Військовий Олександр Мончак: «Війна — це можливість для держави та суспільства оновитися»

• Військовослужбовець Олександр Мончак віддає боротьбі за незалежність України вже не перший рік свого життя. 
• Він обрав шлях воїна на фронті ще у 2014. Потім повернувся до цивільного життя, але вже 25 лютого у нього знову був автомат у руках.
• Про боротьбу за майбутнє, каторжні моменти та сентименти на фронті, а також про всі інші крапки, які розставила війна над «і», ми поспілкувалися з бійцем. 

«Війна в нас всередині, і ми будемо носити цю війну все життя в собі», — констатує Олександр Мончак.

У 1991-му він виходив на революцію на граніті, бувши дитиною, ще разом зі своєю матір'ю. У 2004 протестував на Помаранчевій революції. Потім був Майдан, а у 2014 він вже захищав країну біля Новоазовська. 

Зараз Олександр з позивним «ОСА» головний сержант взводу. Каже, сержант — це універсальний солдат, який повинен вміти все. 

— У 2014, коли була анексія Криму, стало зрозуміло, що дійде до фронту. Я не є пасивним спостерігачем всіх тих подій, які відбуваються у державі.Тоді якраз почали в країні створювати батальйони ТрО, куди я намагався потрапити на службу, і мені вдалося, — розповідає військовослужбовець. — Тоді я був на сході України: Маріуполь, Новоазовськ і всі навколишні села у радіусі 50-60 кілометрів від Азовського моря вверх. 

Чоловік каже, що саме завдяки війні він поподорожував по східній та південній частинах країни. Ось такі подорожі, про які ніхто не мріяв. 

До 2018 Олександр був на фронті, а потім вирішив повернутися в цивільне життя, був приватним підприємцем. До 24 лютого. 

— Напередодні початку повномасштабного вторгнення ми зустрілися з товаришем, і обговорювали різні речі, в тому числі ймовірність наступу росії. І тоді було відчуття, що щось має бути. Але ми не вірили до кінця. Наші політики теж не вірили, що росія нападе, хоча всі підстави для того, щоб повірити, були. Чому воно так сталося? І чому ми частково виявилися не готові до цього всього? Я не знаю, але надіюся, що будуть розслідування і покарані винні. Цей конфлікт мав чимось закінчитися, він не може тривати вічно. Було лише одне питання: коли воно мало вибухнути?

За словами чоловіка, 24 лютого його остаточно змусили повірити у велику війна — відео з обстрілів Києва, звідки родом Олександр. Одразу ж відправився у військкомат. 

— Буквально 25 лютого в мене вже в руках був автомат. Спершу я був у межах Вінницької області, а потім сформували батальонно-тактичну групу з учасників АТО, і нас відправили на Схід, — спокійно пригадує події початку повномасштабної війни Олександр. — Ми були в районі Краматорська, потім трохи на півночі країни. 

Розповідав військовослужбовець й приклади жорстокості та звірства росіян, які ускладнюють психологічний стан. 

— Тікаючи з розбомблених повністю населених пунктів, люди відпускали свою худобу просто на вулиці. Ця худоба збиралася в стадо, і москалі спрямовано по цих коровах та телятах наносили артилерійський обстріл. В такі моменти психологічно важко. Якісь такі сентименти з'являються не до людей, бо люди це власне все створюють. А до тих, які не можуть повпливати на свою долю, — розповідає військовий. — Складно також, коли негода. Коли ти сидиш в окопі чи бліндажі, де болото та сирість повсюди. Ти мокрий цілодобово, і дітися не маєш куди. 

Професія воїна — найважча

Війна після 24 лютого, за словами Олександра, жорстока та мобільна. 

— Професія воїна — найважча. Звісно, немає такого, що ми днями-ночами тільки й воюємо. Фактичні бойові дії це десь 15-20% від всього часу. Весь інший час — це пересування, розміщення, спроба облагородити свій побут. Потім знову терміново збори, які, як правило, відбуваються вночі, і переміщення. Приходиш на нове місце і пару тижнів каторжної роботи: треба закопатися, облаштувати вогняні позиції, оборонні рубежі. Не всюди може під'їхати техніка, на передку вона взагалі не під'їжджає, тому з лопатами чотири військових риють бліндаж десь добу. Це тяжка робота. 

Як розповідає Олександр, оскільки переміщуються вони найчастіше вночі та оперативно, то чимало речей губиться чи забувається. Тому, каже, з роками досвіду на війні у нього вже немає сентиментів до матеріальних речей. 

— Береш на війну тільки те, чого не шкода загубити чи викинути. Стараюся тримати дитячі малюнки біля себе, якщо мені їх дають волонтери. Буває привезуть пачку дитячих малюнків, і ми їх на стіну всі повішаємо у бліндажі чи на кухні. Такі речі я стараюся оберігати, та відправляти додому, — розповідає чоловік. 

Олександру подобаються книжки чи брошурки кишенькового формату, які можна носити з собою і читати, як з'являється вільний час. 

— Одна зі складних робіт на фронті — це чекати. Коли приходять і говорять, що зараз буде атака, то ти сидиш наготовлений. Чекаєш, чекаєш, чекаєш... Дивишся на годинник, і лише година пройшла, а по відчуттях наче доба. Це психологічно важко, — пояснює військовослужбовець. — Але є й втішні моменти. Для мене війна — це початок кінця радянської системи. В багатьох людей в головах щось зламалося. Люди мріють бачити, як у повітрі майорить синьо-жовтий стяг. Імперія, яка розпалася в 1991 році, лише зараз остаточно розпадається у головах людей. Це пов'язано й зі зміною суспільства, й з тим, що війна поставила крапки над «і». Війна — це можливість для держави та суспільства оновитися. 

Чи будуть люди вміти сприймати військових?

Звісно, на думку Олександра Мончака, ця війна повинна закінчитися нашою перемогою.

— Моє розуміння перемоги — це, коли ми зможемо все, що було у нас забрано, повернути. А росію розчленувати на частини національних утворень, щоб цей імперський дух не знаходив нову поживу, — описує Олександр. — А також потрібно буде повернути всі архіви, музейні експозиції, які були розкрадені з України.

Однак після перемоги на Україну чекає реабілітація у всіх сферах. 

— Я вже починаю думати, як наше суспільство буде готове нас всіх прийняти до себе назад? Ми ж не будемо такими, якими ми були, — каже чоловік. — Я пригадую, як мені складно було сприйняти одну ситуацію, яка трапилася ще у 2014 році. Тоді йшли постійні наступи, і ми знаходилися на краю Іловайська. Було багато поранених, були загиблі. І якось ми приїжджаємо у Маріуполь. Я заходжу в «Метро», просто, щоб вперше за 1, 5 тижні вмитися, і ми виходимо на майданчик поруч з магазином, а люди сидять собі п'ють каву чи пиво, сміються. Попри те, що слухом ти вловлюєш, як за 20-30 кілометрів відбуваються артилерійські вибухи, люди живуть собі спокійним життям. І ти думаєш: «Як так? Тут я щойно товариша за руки волочив пораненого, щоб його забрали у госпіталь. А за 20 кілометрів люди живуть спокійним цивільним життям». 

Військовий говорить, що зараз пройшов час, і у нього з'явилося усвідомлення, що хтось має цю перемогу кувати в тилу. Не всі повинні бути на фронті. Хтось має й щось радісне створювати. Тож, каже, як приїжджає у відпустку намагається жити максимально цивільне життя. 

— Я переконаний, що кожна людина має нести той хрест, який їй дався Всевишнім. Я не є тяжко хворий, моя родина відносно не постраждала, то за це я можу тільки дякувати. Дякувати людям, які підтримували мою родину. Війна навчила мене дивитися на світ не лише у чорно-білих тонах. 

Читайте також:

Завдяки вам ми можемо сказати «Добрий ранок!». 15 історій про бійців ЗСУ, якими пишаємось

Герой України Кaraya вижив після катапультування: пілот розповідає про сім'ю та смерть брата

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.