«Нас семеро. А їх - 80»: "Антіп" про бій у Галицінівці (соціальна реклама)

Мій позивний – «Антіп». Дав його мені дядько Василь з попереднього місця служби – Національної гвардії. Я йому нагадав персонажу одного з фільмів. Тоді ще строкову служив – сам хотів її пройти. У армії навчився стриманості, концентрації на найважливіших речах, умінні не ставити зайвих питань. А до того – зварювальник на одному з підприємств у Кременчуці.

Строкова служба закінчилася 1 грудня 2021 року. Поїхав додому. Подальші плани – підписати контракт. У великій війні не сумнівався: коли демобілізувався, нам сказали: «Скоро побачимося і знову будемо працювати».

24 лютого 2022 року пішов у ТЦК. Не взяли: «Відпочивай, тільки зі строкової прийшов». Було образливо. Наступного дня – ще одна спроба. «Гаразд, наберете». Чекати довелося недовго – до 15 березня. А 16-го уже вирушив у розташування 56 окремої мотопіхотної бригади. Рандомно вийшло – головне, що бойова бригада. Це і була моя умова. Став піхотинцем – ок.

Я – новачок на війні. Побратими здебільшого там з 2014-го. Вони навчали. Це добре. Але лякала невизначеність. Я людина, яка любить все розпланувати.

Перша позиція – біля Донецького аеропорту. Спочатку не повірив – писали, що він у ворога. Командир поста у перший ранок розбудив і каже: пішли – подивимося. Тоді і побачив новий та старий термінал летовища, диспетчерську вежу. «Покоцаний», але не стертий.

Тоді ворог на нашому напрямку наступав у трьох точках. Я з кулемета повністю прострілював посадки. За кілька тижнів нас повідомили, що противник підвіз безліч людей для штурму населеного пункту Спартак. 28 липня вони почали – артилерія, двічі на день працювала авіація. Перші три дні йшло «м’ясо», щоб «прибрати» наші вогневі точки. Потім – «специ» і кадирівці. Безперервні контактні бої тривали до 11 серпня. Нас, 12 чоловік, тримали смугу 150 метрів. Я отримав поранення, лікувався.

У 2024 році поїхав на навчання. Тоді ж через розформування нашого батальйону перевели у 59 окрему мотопіхотну бригаду. В кінці літа ворог пройшов через Карлівку і захопив Мемрик. Нас семеро. Завдання – стримати ворога, щоб він не оточив бійців 11 батальйону. Фланг ми закрили, але ніяк не розрахували, що росіян буде  80 чоловік – в чотири рази більше, ніж планувалося.

Тримали оборону. Розуміємо, що нас обходять. Почали відтягуватися, поки ворог «чистив» будівлі, думаючи, що ми в них перебуваємо. Хотіли закріпитися в хатах Галиціновки. Бо у противника єдиний варіант – йти полем.

В живих з групи залишився тільки я. Інші – склали голови. Уже працювали FPV, по мені -120-й міномет. Довелося бігти. Боковими пострілами мене міцно притиснули до землі. З життям не прощався – в такі моменти голова має працювати безвідмовно. Треба було перебігти 100 метрів до балки і пірнути в неї. Як не дивно вдалося – ворог влучив, але обійшовся уламковим пораненням руки. Пройшов ще половину Галицінівки, поки не вийшов на своїх.

Після пережитого найбільше боюся змій. Це ще з дитинства. Смерть на війні – вона переслідує. Пригадую коли тримали трасу Бахмут – Слов’янськ, яка повністю прострілювалася. Тоді прощався з життям.

Те, що я пройшов, залишиться тільки в моїй голові. Але я не думаю, що довго триматиму це в собі. Треба відпустити і йти далі. Навіть коли через усього тебе проходить біль через втрату побратимів. Бо інколи ставиш собі запитання – чи все зробив, аби вберегти їх?

Коли в 59-й потрапив на Покровський полігон і побачив, як там поставлена справа – захопився передачею досвіду. Тому уже рік – інструктор. Що тішить: 90 процентів новобранців -  люди, з якими можна працювати. Вкладаємо в них головний сенс війни: зроби чітко свою роботу – і повернешся додому живий.

«Антіп», інструктор  роти інструкторів 59 ОШБр БпС