«Мені було шість, коли почалася війна»: історія Захара з Херсона, який знайшов новий дім у Вінниці (соціальна реклама)
Це історія десятирічного хлопчика з Херсона, який зустрів повномасштабну війну у віці шести років. Він пам’ятає темні підвали, тривожну дорогу на схід, зміни в повсякденному житті та новий старт у Вінниці. Незважаючи на пережите, Захар — звичайний школяр, який цінує дружбу, прості радощі та мріє про мирне дитинство. Його погляд на війну — тихий, щирий і дитячий, але саме через це — особливо глибокий
Хто такий Захар
Захару десять років. Він приїхав до Вінниці з Херсона разом із родиною. Коли почалося повномасштабне вторгнення, йому було лише шість — вік, коли діти ще не розуміють слів «війна», «окупація», «небезпека», але дуже добре відчувають страх дорослих.
«Мене звати Захар. Мені десять років. Я приїхав із Херсона.»
Сьогодні він навчається у вінницькій школі, має друзів і намагається жити звичайним дитячим життям. Але війна назавжди залишила слід у його спогадах.
Початок війни очима шестирічної дитини
Ранок, який перевернув життя родини, Захар пам’ятає уривками. Це був вихідний. Його розбудили дорослі — без пояснень, без часу на запитання. Просто сказали вставати й збиратися.
«Я не дуже добре пам’ятаю. Це був вихідний. Мене розбудили і сказали: “Вставай, треба збиратися”. Я нічого не зрозумів.»
У шість років він ще не усвідомлював, що відбувається. Лише згодом йому пояснили, що почалася війна — слово, яке тоді ще не мало для нього чіткого значення, але швидко наповнилося страхом.
«Потім мені сказали, що почалася війна.»
Підвал, сирість і страх
Перші тижні війни Захар провів не вдома. Родина переїхала до бабусі й дідуся, бо там був підвал. Саме це приміщення стало їхнім тимчасовим укриттям.
Для дитини це було місце, де темно, сиро й незатишно, але куди потрібно було спускатися знову і знову.
«Було неприємно ховатися. Ми сиділи у підвалі, там було доволі сиро.»
Він пам’ятає, що ховалися в гаражі, переобладнаному під сховище. І пам’ятає постійне відчуття дискомфорту — не фізичного болю, а тривоги, яку важко пояснити словами.
«Ми були у бабусі з дідусем. У них був гараж, і ми там ховалися.»
Коли не вистачає навіть їжі
Війна швидко проникла в побут. Захар згадує, що іноді бракувало їжі. Дорослим доводилося їздити, шукати, домовлятися — а дитина просто відчувала нестачу й напругу.
«Іноді не вистачало їжі. Доводилося їздити шукати.»
Ці моменти не виглядають у його пам’яті як щось надзвичайне — радше як частина нового, тривожного життя, у якому навіть базові речі перестали бути гарантованими.
Виїзд і незрозуміла дорога
Коли родина вирішила виїжджати, Захар не усвідомлював ані маршруту, ані мети. Для нього це була просто дорога — без розуміння, куди і навіщо.
«Я не думав, куди ми їдемо. Я просто не знав.»
Це типовий стан для маленької дитини під час війни: повна залежність від дорослих і відсутність контролю над власним життям.
Нове місто і перший клас у Вінниці
Коли почалася війна, Захар ще не ходив до школи — він був у старшій групі садочка. До першого класу він пішов уже у Вінниці.
«Я був у старшій групі в садочку. А до школи пішов уже у Вінниці.»
Початок шкільного життя припав на нове місто, новий дім і нову реальність. Але в класі він не відчув відчуження чи тиску.
«Якось усім було байдуже. Ми всі хвилювалися, як усі першокласники.»
Друзі, які допомагають триматися
У Захара залишився найкращий друг ще з херсонського садочка. Вони разом переїхали до Вінниці й тепер навчаються в одному класі.
«У мене є найкращий друг, який зараз теж зі мною. Ми в одному класі.»
Є й нові друзі — зокрема хлопчик, який так само приїхав із Херсона. Їхня дружба проста й дуже дитяча: розмови, прогулянки, ігри після школи.
«Ми розмовляємо, гуляємо разом після школи, граємося.»
Дім, який залишився в памʼяті
Свій дім у Херсоні Захар пам’ятає нечітко — уривками. Але він добре пам’ятає відчуття, що батькам було важко залишати його.
«Вони почувалися не дуже добре. Вони розуміли, що залишили свою домівку, і їм було важко.»
Разом із родиною вони забрали навіть хом’ячка — маленьку істоту, яку не могли залишити напризволяще.
«Ми не могли залишити його там, він би сам не вижив.»
Україна, війна і герої в очах дитини
Захар чітко говорить про те, чому їхня родина не виїхала за кордон. Для нього це питання не географії, а приналежності.
«Тому що це рідна Батьківщина. Покидати Україну — це якось неправильно.»
Герої для нього — українські військові.
«ЗСУ — це наші герої.»
Мрії, які народжуються попри війну
Головне бажання Захара — таке саме, як у мільйонів українців.
«Перемога. Це, мені здається, спільне бажання всієї України.»
Він хоче залишитися в Україні й мріє про прості, мирні речі: друзів, навчання, красиві вулиці й алеї, які колись можна буде облаштовувати замість укриттів.
«Я думаю, що залишуся в Україні.»
Юлія — мама Захара — учасника проєкту «Діти війни: свідчення та аналітика для міжнародної адвокації»
Її слова — це голос тисяч українських матерів, які змушені були рятувати своїх дітей, залишаючи дім, родину й усе знайоме.
До війни: звичайне щасливе життя
До війни родина жила звичайним життям у Херсоні. Захар ходив у садочок, мав друзів, у них були плани, мрії й відчуття стабільності. Юлія згадує цей час із болем, бо саме контраст між «тоді» і «тепер» ранить найбільше.
«У нас було нормальне життя. Дитина ходила в садочок, усе було спокійно. Ми навіть не могли уявити, що таке може статися.»
Початок війни: страх за дитину
Ранок 24 лютого Юлія пам’ятає дуже чітко. Паніка, хаос, нерозуміння, що робити далі. Але найстрашніше — усвідомлення, що поруч маленька дитина, яку потрібно захистити будь-якою ціною.
«Я пам’ятаю цей ранок дуже добре. Перше, про що я подумала — це моя дитина. Я не знала, як пояснити йому, що відбувається.»
Говорячи про ці події, Юлія не стримує сліз. Вона зізнається: страх був настільки сильний, що іноді перехоплювало подих.
«Я дуже боялася. Не за себе — за сина.»
Підвали й відчуття безвиході
Коли стало зрозуміло, що залишатися вдома небезпечно, родина переїхала до батьків — туди, де був підвал. Для дорослого це рішення здавалося логічним. Для дитини — це був темний, холодний простір, сповнений страху.
«Ми ховалися в підвалі. Я бачила, як йому страшно, і це розривало мене зсередини.»
Юлія зізнається: найважче було робити вигляд, що все під контролем, коли насправді вона сама була налякана.
«Ти мусиш бути сильною для дитини, навіть коли сама на межі.»
Рішення виїжджати: болісний вибір
Рішення покинути Херсон далося родині дуже важко. Це означало залишити дім, родичів, усе життя — і поїхати в невідомість.
«Ми розуміли, що якщо поїдемо, то вже можемо не повернутися. Це було дуже страшне рішення.»
Особливо болісним було прощання з рідними, які залишалися.
«Найважче — залишати близьких і не знати, чи побачиш їх знову.»
Дорога як випробування
Дорога з окупованого Херсона була виснажливою й страшною. Юлія згадує блокпости, напругу, постійний страх за дитину.
«Я весь час дивилася на Захара і думала тільки про одне — щоб він вижив.»
Вона зізнається, що в той момент майже не думала про себе.
«Коли ти мама, ти перестаєш існувати як окрема людина.»
Вінниця: безпека, яка не одразу відчувається
У Вінниці родина нарешті відчула фізичну безпеку. Але психологічно шлях до спокою був довгим.
«Навіть коли ми приїхали, я ще довго жила в постійному напруженні.»
Юлія каже, що дитина адаптувалася швидше, ніж вона сама.
«Діти сильніші, ніж ми думаємо.»
Материнський біль і надія
Говорячи про майбутнє, Юлія знову плаче. Вона мріє лише про одне — щоб її дитина жила без війни.
«Я хочу, щоб мій син ніколи більше не ховався в підвалах.»
Її надія — у перемозі та відновленні нормального життя.
«Я вірю, що ми все це переживемо. Але ціна дуже велика.»
Звернення до світу
Наприкінці інтерв’ю Юлія говорить не лише як мама Захара, а як мати з країни, що воює.
«Допоможіть нам. Допоможіть нашим дітям. Вони не мають зростати у війні.»
До війни це було просто пригодою біля води й дитячою сміливістю. Тепер — спогад про мирне дитинство, яке має повернутися.
Мирні миті біля води. До війни життя Захара було наповнене простими радощами — рибалкою, спостереженням за природою, дружбою. Це фото — спогад про дитинство, в якому ще не було страху.
Усмішки дитинства. Ще один день, коли Захар із братом захоплено відкривали нове — на виставці динозаврів. Світ був відкритий для мрій та пригод.
Разом сильніші. Після початку війни родина Захара змушена була тікати з рідного Херсона. У ці важкі часи найміцнішою опорою стали рідні обійми.
Тиша, яку пам’ятаєш. Новий дім, нове місто. Але спокій осіннього пейзажу дарує відчуття безпеки, хай навіть тимчасове.
Море, сонце й безтурботність — так виглядало дитинство Захара до війни. Нехай попереду знову буде лише мир.
Маленькі кроки по лісовій стежці — тоді світ здавався простішим. Нехай у Захара попереду буде лише дорога в мир і дитинство без війни.
Музика пам’яті. Навіть у нових обставинах Захар продовжує пізнавати світ, тримаючись за родинні зв’язки та культуру. Разом із братом вони відкривають нову реальність.
На новому місці Захар знову вчиться тримати курс — на мрії, на спокій, на життя без страху.
Вареники — це про тепло й “дім”, який доводиться створювати з нуля. Маленькі руки — великі кроки до відчуття безпеки.
Школа у Вінниці — це нові друзі й надія на нормальне дитинство, попри війну. Нехай знання й підтримка сильніші за сирени.
Голос дитини війни має звучати — щоб світ чув і не звикав. Захар живе далі, і в цьому — його сила.
Опитування проводилось ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
