Дитинство в евакуації: історія 8-річного Олексія з Харкова (соціальна реклама)
Це історія хлопчика з Харкова, який виїхав із міста у чотири роки, майже не пам’ятає дорогу й перші дні вторгнення, але дуже добре пам’ятає друзів із садочку, свою квартиру, нову школу у Вінниці, басейн «Маяк» і рекорди на дистанції 50 метрів. Поруч із ним — велика родина, молодша сестричка, зовсім маленький братик і батьки, які будують життя з нуля на новому місці.
Хто такий Олексій
Олексій — 8-річний хлопчик, який приїхав до Вінниці з Харкова. Він спокійно й лаконічно відповідає на запитання, але за цими короткими відповідями — досвід переїзду, життя в селі, нова школа й серйозні заняття спортом.
«Мене звати Олексій, мені вісім років. Я приїхав у Вінницю з Харкова.»
Він не пам’ятає день початку повномасштабної війни — тоді йому було всього чотири роки.
«Того дня я не пам’ятаю. Мені було чотири, я був ще маленький.»
Харків до війни: садочок і квартира
До війни Олексій жив у Харкові, ходив у великий садочок поруч із домом. Він добре пам’ятає цей простір і друзів.
«Садочок був великий, у мене було багато друзів. Я жив недалеко від нього.»
Родина жила в квартирі, де в Олексія була своя кімната, ліжечко й іграшки.
«У нас була квартира. Я пам’ятаю свою кімнату, ліжко, іграшки.»
У родині — багато дітей: старший брат, середній брат, молодша сестра, а зараз ще й найменший братик.
«У нас п’ятеро дітей у родині: старший брат, середній брат, молодша сестра, ще один маленький братик і я.»
Новонародженого братчика звати Адамчик.
«У мене є новий братик, його звати Адамчик. Йому чотири місяці, я його вже люблю.»
Переїзд і перші місяці в селі
Рішення про переїзд з Харкова приймали батьки. Олексій цього моменту не пам’ятає — для нього це було, радше, відчуття: його взяли за руку й вивезли.
«Я не пам’ятаю, як казали: “Ми збираємо речі, ми їдемо”. Я був маленький. Мене просто взяли за руку й привезли.»
Спочатку родина жила не у Вінниці, а в селі у Вінницькій області — приблизно чотири місяці.
«Ми спочатку жили в селі чотири місяці, а вже потім приїхали у Вінницю.»
Нове життя у Вінниці та школі
До Вінниці Олексій приїхав приблизно в п’ять років. Він дуже хотів у школу — але за віком його ще не могли прийняти.
«Коли ми приїхали у Вінницю, мені було п’ять. Я хотів піти в школу, але мене ще не прийняли.»
Сьогодні він навчається у четвертому класі у великій вінницькій школі.
«Моя школа дуже велика. Я ходжу в четвертий клас, ми вчимося на першому поверсі.»
У цьому класі він навчається відносно нещодавно — близько трьох місяців, але вже знайшов друзів і звик до колективу.
«У цьому класі я вчуся приблизно три місяці. Мені подобається ходити до школи.»
Навчання офлайн для нього набагато цікавіше, ніж онлайн.
«Мені подобається вчитися офлайн. Коли немає інтернету, уроків онлайн просто немає, Zoom не працює. А так я бачу вчителів і дітей.»
Друзі в класі та поза школою
Олексій називає своїх друзів поіменно: Діма, Юля, Артем і Соломія. Вони всі приблизно одного віку.
«Мої друзі — Діма, Юля, Артем і Соломія. Артему вісім, Юлі вісім, Дімі дев’ять років.»
Найчастіше вони спілкуються саме в школі, але іноді зустрічаються й поза уроками.
«Ми спілкуємося в школі, а ще кілька разів гуляли — один раз у дворі, ще раз біля фонтану.»
У новому класі ставлення до нього, як до «переселенця», він не відчував — каже, що все нормально і від дорослих, і від дітей.
«Я не відчував, що до мене ставляться як до “не місцевого”. Все нормально — і від вчителів, і від дітей.»
Плавання — хоббі, яке стало досягненням
У Вінниці Олексій почав займатися плаванням — це не професійний спорт, а хобі, яке дуже сподобалося.
«Я не ходжу на гуртки, тільки в басейн. Плавання — це моє хобі.»
Тренується тричі на тиждень, уже близько року.
«Я тренуюся три рази на тиждень, десь уже рік. У групі знаю тренера й дітей, там все нормально і радісно.»
Спочатку він просто хотів навчитися плавати — і досить швидко досяг результату.
«Я вибрав плавання, бо хотів навчитися плавати. Навчився десь за три місяці.»
Сьогодні Олексій має конкретні спортивні досягнення.
«Мій рекорд — 50 метрів кролем за 20 секунд. Я брав участь у змаганнях: маю три перших місця і одну подяку.»
Зараз він опановує нові стилі — плавання на спині та батерфляй, який сам описує просто:
«Я ще вмію швидко плавати на спині, а зараз треную батерфляй. Це як дельфін — складніше технічно й фізично, але я плаваю.»
Родинна й повсякденність у Вінниці
У Вінниці родина Олексія орендує житло.
«Зараз ми живемо у Вінниці, орендуємо квартиру.»
Він має молодшу сестричку Марію-Стефанію та маленького брата Адамчика. Сестрі — чотири роки, вона ходить на танці, а з братиком він вчиться розумітися «без слів».
«Молодшій сестрі чотири роки, її звати Марія-Стефанія. Вона ходить на танці раз на тиждень. Адамчик ще маленький, я розумію його сигнали — коли він хоче їсти або коли щось сталося, і тоді кличу маму.»
Олексій допомагає вдома: із молодшими, з домашніми завданнями, у побуті.
«Я допомагаю з домашніми завданнями, можу донести молодшого брата, допомогти мамі, коли треба.»
Батьки працюють: тато — програміст, мама — викладачка, яка навчає дорослих онлайн.
«Мама працює вчителем і навчає дорослих онлайн. Тато програміст, він робить програми й довго сидить за комп’ютером — іноді пів дня, поки є результат.»
Професію тата Олексій вважає більш авторитетною — дуже по-дитячому чесно:
«Мені здається, що професія програміста важливіша, бо тато більше заробляє. Але ця робота складна — треба добре знати математику та інформатику.»
Бабуся та дідусь у Харкові
Частина родини Олексія залишилася в Харкові — бабуся. Інша бабуся живе на окупованій території в Херсонській області, і зв’язку з нею немає, дідусь помер перед війною.
«У мене є бабуся й дідусь, але вони залишилися в Харкові. Дідусь уже помер, а бабуся зараз в окупації. Я не можу з нею говорити по телефону, але сумую за нею.»
Старший брат поїхав до Словаччини, і Олексій мріє побачити його на канікулах.
«Мій старший брат виїхав у Словаччину. Я не ображаюся, просто хочу поїхати до нього в гості на канікули.»
Емоції, сум та реакція на тривоги
Олексій іноді сумує, але пояснити, у які саме моменти, йому складно.
«Так, буває, що я сумую, але не пам’ятаю, в які моменти. У мене немає якихось секретів, як із цим справлятися — воно просто проходить.»
Про свій дім у Харкові він згадує час від часу — швидше як порівняння з новим життям у Вінниці.
«Я іноді згадую свій дім. Скоріше порівнюю, як було вдома і як тут, у Вінниці.»
На сигнали повітряної тривоги він реагує спокійно й дуже по-дорослому:
«Коли чую тривогу, мені сумно, але я просто думаю про те, що треба піти в безпечне місце. Я не панікую — просто йду, бо знаю, що треба бути в сховищі.»
Україна, мир і герої в очах Олексія
На запитання про перемогу Олексій каже, що не знає, як вона має виглядати. Але має свою чітку відповідь, що для нього означає мир.
«Я не знаю, як має виглядати перемога. А мир — це коли Росія скаже, що вона напала на Україну першою. Тоді наступить мир.»
Світові він хотів би сказати просту й дуже сильну фразу:
«Я б сказав світові: не хвилюйтеся, скоро буде мир.»
Герої для нього — українські військові.
«Можливо, ще хочу сказати про героїв. Для мене герої — це військові, які віддали своє життя за захист України. Коли йду по вулиці й бачу військових, дивлюся на них як на героїв.»
Після війни він хоче повернутися додому, до Харкова.
«Після війни я хочу повернутися додому, у Харків.»
Голос мами Олени
Важлива частина цієї історії — слова мами Олексія, Олени. Вона розповідає про рішення виїхати, про відповідальність за інших дітей, про стрес евакуації й про те, як змінився її син.
Мама Олена: «Я — Вертосенко Олена, мама Олексія та Олександра. Ми приїхали у Вінницю з Харкова з початком повномасштабного вторгнення. Перші десять днів ми провели в підвалі нашого будинку разом із приблизно 70 студентами, які жили поряд без батьків. Ми відчували, що маємо їх захистити. Лише коли останній студент зміг виїхати з Харкова, ми прийняли рішення їхати самі.»
Вона згадує, як у перші години війни збирала речі — у першу чергу для дітей.
Мама Олена: «24 лютого о четвертій ранку я почула вибухи й побачила “феєрверки” з вікна нашої квартири — це були удари. Я розбудила чоловіка, він не одразу повірив, але потім зрозумів, що відбувається. Я почала збирати речі для дітей: підгузки, найнеобхідніше. Старші діти складали свої рюкзаки, але більше набрали спортивних речей, тож довелося доповнювати.»
Дорога з Харкова була важкою й небезпечною.
Мама Олена: «На вокзал потрапити було нереально, тож ми виїжджали власною машиною. Їхали через місто й бачили зруйновані будинки, тіла людей. Потім пересідали в бус родичів і вже ним добиралися у Вінницьку область. Дуже важко їхати з дітьми в невідомість.»
Вона чесно говорить про те, як діти різного віку переживали війну, підвал і переїзд.
Мама Олена: «Найважче було старшим синам — десяти й тринадцяти років, вони все тримали в собі. Найменша донька не розуміла, що таке “поїхати додому” — для неї дім там, де ми зараз. Олексій до війни був найрадіснішою дитиною в садочку, дуже любив ходити до своєї виховательки Люди. А після початку війни він повністю змінився, закрився.»
Після переїзду до Вінниці, коли у дворах з’явилися місцеві діти, хлопчик зіткнувся з булінгом.
Мама Олена: «Ми спочатку жили в селі, там було спокійно. А коли переїхали до Вінниці, восени почали повертатися місцеві мешканці, у дворі з’явилися діти, яких ми не бачили раніше. І деякі хлопці ображали Олексія за те, що він приїхав, говорили, ніби через нього почалася війна. Він ще більше замкнувся, і нам довелося звернутися до психолога й психіатра.»
Великим кроком стало живе навчання та плавання.
Мама Олена: «Олексій закінчив перший клас і майже весь другий дистанційно в харківській школі, а потім ми домоглися, щоб він пішов у вінницьку школу. Ще до війни 24 лютого він мав йти на перше тренування в басейн у Харкові, але не склалося. У Вінниці ми не одразу знайшли басейн, а потім знайшли “Маяк”. Там тренерка дуже швидко знайшла з ним спільну мову, і він розкрився. Він взяв три перших місця на змаганнях — це дуже його підтримало.»
Попри війну й труднощі, мама говорить про дітей як про сенс і продовження України.
Мама Олена: «Ми вирішили народити ще одну дитину вже під час війни, бо треба жити зараз. Поки є здоров’я, поки можемо — будемо народжувати українських дітей. Це наш маленький вклад у те, щоб Україна залишалася Україною.»
Світові вона хоче сказати про силу звичайних українців.
Мама Олена: «В Україні живуть сильні люди. Подивіться на сторінки звичайних українців у соцмережах — ми не починали цю війну, ми захищаємо свою землю й хочемо просто жити вдома, щоб наші діти ходили в українські школи й розмовляли українською. Попри війну ми працюємо, виховуємо дітей і намагаємося жити.»
У садочку в Харкові Олексій грав у лікаря. Тоді це була просто гра, але діти вже вчилися піклуватися одне про одного.
Олексій з молодшою сестричкою в укритті. Маленькі обійми — велика сила, коли навколо темрява й тривога.
Новорічна ялинка вже на новому місці — у Вінниці. Олексій поруч, доросліший, але з тими ж мріями: про спокій, родину і світле майбутнє.
Опитування проводилось ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
