«Я останній з могікан» - художник, який малює афіші кінотеатру «Родина»

Традиція малювати афіші «від руки» тягнеться ще з часів зародження кінематографа. Виникла вона через нужду: афіші були потрібні всім, але друкувати їх на місцях не було чим і на чому. За радянських часів, коли кінотеатри набули широкого розповсюдження, посада «художника-оформлювача» була, напевно, у кожному з них. У наш час прокатники, звичайно, висилають всі необхідні матеріали, але в хенд-мейд афіш, здається, була душа.

Останній з могікан

Василю Воробцеві 62. Штатним художником в кінотеатрі «Родина» він працює вже 17 років. У малюванні кіноафіш художник не вбачає мистецтва, швидше вважає це робочою рутинною. Своїм профілем вважає гумористичні картини намальовані маслом, яких в його майстерні багато.

— Художники люблять «кічитись» своїми роботами тим, що вони неповторні. Я не прагну слави та не зробив жодної виставки, — каже Василь Воробець. — Хіба що по суботах виходжу з іншими художниками до «стіни» біля міської ради, але і ця традиція вже відмирає. Зараз я «останній з могікан» — у місті зникла така професія, як художник, який малює афіші.

Майстерня художника знаходиться на другому поверсі кінотеатру «Родина». Над величезним мольбертом зі стелі світять дві лампи, стіл на стелаж заставлені баночками з фарбами та малярними кісточками.

— Сам я із західної України, у нас кажуть, що кожний другий, як не танцює, то співає, — розповідає Василь Воробець. — Дружина навчалась у Вінниці, і я потрапив сюди на роботу. Вона пішла працювати у філармонію, а я приїхав тимчасово у 1985 році та став своїм. Ось вже 40 років, як вінничанин.

Художник без освіти

На роботу в «Родину», розповідає Василь Миколайович, потрапив вже «битим вовком» — намалював купу афіш, стінгазет та картин. Особливо в армії. У Вінниці почав працювати художником-ілюстратором у філармонії. Потім працював художником на заводі продовольчих товарів.

— На заводі років 15 пропрацював, малював етикетки на вино, — розповідає художник. — У той час етикетки були не такої якості як зараз — у три кольори всього. Багато різних малював, спочатку зберігав їх. А потім смішно стало: йдеш по Вінниці й зустрічаєш в канаві пляшку зі своєю етикеткою. То я і перестав їх збирати.

Освіти художника у Василя Миколайовича, до речі, немає. Розповідає, що два рази поступав «на художника», але не довчався.

— Незакінчена спеціалізована: навчався в училищі Труша (Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, — авт.), але з другого курсу забрали грати футбол. Потім пошкодив ногу і знову пішов малювати. При союзі навчався ще в академії імені Крупської, — розповідає чоловік.

Ленін у тюрмі

Кіноафіші художник малює на великих полотнах, заґрунтованих крейдою. Пише лівою рукою, без будь-яких чернеток, одразу фарбами. На виготовлення однієї афіші йде від одної до двох годин.

— Зараз вже практично не роблю помилок. У мене працює, як то кажуть, підсвідома граматика. Але як трапилася помилка, то завжди можна заґрунтувати, — каже майстер.

Згадує, що при радянській владі за помилки могли не лише вигнати з роботи, але й посадити.

— Колись працював я у Стрию (місто обласного значення у Львівській області, — авт.), у будинку офіцерів, — розповідає художник. — Я вже добре писав шрифти і один художник з села попросив допомогти йому. Потрібно було терміново написати: «Ленін жив, Ленін живе, Ленін буде жити!». Два варіанти: українською та російською мовами. Я допоміг йому написати російський варіант. Він ввечері, вже без мене, зробив варіант українською. Згорнув його і віддав замовнику. Вранці великий плакат розгорнули на площі, а там написано «Ленін мешкав, Ленін мешкає, Ленін буде мешкати!». На західній Україні не кажуть: «де ти живеш», а «де ти мешкаєш». Його потім довго тягали, думали, що спеціально.

— Ще один курйозний випадок мені розповідали: у Вінниці, в тюрмі на Островського сиділи художники. До річниці жовтневої революції їх попросили оформити величезний плакат. Вони намалювали Леніна з піднятою рукою, знизу підписали: «Ленін завжди з нами!». Там теж довго тягали всю їх когорту.

Чоботар без чобіт

Художник зізнається, що не часто ходить на прем’єри фільмів. Останній фільм, який йому сподобався — «Кіборги» українського виробництва.

— Все якось немає часу. Хоча всі думають, що я працюю в кінотеатрі, то дивлюсь фільми. От нещодавно пішов дивитись «Беркута» і не додивився до кінця. Зрозумів, що закручено вже зовсім в іншу сторону і фільм мені не пішов, — розповідає Василь Воробець. — Я більше футболом захоплююсь. Збираємось «по-стариковски» грати в центральному парку, біля ресторану «Європа».

При вході, на стіні майстерні Василя Миколайовича висить картина, намальована дитячою рукою.
— Це внучка намалювала, — каже майстер. — Залишив полотно, а вона схопила фарби і ось таке намалювала за кілька хвилин. Зараз вона у другому класі. Хоча, кажуть, що всі діти талановиті.

Після ремонту кінотеатру «Родина» у ньому з’явились афіші фільмів надруковані в поліграфії. Намальовані від руки афіші прибрали з фасаду і перенесли під арку біля входу.

— Жаль звичайно, що така професія зникає, але наклеїти афішу набагато простіше ніж намалювати, — розповідає майстер. 



































Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.