Мар’яна Нарожна: «Ніколи не здаватися попри будь-які життєві випробування» (Новини компаній)
Кожний день — задля підтримки інших. Керівниця групи соціального розвитку Благодійного фонду «МХП-Громаді» Мар’яна Нарожна щодня на зв’язку з військовими, щотижня — у поїздках у села й міста Вінниччини до активних громад, щомісяця — з новими успішно втіленими соціальними проєктами, які розвивають і покращують життя мешканців області, об’єднуючи громади, владу та бізнес, і наближаючи Перемогу.
З Мар’яною Нарожною для інтерв’ю ми зустрічаємося у Вінниці під час благодійного напівмарафону MHP Run4Victory — фінальної події серії забігів у 5 містах України, які на підтримку захисників третій рік поспіль проводить компанія МХП та Благодійний фонд «МХП-Громаді».
Зі своєю командою на напівмарафоні MHP Run4Victory Мар’яна Нарожна від найпершої хвилини до самого закриття. Спільно з колегами-організаторами вітає учасників забігів, проводить благодійну безпрограшну лотерею для глядачів і має почесну місію — з вдячністю від усіх передати два новітні дрони DJI Matrice 4T воїнам 59-тої окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка.
— Попередньо говоривши з командуванням бригади, знаємо, що саме ці дрони потрібні військовим на передовій. Вони рятують життя і допомагають знищувати нашого ворога, — відзначає Мар’яна Нарожна. — MHP Run4Victory — масштабна, об’єднуюча подія, яка проходить саме для підтримки наших Збройних Сил України. Понад 1000 учасників приїхали у Вінницю з різних куточків країни для того, щоби пробігти і задонатити для допомоги нашим хлопцям. Серед учасників забігів на різних дистанціях чимало й працівників МХП та Благодійного фонду «МХП-Громаді». Зокрема, традиційно 5 кілометрів пробіг керівник фонду Олександр Пахолюк. А на дистанцію «Люди Титани» вийшла команда «МХП Титани» — новостворений клуб із волейболу сидячи, який об’єднує 12 ветеранів з ампутаціями. Разом із тренером Сергієм вони довели: сила духу та єдність здатні подолати будь-які перешкоди. Ми вдячні кожному учаснику, хто на MHP Run4Victory побіг заради захисників і наближення Перемоги, та вдячні партнерам, хто долучився до нашого заходу, головна ідея якого незмінна: «Біжимо за тих, хто бореться. Пам'ятаємо тих, хто віддав життя».
Наскільки для військових та їхніх родин важлива підтримка, пам'ять та боротьба за кожного воїна, Мар’яна Нарожна знає з власного досвіду. Вже понад рік вона чекає свого брата-захисника, який у червні 2024 року зник безвісти під час виконання бойового завдання на Куп’янському напрямку.
— Андрій молодший за мене на три з половиною роки. Він став на захист України з самого початку війни, ще у 2014 році. Тоді, у період АТО, він служив у 59-тій бригаді. Після звільнення поїхав працювати за кордоном. А коли почалося повномасштабне вторгнення, все покинув і одразу повернувся в Україну. Спершу Андрій ніс службу у військовій частині А0707, а потім його перевели у 116-ту бригаду, — розповідає Мар’яна Нарожна.
— Востаннє ми бачилися з братом 27 травня 2024 року. Тоді їхня бригада для виконання бойового завдання була направлена на Куп’янський напрямок у село Синьківка і він попросив допомогти придбати машину та дрон Mavic 3T. Коли ми все це знайшли, командир відпустив його на кілька днів все забрати й доставити. Тоді ми й встигли побачитись, а потім він повернувся до побратимів. З братом ми щодня переписувались. 7 червня він написав мені, що у нього все добре, і попередив, що йде на позицію й чотири дні буде без зв’язку. 10 й 11 червня я намагалась йому додзвонитись, але зв’язок так і не з’явився. А вже 12 червня подзвонив командир і повідомив, що брат зник безвісти… Зараз такий період випробувань, на жаль, переживають тисячі українців. Коли просто охоплює панічна атака і розриваючий біль, а потім починаються нескінченні пошуки, перегляди всіх телеграм-каналів військовополонених, розмови з побратимами. Спочатку у 99% мені казали, що вже марно шукати, але навіть той один відсоток, що залишається — це дуже багато для надії. І ти за нього чіпляєшся, віриш та чекаєш. Я знайшла одного хлопця, який сказав, що при евакуації з тієї позиції Андрія не знайшли, тож він може бути в полоні. Сподіваюся і вірю. Я знаю чимало випадків, коли люди переставали чекати, навіть хоронили вже, а воїн повертався живим. Тож не втрачаю віри побачити брата, продовжую йому дзвонити і постійно поповнюю його телефонний рахунок, щоб номер не заблокували.
Ніколи не здаватися попри будь-які життєві випробування — принцип, якого Мар’яна Нарожна дотримується завжди.
— Із найближчих кровних людей брат у мене один залишився. Наші батьки загинули, коли мені було 5 років, а Андрію — лише 2. Давно немає в живих і бабусі й дідуся, які нас після смерті мами й тата виховували. Попри те, що то були дуже складні часи — 90-ті, коли коштів не вистачало і жили ми надзвичайно скромно, бабуся й дідусь зуміли нам дати головне — щиру любов і турботу, — ділиться Мар’яна Нарожна. — Щоб їх підтримати і самій ставати на ноги у житті, я рано почала працювати. У 11 років допомагала бабусиній подружці-поштарці розносити листи та посилки. У 11 класі, щоб мати можливість придбати собі сукню на випускний і запросити у ресторан бабусю з дідусем, після уроків у школі підробляла офіціанткою. Коли вступила у коледж у Ладижині, там теж поєднувала навчання з роботою: працювала у методкабінеті. А після закінчення Вінницького аграрного університету, де здобула фах інженера-механіка, вже трудилася на самих різних підприємствах. Зокрема, працювала на силікатному заводі, в донецькій компанії «Укрвуглеякість», в ДТЕК у Ладижині, а окремим моїм захопленням стали вибори. Відтоді як у 2004 році я вперше була спостерігачем на виборчій дільниці, захопилася вивченням виборчої системи й законів. І саме завдяки виборам у 2012 році я потрапила у команду народного депутата України Миколи Кучера. Безцінний досвід, нон-стоп режим і щоденна допомога людям. Чесно, іншої людини, хто живе у настільки шаленому, безперервному темпі і з постійною турботою про інших, я не знаю. Я безмежно вдячна Миколі Івановичу за всі добрі й важливі справи, до яких мала щастя бути долученою за всі ці роки.
Сьогодні у своєму офісі у Ладижині Мар’яна Нарожна з особливим трепетом зберігає понад сотню прапорів, подарованих воїнами, цілу колекцію шевронів від самих різних бригад, медаль «За сприяння обороні» від Міністерства оборони України, марку, особисто підписану генералом Залужним, безліч подяк від військових частин і зворушливих подарунків від захисників, за кожним із яких — своя історія.
— З 2014 року для нас першочерговою, звісно, стала підтримка захисників. З дня заснування 59-тої бригади імені Якова Гандзюка ми постійно на зв’язку й намагаємося закривати нагальні запити. Загалом підтримуємо понад 40 бригад, — говорить Мар’яна Нарожна. — Якщо на початку ключовими запитами були форма, берці, бронежилети й турнікети, то зараз щоб наші воїни могли ще ефективніше нищити ворога, постійно передаємо РЕБи, квадрокоптери, автомобілі, тепловізори, зарядні станції, генератори, супутникову систему «Старлінк». Намагаємося закривати й точкові запити військових. Зокрема, нещодавно до нас звернулась захисниця з 144-тої бригади і попросила для кухні придбати дві великі каструлі. І ми шукали, купляли їх. Бо забезпечити побут військових теж важливо.
— А ще — щотижня ми завантажуємо машини не лише замовленими воїнами речами й продукцією МХП, а й смаколиками, які впродовж років готують наші чудові друзі — господині з Оляниці, Четвертинівки, Лукашівки та інших сіл, що розташовані поруч з Ладижином. Дівчата для захисників все готують, як для власних синів — аби було найсмачніше: домашні голубці, вареники, котлети, млинці з яблуками, пиріжки, малосольні огірки. Коли Микола Кучер і мій чоловік Віктор все це особисто доставляють воїнам, дістають ці відерця з домашніми смаколиками, привозять їхні улюблені снікерси й газовану воду — хлопці радіють, як діти! Іноді мене деякі волонтери запитують, навіщо ми це возимо, адже можна «Новою поштою» відправити. Так, можна. Але наскільки воїнам приємно, коли до них особисто приїжджають! Жодна посилка чи розмова по телефону не замінить спілкування й зустрічі тет-а-тет. Микола Іванович завжди з хлопцями обов’язково разом снідати сідає, прямо живе цими поїздками й обличчями, історіями й зустрічами з нашими захисниками. І воїни таку щиру підтримку надзвичайно цінують. Самі навзаєм дуже люблять щось дарувати. Дуже часто трофеї передають. Тож після Перемоги плануємо зробити музей, де всі ці речі представимо.
Очолюючи з 2024 року групу соціального розвитку Благодійного фонду «МХП-Громаді», Мар’яна Нарожна радіє, що має змогу разом з командою та партнерами втілювати також чимало важливих соціальних проєктів на Вінниччині.
— Попри війну ми не маємо забувати про розвиток наших міст і сіл, здобуття маленьких перемог на місцях, які сприятимуть найбажанішій спільній Перемозі, — переконана Мар’яна Нарожна. — У «МХП-Громаді» я маю прекрасну, надзвичайно дружню і надійну команду. Мої колеги-дівчата: дві Лесі, дві Оксани, Тетяна, Світлана і Оленка — постійно на зв’язку з усіма громадами області, весь час працюють, що називається, «у полях». Громади на Вінниччині, до речі, у нас всі дуже активні. Людям не байдуже на проблеми, хочеться розвитку, руху вперед, тож разом об’єднуючи зусилля: громади, влади, нашого фонду і партнерів, нам вдається реалізовувати багато важливих проєктів. Від ремонту сільської дороги і благоустрою у школах й садочках до покращення медичних послуг, розвитку спорту, відродження культури, впровадження цікавих мистецьких подій і фестивалів й підтримки мікробізнесів. У кожній сфері маємо успіхи й підтримуємо втілення найкращих ініціатив.
— Благодійний фонд «МХП-Громаді» щороку проводить багато грантових програм, зокрема, конкурс «Роби своє» допомагає започаткувати чи масштабувати власний бізнес, підтримує релоковані і ветеранські бізнеси. Не просто фінансовою підтримкою, а інвестицією у розвиток локальних ініціатив, що змінюють громади вже сьогодні, є ще один чудовий конкурс «Час діяти, Україно!» А окрім того, що надаємо гранти й співфінансуємо найкращі проєкти, ми також допомагаємо у навчанні та пошуку партнерів. Окрему увагу, звісно, приділяємо підтримці ветеранів. Щасливі, що завдяки гранту, який від Українського ветеранського фонду та ІСАР Єднання, виграв наш стратегічний партнер — громадська організація «Соціальний центр Вінниччини» — у межах програми «МХП Поруч» ветерани та члени їхніх родин мали змогу опанувати професію майбутнього — навчитись керувати агродронами, безпілотному обприскуванню полів. Й, до речі, з 50 людей, які пройшли навчання, вісім вже влаштувались на роботу у Вінницький Хаб МХП.
У всіх починаннях, проєктах та допомозі ЗСУ Мар’яну Нарожну завжди підтримують коханий чоловік Віктор і діти: 10-річна донечка Вікторія та маленький син Ілля, якому у жовтні виповниться два з половиною роки.
— Я вдруге завагітніла у 2022 році, коли вже у розпалі була повномасштабна війна. Допомогу захисникам полишити не могла, тож активно працювала до самих пологів. Вийшло так: у четвер я пішла з роботи, у понеділок народила і вже через два тижні знову повернулася до роботи. Дуже вдячна своїй родині за розуміння й підтримку у той непростий період, — ділиться Мар’яна Нарожна.
— З чоловіком і дітками мені дійсно надзвичайно пощастило. Коханий, з яким ми разом уже 11 років, постійно їздить до воїнів на передову і зараз є головою правління громадської організації «Соціального центру Вінниччини». А донечці за її зворушливе дитяче волонтерство ще два роки тому, коли їй було 8 років, воїни передали прапор, особисто для неї розписаний подяками і побажаннями. Дочка тоді плела браслети, які разом з подругами продавала біля будинку, а також всім рідним і знайомим. Коли вже кілька тисяч вони вторгували, Вікуся запитала мене: «Мамо, що воїнам купити?» Ми тоді саме завантажували чергову машину для хлопців і я порадила придбати станки для бриття, пінку та засоби гігієни. Дівчата по магазинам все самі ретельно обирали, купували, чеки зберігали. А коли воїни з вдячністю надіслали прапор — щастю просто не було меж! Це дійсно найбільше щастя — щиро допомагати іншим, підтримувати захисників й своїми діями долучатись до наближення омріяної Перемоги. Зберігаючи єдність, так маємо робити ми всі, щоб наша країна вистояла і стала ще сильнішою та прекраснішою.
