«Коли поруч горить – хочеться бігти. А не варто»: «Маріо» про бойові виходи (соціальна реклама)
Позивний мій – «Маріо». Дав на бзвп інструктор «Берег». Жорсткий чолов’яга. Муштрував нас серйозно. На бойових це знадобилося.
В армії – з березня. Двоюрідний брат тут, кум. Останній – у 49-й. Мав вибір – туди чи в 59-ту. Спочатку був водієм у батальйоні «Хижаки Висот». Згодом перевівся до 10 батальйону. А в цивільному житті займався будівництвом, перевезеннями. Свій магазин мав. Дружині залишив. Уже колишній – суд 31 жовтня. Прикро, що вона заборонила трьом дітям зі мною спілкуватися.
Я і строкову служив. Півтора року. Середина «нульових». Висновок зробив один: «Більше в армію не піду». Бо подавлюють тебе як особистість, а я звик відстоювати свою думку. Істину говорять: «не зарікайся».
Ще коли водієм був у «Хижаках Висот», смерть поруч ходила. Доставляли бійців на позиції. Нас двоє. Щоб у разі поранення чи загибелі одного, машину повів інший. Доїжджали до Межової. Побачили, що дрон піднявся. Водій дав газу. Але «ждун» все одно дістав. «Прошив» задні дверцята. Пощастило водієві, що основний удар пройшов повз сидіння. Осмислити не встиг. Ну але на війні як може бути інакше?
Коли прийшов у 10 батальйон, одразу знав: піду штурмовиком. Не повірите – задоволений. Аби не сидіти на місці.
Перед виходом серйозно готувалися. Багато стріляли, гранати кидали. Вийшли 12 серпня. Попередили за добу. Сприйняв спокійно. Було нас троє. Я – старший групи.
Завдання – пройти посадки і «зачистити» всі бліндажі ворога. Першу «схованку» виявили в селі. В одній з хат підвальне приміщення. Спустився. Побачив – усе прибрано, але берць валяється. Покликав побратима, наказав кинути гранату. Не встигли це зробити – як постріл по нас. Перекинулися на спину, відійшли, зробили доповідь. Далі – справа за пілотами. Прилетіли «пташки» зі «скидами». Дві години чекали в ліску, поки колеги справу завершать.
Потім – бліндаж. По рації доповідають: наближаються двоє солдатів ворога. Прострілювали, кидали гранатт, ракета-«стволка» прилетіла. Тримали позицію. Бліндаж загорівся. Вистрибували в окопи, відходили лісом. Заховалися в кущі.
Сиділи з другої ночі до 11 ранку. Ворожі «пташки» чатували там, але не вгледіли. Тут головне – знайти хоч якісь укриття. Якщо немає його – зупинитися і не робити зайвих рухів. Бо на них дрон реагує миттєво.
Один з нас – «Вишня» - дістав поранення ока. Сам собі перемотав, поки ми прийняли бій. Тоді вже йому допомогли. Знеболювальне дали. Серйозна проблема – відсутність води. До виходу ніколи не думав, що вода такий цінний продукт. Дефіцит їжі набагато легше переноситься.
Перший вихід тривав 15 днів. «Вишню» передали кому треба, а самі повернулися – справа була незавершена. Отримали підкріплення. «Дочищати» ворожі позиції пішли вчотирьох.
Висновок після першого виходу. Багато що робив страх. Він керує людиною. Коли поруч горить – хочеться бігти. А не варто. Бо це ілюзія, що джерело вогню – в десяти метрах. Насправді – метрів 150.
Відпочили два тижні і 10 вересня – черговий вихід. Везе машина, а потім пішки. 20 кілометрів щонайменше. Найважче – переходити відкриту місцевість. Треба пришвидшитися, але не бігти.
Маршрут трохи змінився. Мета – полегшити вихід нашим піхотинцям, перевірити міжпозиційний простір. Радіус – шість кілометрів. Солдати ворога туди вже «просочилися». Здебільшого по двоє. Але є і по одному. Прийшов, сів прямо біля бліндажа наших пацанів. Дістав рацію. Став говорити, щоб його зустріли. Наші і зустріли.
14-15 росіянців виявили. Один з них – капітан російської армії. 50 років. Проштрафився, мабуть. Дійшов до нашого бліндажа, став знімати верхні мішки. Вочевидь, думав, що цю «територію» ніхто не займає. Помилився. Це коштувало йому життя.
Під час другого виходу «блукали» місяць. Тепер планується відпустка. Маємо відпочити на Закарпатті. Дуже хочеться домашніх пельменів зі сметаною.
«Маріо», штурмовик 10 батальйону 59 ОШБр БпС
