«Якщо не зараз, то коли?» Історія вінничанина про відкриття бізнесу на карантині

2020 рік випробував на міцність багатьох людей. Візитівкою року стала пандемія коронавірусу та вимушений карантин у всьому світі. Люди зіткнулися з ізоляцією, відсутністю роботи, депресією та безгрошів’ям.

Поки у Вінниці багато закладів почали закриватися через коронакризу, знайшлися ті люди, для яких карантин став каталізатором розвитку. Редакція «20 хвилин» починає серію публікацій про підприємців з Вінниці, які відкрили бізнес під час локдауну.

Впродовж 2020 року вінничанин Олексій Шелестов двічі розпочинав власну справу – одну задовго до карантину, а іншу вже після його послаблення. Майже півроку тому він відкрив тату-студію, яка вже почала приносити свої плоди.

На початку року він відкрив майстерню, де займався виробами з дерева. Він розповідає, що з початком карантину все зійшло нанівець: зникли замовлення, а разом з тим і прибуток. За час вимушеної відпустки чоловіку довелося навіть звертатися у службу зайнятості, щоб хоч якось триматися на плаву.

— Через карантин все «заглохло», — розповідає Олексій. — Півтора місяці я сидів вдома, проїв ті гроші, що зумів заробити, і в результаті вирішив піти на біржу праці, щоб отримати хоч якусь допомогу і підтримку з боку держави. Через два місяці мені вперше скинули 800 грн – мінімалка, якої вистачило просто на продукти. Потрібно було крутитися і я пішов працювати вантажником на овочевий склад. Там я попрацював два місяці.

Влітку Олексій вирішив реалізувати давню мрію і пішов на курси татуювання. Саме така творчість його приваблювала з підліткового віку, власне тоді і почали з’являлися перші малюнки на його тілі. За місяць він опанував основи майстерності. За його словами, саме карантин посприяв відкриттю власної студії.

— Під час навчання майстер говорив про конкуренцію у цій сфері. Всі студії щомісяця випускають по два-три майстри. А без великого досвіду в мене було два варіанти: або «бити» вдома, або шукати власне приміщення. Перший варіант менш затратний, але зовсім невигідний. Раз-два на місяць хтось може прийти, і то «зі своїх». Оскільки більшість клієнтів бажають все ж прийти у студію, де є спеціальна апаратура і відповідна обстановка. Це викликає у клієнтів довіру та відчуття безпеки, — зазначає Олексій.

По завершенню курсів чоловік почав шукати приміщення для майбутньої студії, а відтак і гроші для втілення своєї задумки.

— Я розумів, що ситуація не відрізняється стабільністю, всі сидять як на бочці з порохом. Але ж потрібно жити. Врешті решт, якщо не зараз, то коли? Ризикнув, позичив у знайомих тисячу доларів. З банками вирішив не зв’язуватися, щоб не віддавати гроші з відсотками. Приміщення знайшов досить швидко, до ріелторів не звертався, бо це досить дороге задоволення. Власне, тут на поміч прийшли соцмережі. Приміщення знайшов досить швидко, за три дні з початку пошуків. Я був націлений на окраїну міста, оскільки в центрі Вінниці оренда непосильно висока і там ледь не на кожному кроці тату-салони.

Олексій особливо не турбувався про розміщення студії і не боявся відкриватися далеко від середмістя. З власного досвіду знав, що «за якісною роботою можна навіть у Літин поїхати».

—  В центрі міста, наприклад, середніх розмірів тату буде коштувати 1500 грн, на окраїні 1000, а може й менше. Хто хоче зекономити, той поїде куди завгодно, —  зауважує він.

Приміщення під оренду він знайшов випадково, за кілька метрів від того, яке планував подивитися.

— Побачив кілька варіантів, але мені не сподобалося співвідношення ціни і якості, а також розташування. Повертаючись з чергових оглядин, пройшов буквально метрів 10 і побачив вивіску з номером мобільного і простим посланням: «Здам в оренду». Вирішив зателефонувати, домовитися про зустріч. Отак я й знайшов приміщення. Воно було одразу ж після ремонту, квадратура мене влаштувала, як і ціна, — зазначає він. — А потім заїхав туди і почав все облаштовувати.

Спершу у тату-студії він поставив кушетку, стільчик, косметологічну поличку, стелаж для особистих речей, комп’ютер, принтер і дзеркало. Заразом облаштував освітлення, придбав обладнання та  витратні матеріали (фарби, голки, серветки, маски, рукавички та ін.).

— Оренда та закупівля всіх необхідних речей для роботи обійшлася мені в ту позичену 1000 доларів. Це був мінімум, необхідний для старту. Ремонт під себе я не робив, телевізори і приставки, як в інших студіях, ще не ставив. На меті мав просто почати працювати, знаходити клієнтів, — згадує Олексій.

Ще не запрацювавши, Олексій відчув безпорадність. З самого початку чоловік вирішив, що варто йому лише відкритися, як від клієнтів відбою не буде. Сталося інакше. Тоді й з’явився страх, що все завершиться, навіть не почавшись. Він згадує, що в голові постійно роїлися думки про те, як віддавати борг, якщо навіть за оренду приміщення не вдавалося відбивати гроші.

— Через два тижні після відкриття до мене прийшов перший клієнт — мій знайомий. Зрозуміло, що я робив знижку за роботу, і паралельно опанував свою майстерність, доповнював портфоліо. Набиваючи іншим руки, я набивав свої, — жартує він. — Тим часом почав закрадатися страх, що справа просто прогорить. В мене не було гарантій, що будуть приходить люди, що я буду робити татуювання, що комусь це взагалі знадобиться. Цей страх тривав півтора місяці. За той час до мене навідалося лише п’ятеро клієнтів.

Олексій розумів, що потрібно зачекати і з часом все налагодиться. Підтримкою тоді стали друзі, які запевняли не зупинятися після перших невдач. Батьки ж радили залишити студію як хобі і пропонували знайти серйозну роботу.

— Казали влаштуватися на якусь основну роботу, а вечорами займатися своїми татуюваннями. Однак я розумів, що за двома зайцями не вженешся і вирішив продовжувати розвивати власну справу. Тоді вдруге запустив рекламу у соцмережах, позичив на це ще три тисячі гривень. Це було дуже мудре рішення, яке зробило свою справу. Моя студія почала з’являтися в різних пабліках, групах в інстаграмі. Через тиждень почався профіт, до мене записалося шестеро людей і ще один хлопець поцікавивився, чи беру я людей на навчання. Я йому пояснив, що сам тільки почав цим займатися, але азам можу навчити. Ми домовилися розпочати курс за символічну суму. По завершенню він залишився працювати разом зі мною. А згодом з’явилося ще два учні, а разом з ними пішла і клієнтура.

Олексій зазначає, що його власна справа могла б запуститися швидше і продуктивніше, якби не карантинні обмеження. Однак з власного досвіду робить висновок, що локдаун не став вироком для бізнесу.

— Знайомий з цієї ж сфери казав, що з початком карантину люди втратили впевненість у завтрашньому дні та почуття безпеки. І це нормально, бо краще відкласти гроші, щоб потім мати можливість заплатити за комуналку або купити поїсти. Люди зараз не живуть, а виживають. Я це прекрасно розумію. Але зараз бізнес вже сам себе покриває та виправдовує — за рахунок прибутку я оплачую оренду та необхідні матеріали для роботи і на життя мені теж вистачає, борги теж віддав. Поки що маємо те, що маємо, але далі — більше, — всміхається Олексій.

Тепер на Олексія працюють три майстри. У студії поставили ще одну кушетку для клієнтів, доповнився й інший асортимент.

—  Я раджуся з людьми, хочу, щоб нам було комфортно співпрацювати. Поки що не бачу сенсу переїжджати чи розширювати приміщення. Хоча пропонував своїм працівникам такий варіант, однак на інших умовах. Зараз вони платять мені гроші за оренду робочого місця та відсоток за витратні матеріали. В інших тату-студіях власники забирають у майстрів близько 75% від заробленого, а 25% залишається майстру. Я, звісно, хочу заробити, але й іншим теж даю таку можливість.

Олексій зізнається, що мати власну справу важко, хоча працювати «на дядю» більше не хоче.  Каже, що все пізнається у порівнянні.

— Я засинаю і прокидаюся з думками про те, що потрібно зробити в студії. Постійно шукаю якісь новинки. Кудись поїхати, з кимось про щось домовитися, знайти матеріали, закупити, привезти, встигнути попрацювати з клієнтами — для мене це тепер нормальний звичний режим дня. Зараз в мене мало вільного часу, практично немає вихідних. Я не можу собі дозволити прийти ввечері додому, сісти на дивані і подумати про щось відсторонене. Я не думав, що це так важко, однак воно того варте, — каже Олексій.

Слідкуйте за стрічкою новин на 20minut.ua, щоб прочитати історії інших підприємців з Вінниці, які теж відкрили власну справу під час карантину.

Читайте також:

«Вінницькі штучки» або Як гідеса Таня Рибак стала номінанткою на туристичну премію

«Ніхто не залишиться байдужим»: у Вінниці полярник розповів про роботу в Антарктиді

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.