вдома й ходила на сучасні танці. Це було те, що мене дуже тішило до війни.»
Початок повномасштабної війни та окупація
Коли почалася повномасштабна війна, Настя якраз переходила до шостого класу. На той момент школа вже була онлайн через карантин, тож навчання формально продовжилося, але вже в умовах окупованого міста.
«У той час ми вже навчалися онлайн через карантин, я переходила в шостий клас. Навчання ніби тривало, але навколо вже йшла війна й місто було під окупацією.»
Багато її друзів виїхали за кордон, і зараз, каже Настя, практично всі найближчі для неї люди з Херсона живуть не в Україні.
«З деякими друзями я досі спілкуюся — хтось у відеодзвінках, з кимось переписуємося. Але майже всі мої близькі друзі тепер за кордоном.»
Рішення виїжджати й прощання з домом
Рішення про виїзд із Херсона було дуже складним. Часу на збори було мало — усього два дні. Вони жили в приватному будинку, доводилося швидко вирішувати, що брати з собою, розуміючи, що розлука з домом може бути надовго.
«У нас було всього два дні, щоб зібратися. Ми жили в приватному будинку й брали тільки найнеобхідніші речі й одяг, бо часу сильно не було. Було дуже важко усвідомлювати, що їдемо надовго.»
Особливо болючим стало прощання з улюбленим котом. Настя боялася, що він не витримає довгої й важкої дороги.
«Найважче було залишити кота. Йому вже шість років, і я дуже боялася, що він не витримає такої дороги. Зараз за ним доглядають сусіди, але я постійно про нього думаю й сумую.»
Вона зізнається, що принаймні раз на тиждень згадує про кота й навіть шукає інформацію, як колись зможе його перевезти.
«Я згадую про нього мінімум раз на тиждень і постійно шукаю в інтернеті, як можна перевозити тварин, щоб колись забрати його до себе.»
Довгий шлях: Крим, Росія, Білосусь
Через зруйнований Антонівський міст вони не могли виїхати звичним маршрутом, тому шлях до безпечної території проліг через Крим, Росію та Білорусь — фактично «колом», щоб повернутися в Україну.
«Ми з мамою їхали через Крим, потім через Росію та Білорусь, бо Антонівський міст був розбитий, і виїхати нормально ми не могли. Це був єдиний реальний шлях.»
Найстрашнішими Настя згадує кадри з Криму: гучний міст, тотальні перевірки, огляди речей і приниження.
«Найстрашніше було, коли їхали через Крим. Міст грохотів, нас постійно перевіряли, дивилися документи, оглядали речі й навіть ображали. Було дуже не по собі.»
Вони їхали не самі, а з двома знайомими, що трохи додавало відчуття підтримки, але не знімало небезпеки.
Чому залишилися в Україні
Маршрут через кілька країн давав можливість залишитися в Європі, але Настя наполягала, що хоче бути саме в Україні — поруч із родичами й знайомими.
«Я дуже хотіла залишатися в Україні, бо тут наші близькі й знайомі. Для мене було важливо бути ближче до своїх людей.»
Вона чесно каже, що тоді мало знала англійську й не відчувала, що зможе захистити себе мовою в іншій країні.
«Я тоді майже не знала англійської, і це теж лякало. Здавалося, що я просто не зможу себе захистити, якщо щось трапиться.»
Згодом, уже у безпечнішому місці, бабуся наполягала, щоб Настя почала серйозніше вчити мову, і це стало ще однією лінією її дорослішання.
Житомир, бабуся та онлайн-школа
Спочатку вони з мамою жили в Житомирі. Бабуся виїхала окремо й певний час була в Києві, а потім усі дороги привели родину до Вінниці.
«Спочатку ми з мамою були в Житомирі, бабуся приїхала до Києва, а вже згодом ми всі опинилися у Вінниці. До переїзду в нове місто я ще якийсь час навчалася онлайн у своїй херсонській школі.»
Настя зізнається, що в Житомирі не дуже хотіла «вкорінюватися» — здавалося, що це ненадовго, і всі ще повернуться.
Нове життя у Вінниці: перша школа та булінг
До Вінниці першою переїхала бабуся — саме її вибір став орієнтиром для Насті та мами. Місто дівчинці сподобалося: воно здавалося спокійнішим і затишнішим.
«Бабуся першою обрала Вінницю, і вже потім ми з мамою теж приїхали сюди. Місто мені відразу сподобалося — воно спокійніше, є де погуляти й відпочити.»
Зараз родина живе у будинку й уже два роки будує тут нове життя.
Перший досвід офлайн-школи у Вінниці був дуже болісним. У першій школі Настю не прийняли однокласники: вона прямо говорить про булінг через те, що вона «не вінничанка».
«У першій школі я взагалі не змогла адаптуватися. Діти говорили, що я не вінничанка, почали принижувати, обзивати. Це дуже зачепило.»
Класний керівник знав про ситуацію, але ніяк не втрутився, і це ще більше посилило відчуття самотності.
Після переходу в іншу школу все змінилося: Настя знайшла друзів, із якими гуляє на вихідних, грається на перервах, а під час тривог вони разом спускаються в укриття й дивляться смішні відео, щоб відволіктися.
«У другій школі мені вже подобається. Я знайшла друзів, ми гуляємо на вихідних, на перервах граємо, а під час тривоги спускаємося в підвал і дивимося смішні відео. Там мене прийняли зовсім по-іншому.»
Друзі, гуртки та втрата мотивації
Із попереднього класу у Вінниці в контакті залишилося лише кілька людей, але в новому класі Настя поступово вибудовує інші стосунки.
Вона відвідує гуртки не дуже регулярно: іноді повертається до малювання один-два рази на тиждень, є можливість грати у волейбол, але не завжди є сили й бажання.
«Зараз я рідко ходжу на гуртки — інколи малюю, буває волейбол. Якщо чесно, мотивація до навчання й занять часом просто зникає.»
Деякі предмети даються важко, особливо алгебра.
«Найважче мені дається алгебра — формули заходять дуже складно.»
Професію на майбутнє вона вже обдумує, але поки що тримає це при собі.
«Я вже маю в голові, ким хочу бути, але поки це мій маленький секрет.»
Сум за домом, кіт і дорослішання
Про Херсон Настя говорить не часто, але сум за домом і особливо за котом — завжди десь поруч.
«Я рідко прямо говорю про Херсон, але сум за домом і друзями нікуди не зникає. Хочеться хоч трохи того “рідного” — людей, з якими виросла.»
На повітряні тривоги вона реагує вже майже автоматично — більше як на фон, паралельно стежачи за новинами.
«На тривоги я реагую не так сильно, як раніше — більше просто дивлюся новини й перевіряю, що відбувається.»
Вона відчуває, що за ці роки сильно подорослішала.
«Змінилося мислення. Я стала серйознішою, сильнішою морально. Пережила багато, і тепер по-іншому сприймаю проблеми — вони вже не здаються такими дріб’язковими.»
Родина, бабусині сітки і малі радощі
Поруч із Настею — мама й бабуся. Бабуся переїхала до Вінниці сама, без знайомих, фактично «з нуля», і вже майже два роки плете маскувальні сітки для військових.
«Моя бабуся вже майже два роки у Вінниці плете сітки для наших військових. Вона теж усе починала з нуля, без знайомих, і зараз ще й трохи підробляє.»
Настя допомагає вдома: прибирає, вигулює кота (вже тутешнього), проводить час із мамою — вони люблять гуляти в парках, де можна просто подихати свіжим повітрям і хоч трохи розвантажити голову.
«Я допомагаю вдома — прибираю, вигулюю кота. Ми з мамою любимо гуляти в парках і зелених зонах, де можна просто спокійно походити й відпочити.»
ЗСУ, мрії про Херсон і голос Анастасії для світу
Герої для Насті — Збройні сили України.
«Для мене головні герої — це Збройні сили України. Я бажаю їм здоров’я, сил і якнайшвидшого визволення наших областей.»
Вона мріє про відновлений Херсон — красивий, без руйнувань, без страху обстрілів, без тривог.
«Я мрію побачити Херсон красивим, без руйнувань і страху обстрілів. Мрію про повернення додому, про місто без тривог — тоді для мене настане справжній мир.»
Після війни Настя планує продовжити навчання у Вінниці, хоча ще не визначилася, де саме, і паралельно думає, з чого починати відновлення рідного міста.
«Після війни я хочу продовжити навчання у Вінниці, а Херсон, якби могла, почала б відновлювати з найпростішого — прибирання вулиць від осколків і мін, щоб людям було просто безпечно ходити.»
Вона знає, що таке розмінування, і не лякається розмов про зброю — їм уже показували різні пристрої, і це стало частиною нового досвіду.
Світові Настя хоче сказати просто й чесно:
«Я хотіла б, щоб світ більше допомагав Україні: донатив на боєприпаси, зброю, ліки для військових, особливо на передовій. І щоб нас бачили не лише через війну, а як красиву країну з архітектурою й містами, які мають сяяти, а не руйнуватися.»
Для дітей і родин України вона має конкретне побажання:
«Хочу побажати дітям більше вчитися, бо це наше майбутнє. А дорослим — підтримувати один одного. Згуртованість дуже важлива зараз, і тоді перемога буде ближче.»
Вона вірить у силу голосу — навіть через пости англійською, щоб світ бачив і чув Україну.
«Навіть просто публікуючи інформацію англійською, ми можемо показати світу, що нам важко, і просити підтримки для України.»
Обійми на березі свого міста — ще до війни. Це Херсон, рідне місто Анастасії. Тут вона була щасливою дитиною, яка вірила, що мир — це назавжди.
Обійми з мамою зберігають спогади про дім, який довелося залишити, але не перестати любити.
В укритті під час обстрілів. Це фото — пам’ять про Херсон під окупацією.
Поруч мама, і цього достатньо, щоби вижити навіть у темряві війни.
Пакунок із гуманітарною допомогою. Цінність простих речей зросла в тисячу разів.
Анастасія добре знає, що таке вдячність за кожну крупинку підтримки.
Творчість як порятунок. У бібліотеці, серед інших дітей війни, вона знову малює.
Цього разу — не фарбами, а зернами. І кожне зернятко — про надію.
Плетіння маскувальних сіток. Її руки — ще дитячі, але справи дорослі.
Вона допомагає фронту, вплітаючи у сітки не лише стрічки, а й віру в Перемогу.
Анастасія біля квітучої сакури. Вона вчиться знову радіти весні — після втрати дому, рідного кота та друзів. Усмішка на цьому фото — вже не дитяча, але світла.
Опитування проводилось ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
