Дитинство під окупацією: історія 15-річного Ростислава (соціальна реклама)
Це історія хлопця з окупованого Херсона, який зустрів повномасштабну війну школярем, ховався від обстрілів у підвалах, проходив російські блокпости, чистив телефон перед перевірками й залишав дім із розумінням, що повернення може не бути. Сьогодні Ростислав живе у Вінниці, навчається, займається спортом і вчиться жити далі з досвідом, який не мав би переживати жоден підліток.
Хто такий Ростислав
Ростиславу 15 років. Він родом із Херсона — міста, яке швидко стало символом окупації, страху й боротьби. На початку повномасштабної війни йому було 11, він навчався у шостому класі й жив звичайним шкільним життям.
Він приїхав до Вінниці разом із родиною — це було єдине місто, де були рідні, і єдине місце, куди можна було їхати з надією на прихисток.
«Мене звати Ростислав. Мені 15 років. Я прибув із міста Херсона.»
Життя до війни: дім, друзі, нова квартира
До війни Херсон для Ростислава був теплим і живим. У нього були друзі, район, у якому він гуляв після школи, і нова квартира з ремонтом, у яку родина щойно заїхала. Це було відчуття початку — ніби життя тільки розкладалося по поличках.
Він згадує ці моменти без гучних слів — але саме в цій спокійній інтонації відчувається втрата.
«Усе згадується дуже тепло. У мене були друзі. Ми тільки заїхали в нову квартиру з ремонтом.»
Перший день повномасштабної війни
Війна застала Ростислава вдома. Тоді ще тривало дистанційне навчання, і він чекав, що незабаром повернеться до школи. Замість цього — ранкове пробудження, поспіх і слова, які змінюють дитинство назавжди.
Спочатку він не повірив. Здавалося, що це сон, щось нереальне, що от-от закінчиться.
«Я спав, мене розбудили й сказали, що треба їхати. Я запитав: “Куди?” Мені відповіли, що почалася війна.»
«Спочатку це взагалі не сприймалося серйозно. Було відчуття, ніби це сон.»
Підвали, обстріли та життя між стінами
Перші дні війни родина поїхала до бабусі й дідуся в Антонівку — там був підвал. Вони шукали безпеки, але опинилися в епіцентрі бойових дій. Обстріли, ніч, холод і страх стали новою реальністю.
Потім був тиждень у лікарні, де працювали бабуся й дідусь. Навіть лікарня не була притулком — лише тимчасовою зупинкою між небезпеками.
«Ми думали, що в підвалі буде безпечніше. Але коли ми приїхали, там уже були бої, особливо вночі.»
«Ми сиділи в підвалі. Вийшло так, що приїхали саме туди, де було найгірше.»
Рішення про виїзд
Родина могла виїхати раніше, але рішення було надзвичайно складним. Виїзд означав одне: якщо вони поїдуть — назад можуть не повернутися. Херсон уже був в окупації.
Вони прожили вдома ще близько двох місяців, постійно ховаючись, постійно думаючи — залишатися чи рятуватися.
«Ми розуміли, що якщо виїдемо, то назад уже не повернемося.»
Дорога через блокпости
Виїзд відбувався рано-вранці, у тумані. Біля дому стояла згоріла вантажівка — немов німе нагадування, що війна вже тут. Дорога була заповнена машинами, людьми, страхом.
Російські блокпости стали найважчим випробуванням. Перевірки, очікування, напруга. Навіть діти знали, що потрібно чистити телефони.
«Коли ми виїжджали, було дуже багато машин і людей. Були російські блокпости, і це було дуже страшно.»
«Перед виїздом ми чистили телефони, щоб там не було нічого зайвого.»
Вінниця: перший притулок
Після виснажливої дороги родина заночувала в Умані, а вже зранку приїхала до Вінниці. Тут на них чекала тітка — чотири місяці вони жили разом, поки не знайшли власне житло.
Це був період адаптації, тісноти, втоми — але й період, коли з’явилося відчуття, що вони вижили.
«Ми дуже зраділи, коли виїхали на підконтрольну Україні територію.»
Школа після війни
Навчання було зруйноване війною. Спочатку — повна пауза, потім дистанційка, яку зрештою просто завершили. Лише з нового навчального року Ростислав пішов до вінницької школи.
Він свідомо обрав офлайн — попри страхи й нове середовище. Йому була потрібна нормальність.
«Я дуже скучив за школою.»
Нове життя та повельне дорослішання
Сьогодні Ростислав навчається в ліцеї, ходить на бокс і на заняття з гітари. Його дні розписані — школа, тренування, домашні завдання. Вільного часу небагато, але саме це допомагає не застрягати в думках.
За ці роки він подорослішав — не за віком, а через досвід.
«Іноді я сумую за Херсоном, але намагаюся про це не думати. Просто переключаюся.»
Майбутнє, мир і голос для світу
Ростислав мріє про перемогу й освіту. Він розуміє, що Херсон уже ніколи не буде таким, як раніше, але все одно хоче, щоб місто жило.
Для нього герої — це українські військові. А світ, на його думку, має усвідомити: допомагаючи Україні, він захищає і себе.
«Герої — це воїни Збройних сил України, які нас захищають.»
«Україна потребує допомоги. Мир — це коли безпечно і немає війни.»
Херсон — дім. Фото з рідного міста, яке стало символом окупації та втрати звичного життя для Ростислава.
Літати мріями. Природа дарувала відчуття простору та сили. Ростислав любив ці краєвиди — вони надихали його мріяти, літати думками, бути вільним.
Радуга надії. У найважчі часи залишаються ті, хто поруч. Братська підтримка, обійми й посмішки — це сила, яка допомагає пережити втрату дому.
Тиша нового життя. У Вінниці, далеко від дому, Ростислав поступово звикає до нового. Прогулянки з братом у лісі — спосіб знайти спокій у світі, що змінився назавжди.
Довоєнні канікули. Пісок, простір і брат поруч — один із теплих спогадів про життя до повномасштабної війни та окупації.
Перемога як опора. Уже в новому житті Ростислав повертається до активності через спорт — як спосіб тримати себе в тонусі після пережитого.
Дипломи нового етапу. Навчання й заняття допомагають Ростиславу не «застрягати» у важких спогадах і тримати ритм буднів у Вінниці.
Школа після переїзду. Після паузи та дистанційного навчання Ростислав обрав офлайн-навчання у Вінниці — як спробу повернути собі відчуття нормальності.
Простір без стін. Природа стала місцем, де легше дихається й простіше переключитися після досвіду підвалів, обстрілів і блокпостів.
Сила руху. Водоспад і шум води — кадр із життя на новому місці, де Ростислав вчиться жити далі та тримати внутрішню рівновагу.
Опитування проводилось ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
