Захоплювався Леонтовичем і дружив з Тичиною! Історія Григорія Верьовки перед концертом його славетного Хору у Вінниці

• У розпал Другої світової у 1943 році, коли Україна була у руїні, він особисто у селах і містечках відбирав золоті голоси для хору, який, прославляючи українську культуру, пісню, музику й танець, згодом став відомим у всьому світі.
• У хорі його називали «Батьком», бо любили і поважали всі.

Цьогоріч виповнюється 130 років від дня народження видатного українського хормейстера, диригента, композитора, педагога, дослідника українського фольклору, автора романсів та обробок народних пісень Григорія Верьовки.

І саме цій даті та спогадам про українського генія та його творчість буде присвячений новий грандіозний концерт славетного Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки, що вже 2 жовтня о 19.00 пройде у Вінниці на сцені театру ім. Садовського.

Феєрія краси та емоцій, сила української культури і найвища майстерність, глибина пісень і приголомшливі хореографічні постановки, найкращі і нові номери — 70 артистів на сцені цей вечір перетворять на незабутнє свято, де кожен глядач відчує гордість за своє, рідне, українське.

Саме безмежну любов до України передусім вкладав у свій колектив Григорій Верьовка.

Перед концертом славетного хору у Вінниці згадуємо, який шлях пройшов і яким був у житті Григорій Гурійович.

Скрипку виміняв на ковзани і писати власні твори почав ще під час навчання

Григорій Верьовка народився 25 грудня 1895 року в козацькому містечку Березна на Чернігівщині у багатодітній сільській родині. Саме батьки прищепили дітям любов до української народної пісні: мати знала їх багато й прекрасно виконувала, а батько співав у церковному хорі і грав на скрипці. У маленького Григорія змалку проявились неабиякі музичні здібності і був дуже гарний високий голос, тож батько після трирічної школи віддав його до архієрейського хору Троїцького собору у Чернігові. Там окрім співу у хорі Григорій Верьовка самотужки навчився грати на скрипці, яку виміняв у шкільного товариша за ковзани.

Незабаром його прийняли до духовної семінарії, де він навчився грати на музичних інструментах, співав у семінарському хорі, а згодом став його регентом.

Завдяки роботі в хорі юний Григорій Верьовка познайомився з класичною хоровою літературою, зокрема, з творами Глінки, Лисенка, Стеценка і сам почав обробляти церковні розспіви, збагачуючи їх інтонаціями українських народних пісень.

У 1916-1917 роках Григорій Верьовка працював писарем при конторі Маріупольського металургійного заводу.

А коли переїхав у Київ, продовжив навчання у Київському музично-драматичному інституті ім. Лисенка по класу композиції у Болеслава Яворського та диригування — в Олександра Орлова. Під час навчання в інституті почав писати власні музичні твори: хорові обробки народних пісень, інструментальні композиції для скрипки з фортепіано та симфонічного оркестру, а також ліричні романси на слова свого друга — поета Павла Тичини.

Дружбу з Павлом Тичиною проніс крізь усе життя

Історія багаторічної дружби Григорія Верьовки й Павла Тичини розпочалась ще під час навчання у Чернігові, коли вони разом співали у хорі. Вони зблизилися на ґрунті спільних мистецьких інтересів і після занять разом любили ходити старовинними вулицями Чернігова, споглядати пам’ятки архітектури. Григорій Верьовка з цікавістю слухав розповіді старшого товариша (Павло Тичина був старшим на 4 роки) про історичні події давньої минувшини на чернігівських землях, а також про книги й поезію.

Обидва потім відмовилися від церковної кар’єри, а коли жили у Києві, керували різними аматорськими капелами.

«Ще тіснішою стала наша дружба з Григорієм Гурійовичем, — напише свого часу Павло Тичина, — у році 1921, коли ми, почувши сумну звістку про трагічну смерть улюбленого нашого композитора Миколи Дмитровича Леонтовича, об’єднали свої два хори в Новобудівельному районі Києва в один і дали йому назву «Капели-студії імені М. Леонтовича».

На її базі, до речі, у 1925 році відкрилася професійна музична школа, директором якої став Григорій Верьовка.

Зберіглося чимало спільних фото, листів один до одного друзів Верьовки й Тичини. Їх у 2020 році на онлайн-виставці до 125-тої річниці від дня народження Григорія Верьовки опублікував Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.

Особисто їздив по селах у пошуках перших артистів для хору

У 1930-ті роки Григорій Верьовка керував українською національною філармонією і одночасно (з 1931 року) викладав диригування у Київській консерваторії. Згодом став професором цього закладу. Серед його відомих вихованців — знані диригенти Михайло Кречко та Лев Венедиктов.

У роки Другої світової війни Григорій Верьовка перебував в евакуації у Башкирії, був художнім керівником хорового ансамблю Будинку офіцерів Уфи і водночас займався науковою діяльністю як науковий співробітник Інституту фольклору та етнографії АН УРСР. Він збирав і опрацьовував башкирський фольклор, а також очолював хоровий колектив при армійському Будинку культури. З цим колективом, де більшість складали жінки, підготував і провів сотні концертів у пунктах призову, у шпиталях, в палатах тяжкопоранених бійців.

У ці роки Григорій Верьовка продовжував займатися композиторською діяльністю і створив патріотичні пісні «За край наш багатий» на слова Рильського, «Ми йдемо на бій» Тичини, «Клятва» Бажана, «Чайка» Стельмаха, «Туга за Україною» Масенка, розуміючи, що у важкі воєнні роки музичне мистецтво теж має стати зброєю і допомагати гартувати перемогу.

У 1943 році Григорія Верьовку відкликали з евакуації, адже 11 вересня 1943 року український уряд підписав постанову «Про організацію Державного українського народного хору», створення і керівництво якого доручили саме йому.

Частина країни була ще під гітлером, а у звільненому Харкові, за три тижні після деокупації, народився новий колектив, якому судилося скорити світ.

Спершу хор розміщувався у Харкові у невеликій кімнаті на вулиці Сумській № 61. В цьому місті і почався підбір артистів. Григорій Верьовка особисто їздив по звільнених селах та містечках у пошуках талантів.

«Це було нелегко, Верьовка з Міньківським їздили по селах і містечках у пошуках талантів. До першої концертної бригади («Харківської») увійшли Тамара Савченко, Бережна Галина, Марія Гришина, Наталка Лепетун, Лідія Заболотна, Іван Гур’їв. З міста Миргород було запрошено 16 співаків-кобзарів, серед них був Іван Скляр. Була складена концертна програма і колектив почав концертну діяльність, — зазначено у спогадах. — Верьовка й далі в пошуках добирає артистів, у Полтаві натрапляє на ансамбль бандуристів і вмовляє їх приєднатися до колективу. В кожному селищі, слідом за фронтом, розпитують у людей, чи є в них дівчата чи хлопці, які добре співають чи грають — переслуховують, відбирають… І так аж до самісінького Києва».

З 1944 року хор базувався у Києві. Там колектив став таким, яким його звикли бачити й чути: мав хорову, танцювальну і оркестрову групи. До першого складу хору увійшли 134 виконавці: 84 хористи, 16 артистів балету, 34 музиканти оркестру. Одразу перед Григорієм Гурійовичем постало багато завдань. Зокрема і те, як розмістити колектив на сцені, у що одягнути. 

«На початок вишикували чоловіків в перший ряд, а жінок на лавах у другий (за розповіддю тодішніх артистів, у жінок не було концертного взуття, вони були у звичайних чоботях). Верьовка зауважив, що взагалі український народний хор залежить від звучання жіночої групи (грудний спів, вивід)». Тож жінок перемістили на передній план, що і відрізняло на той час його народний хор від інших хорових колективів. Було багато дискусій також стосовно концертного вбрання, але Верьовка «відстояв» етнографічний варіант. Хотів представити етнографічну Україну в костюмах, піснях, танцях.

Найперший концерт, який зібрав понад 300 глядачів, пройшов 6 вересня 1944 року в Києві на вулиці Трьохсвятительській (зараз приміщення Інституту філософії). Далі хор багато виступав у театрах, шпиталях та військових частинах. Українське мистецтво і майстерність виконавців зігрівали зранені війною серця людей, тож дуже скоро хор став популярним по всій країні.

Тріумф за кордоном: «Захоплення публіки іноді набувало тиранічного характеру»

У 1952 році хор вперше вирушив на закордонні гастролі. Спочатку до Румунії, а потім і в інші країни світу. Скрізь був шалений успіх, заповнені зали, бурхливі овації.

«Такого шквалу оплесків і безперервних овацій наш «Штадтхалле» ще ніколи не бачив, — писала німецька газета «Бадіше цайтунг» (м. Фрайбург). — Цього разу більш ніж стримана фрайбурзька публіка шаленіла, вимагаючи повторення чи не всіх номерів великої програми. І це не випадково. Адже все те, що можна було почути й побачити того вечора, є унікальним і ледве чи може з’явитися в якійсь іншій країні земної кулі».

Після одного з концертів на Всесвітній виставці в Брюсселі (1958), уже в пізній час хор мусив виступити ще раз на величезній площі перед десятитисячним натовпом людей, які не змогли потрапити до зали. Бельгійська газета «Драпо руж» зазначала: «Захоплення публіки іноді набувало тиранічного характеру: скільки пісень, скільки хореографічних номерів довелося повторювати на «біс»!».

А про концерт хору в Люксембурзі місцева газета «Цайтунг» відгукнулася так: «Неможливо словами описати видатне вокальне і танцювальне виконання цього всесвітньовідомого колективу. То ніжні й жартівливі, то як могутні хвилі бурхливого моря народної пісні... Незважаючи на чужу мову, вони ніби за помахом чарівної палички, переносять слухачів у глибину духовного життя й природи великого народу...».

На гастролях за кордоном колектив неодмінно виконував пісні тих народів, перед якими виступав. На початку 1960-х pоків у репертуарі хору, крім сотень українських творів, було понад 50 пісень авторів 22 країн світу. Тож не випадково у 1959 році за великий внесок у справу зміцнення миру й дружби між народами Всесвітня Рада Миру нагородила хор срібною медаллю, а Григорія Верьовку — грамотою Всесвітньої Ради Миру.

Перед виходом на сцену потайки хрестився і дуже дорожив своїм латаним-перелатаним портфелем

Уважний до кожного і завжди готовий допомогти. Григорія Верьовку у хорі настільки любили і поважали, що називали «Батьком».

Високопрофесійний, зосереджений, коректний і ввічливий. Здавалось, що за першим звуком голосу того чи іншого хориста він відчував його настрій, якісь душевні негаразди, переживання. Часто він навіть підтримував фінансово і ніколи не брав борги назад, казав: «Ви мені нічого не винні».

За 20 років у хорі він розкрив талант понад півтори тисячі талановитих митців з народу (тих, яких знаходив сам), а також випускників професійних навчальних закладів.

Цікавими спогадами про Григорія Верьовку за життя встиг поділитись поет-шістдесятник, письменник та лауреат міжнародних конкурсів Олесь Доріченко.

«На запрошення Григорія Гурійовича я став солістом-танцівником Українського народного хору, який тепер носить його ім’я, і попрацював там п’ятнадцять років. З них понад сім років мав щастя спілкуватися з Верьовкою. Співрозмовником він був чудовим, умів створювати атмосферу невимушеності й товариської приязні, заохочував до творчості, віднаходив у кожного виконавця лише йому властиві мистецькі риси, — зазначав Олесь Доріченко. — Довгий час Григорій Гурійович був безпартійним. Лише у п’ятдесятих роках, волею обставин, його за рекомендаціями хористів прийняли до лав кпрс. А він був людиною глибоко віруючою, хоча й приховував це як міг. Сам бачив, як перед виходом на сцену він часто потайки хрестився. Мав старий портфель, латаний-перелатаний, яким надзвичайно дорожив — беріг як зіницю ока. На гастролях в Югославії забув його у бєлградському готелі, і кур’єр спеціально літав із Загреба в югославську столицю, щоб повернути власникові його втрату. Щасливішого обличчя, аніж у Григорія Гурійовича у момент передачі йому його реліквії, я не бачив».

Після вбивства Бандери «совєти» заборонили співати «Чуєш, брате мій!»

Із закордонних гастролей особливо пам’ятним став виступ хору в Мюнхені у жовтні 1959 року. Саме тоді радянськими спецслужбами був вбитий провідник українських націоналістів Степан Бандера. За спогадами учасників колективу, «до концертного залу на виступ хору зайшли люди з похоронної процесії. Напруження нагадувало очікування вибуху бомби. Григорій Гурійович звично став перед хором, звів руки, змахнув, — і зал охопило могутнє «Реве та стогне Дніпр широкий». Замість вибуху бомби — шквал оплесків. А потім диригент і хор розпочали «Чуєш, брате мій!». Це було духовним мостом єднання. Наступного дня Григорію Верьовці з посольства радянського союзу в Німеччині передали: «Чуєш, брате!» більше не виконувати».

«15 жовтня 1959 року пізно ввечері Народний хор на чолі з Григорієм Верьовкою кількома автобусами прибув до Мюнхена, де нас зустрічали офіційні особи, журналісти та численна українська діаспора. Це був перший творчий колектив з радянської України, який вступив на землі ФРН. Ми ще не знали, що вранці того ж дня в Мюнхені біля дверей свого помешкання підступно вбили провідника національного руху, мученика за волю України Степана Бандеру. Тепер, з відстані років, зміцнююся в думці, що це жахливе вбивство не випадково «зрежисували» у москві саме на день приїзду найпопулярнішого українського колективу. Надто все очевидне, — згадував про ті події Олесь Доріченко. — Під страхом смерті нам заборонили навіть наближатися до каплиці, в якій стояла домовина героя. Сотні українських патріотів із різних країн світу приїхали тоді до Мюнхена провести у вічність свого провідника. Більшість із них побували на наших концертах. Я свідок, як хвилювався Григорій Гурійович, як курив, що було не властиво для нього, нервово походжав за лаштунками «Штадтхалле», де ми виступали. Зал стоячи слухав «Реве та стогне Дніпр широкий» та «Чуєш, брате мій», нескінченними оваціями вітала нас багатотисячна публіка. Концерт тривав понад три години, а люди просили ще і ще».

Понад 40 років разом: «Таке славне подружжя! Все життя віддали українській культурі»

Незмінною підтримкою в усьому Григорію Верьовці була його дружина Елеонора Скрипчинська, яка працювала в хорі з часу його заснування.

Відомий український письменник Олесь Гончар писав про них: «Таке славне подружжя! Все життя віддали українській культурі».

Елеонора Скрипчинська (1899-1992) була відомою українською хоровою диригенткою, педагогинею, заслуженою діячкою мистецтв України.

З Григорієм Верьовкою вони познайомились на початку 1920-х років у Києві. У ті роки талановита струнка красуня з русою косою і напрочуд синіми очима працювала у Київській консерваторії і вела дитячий хор, а також викладала предмет «слухання музики» в Київському музично-драматичному інституті ім. Лисенка. На додачу, до всього цього ще й розпочала педагогічну діяльність з викладання дисциплін музично-теоретичного циклу у щойно зорганізованій Григорієм Верьовкою Київській музично-хоровій школі ім. Леонтовича. Взаємна симпатія між Елеонорою і Григорієм переросла в кохання. У 1924 році вони одружились і прожили разом 40 років.

Елеонора Скрипчинська була надійною опорою у всіх мистецьких починаннях коханого чоловіка. Й сама у 1944-1966 роках була диригенткою його хору. Саме Елеонора Павлівна започаткувала традицію, яка і до сьогодні зберіглася у Хорі ім. Верьовки — виконувати мовою оригіналу пісні тих народів, на гастролі до яких їздив колектив.

Сама Елеонора Скрипчинська вільно розмовляла кількома мовами. Оскільки була кваліфікованим лінгвістом, під час розучування музичних творів з легкістю домагалася правильної орфоепічної вимови іноземних слів в учасників колективу.

Більш як 50 років свого життя вона віддала музично-педагогічній ниві. У різні роки з її класу вийшли багато відомим митців, якими сьогодні пишається українське та світове музичне мистецтво.

Після того, як Григорій Верьовка помер від невиліковної хвороби 21 жовтня 1964 року, протягом двох років Елеонора Скрипчинська була художньою керівницею створеного ним колективу. У пам’ять про коханого Елеонора Скрипчинська зробила все для організації в Києві та в Березному — рідному селі Григорія Верьовки — меморіальних музеїв, а також видала фольклорну збірку «Народні пісні у записах Григорія Верьовки», опублікувала біографічний роман «Григорій Верьовка» та впорядкувала й опублікувала музичну спадщина Григорія Гурійовича у семи томах: композиторські твори, обробки народних пісень, фольклорні записи та етнографічні розвідки.

Померла Елеонора Скрипчинська 9 грудня 1992 року та похована поряд із чоловіком у Києві на Байковому кладовищі.

З дня створення у 1943 році Хор імені Григорія Верьовки трепетно зберігає традиції і тримає найвищу планку, яку задав Григорій Верьовка.

Це вкотре відчують всі вінничани та гості міста на великому концерті 2 жовтня о 19.00 у театрі ім. Садовського.

Квитки на концерт (від 450 гривень) можна придбати на сайті AFISHA.VN.UA та в усіх касах міста.

 

Читайте також:

Місяць у магії органа! Знамениті органісти з Парижу і Відня, Харкова, Ужгорода та Рівного виступлять на фестивалі у Вінниці

«Дивились «Кассандру» і згадували про «шашлики». Театр Садовського відкрив новий сезон актуальною прем’єрою

Незрячих вінничан і воїнів, які втратили зір, запрошують на озвучені вистави

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.