Вінницький дитбудинок «Гніздечко» діти покидати не хочуть. А повертаються залюбки

Вже 33 роки Михайло Басюк є директором дитбудинку “Гніздечко”, який розташований за адресою вул. Хмельницьке шосе, 110. Усіх дітей, які тут проживають, називає «мої дітки» і знає кожного поіменно… Більшість персоналу в дитбудинку працювала ще до того, як Михайло зайняв цю посаду. Хоча чоловік каже, що здорова органічна атмосфера неможлива без молодих працівників. Молодь – майбутнє дитбудинку. За своїм багаторічним досвідом директор говорить, що одразу бачить, чи людина може нести відповідальність за інших, що є найважливішою якістю.

- Інколи вакантне місце з’являється, – каже директор. – Але зазвичай ми беремо людину, яку постійно бачимо і знаємо. Як би це дивно не звучало, але це і діти наших вихователів, і знайомі, і рідні. Розумієте, мають бути перевірені люди.

Виховательки однієї з дитячих груп Ніна і Надія кажуть, що дітки дуже слухняні і талановиті. Ніна працює тут вже більше 20 років, Надія – 28…

- Я їх дуже люблю. Коли йду у відпустку, не знаходжу собі місця, – говорить Ніна. – Тут я почуваюся спокійно.

- Недавно опікуни забрали хлопчика, от він дуже сумує за нашим дитбудинком. Просить, щоб я телефонувала до нього, – розповідає вихователька Надія.

День у «Гніздечку»

В кімнаті у дітей дуже затишно. Великі столи, купа іграшок, розмальовки – кожен займається тим, що більше до вподоби. Пахне кашею – скоро вечеря.

- А як тебе звати?, – питає дівчинка при вході.

- Маша, – відповідаю.

- А я Аня, – ввічливо простягає маленьку ручку 4-річна Аня, – А можна я подивлюсь фотографії, коли ти нас сфотографуєш?

Дітки не бояться фототехніки, в процесі показують мені свої книжки та іграшки. Директор розповідає, що неодноразово їм влаштовували професійні фотосесії.

- О, Тімо, ти сьогодні без синяка. У нього постійно має бути синець десь, розумієте, – всміхається Михайло, директор дитбудинку. – А Максимко, бачу, має нову зачіску. Мов козак, хіба ні? Майже оселедець.

Діти дуже комунікабельні та радісні. Кожен намагається поділитись своїм щастям…

- А у мене братик в іншій групі. Ми з двійні, – радісно повідомляє Аня.

- А мені Святий Миколай подарував ляльку, – вигукує хтось з натовпу.

- А мене на вихідні забирає мама, – каже Юля.

Більшість вихованців дитбудинку – школярі (із 70 дітей – 60). Вони ходять до звичайних вінницьких шкіл. Одна з таких – це школа №35. А якщо є дітки з вадами розвитку, то на вул. Келецькій є відповідна школа, пояснює директор.

- Зранку вони снідають, збираються до школи, – окреслює Михайло. – Прийшли зі школи, треба пообідати, зробити уроки (у нас є класи підготовки) – от і вечір вже. А вихідні ми намагаємось розбавити якимись розвагами, влаштовуємо діткам продуктивне дозвілля. Книжками ми повністю забезпечені. До театру теж періодично їздимо, а ще – на каток, на святкування в парку, в музеї, на боулінг. Все залежить від їхніх інтересів. А з «Вінницякіно» підписали угоду, тому вони будуть приїжджати до нас в дитбудинок і показувати фільми. Періодично у нас є творчі дні – останнього разу приходив художник, проводив майстер-клас. Це все називається одним виразом – рання соціалізація. Ми ж бо стараємось познайомити діток з усім, що є у Вінниці. Якщо нічого не зміниться, то десь у квітні в театрі ім. Коцюбинського буде виставка поробок наших діток. Ми вже домовились. Зібрали достатню кількість робіт – і орігамі, і квілінг, і бісер, і витинанки. У нас є окрема виставка таких витинанок в одній із зал. У нас тут і творчі гуртки є, і спортивні. От, бачите, медалі (показує, - авт.).  Маємо призові місця...

Про досягнення дитбудинку

Кабінет Михайла Никифоровича нагадує музей нагород. Все це – подяки дітям, медалі, призові місця в конкурсах. А витинанки в залі особливо вражають своєю якістю – це робили вихованці. Під роботами дітей розстелені рушники. Директор розповідає, що це рушники, які вишивала його мама.

- Вони довго лежали вдома без діла і мене мучили докори сумління, – каже Михайло. – Тепер я знаю, що вони корисні і потрібні, постійно милують мені око, вони ж займають тут почесне місце… А витинанками діти захопились, завантажуючи малюнки з мережі. Потихеньку підключались охочі. Розумієте, тут ще й треба фон підібрати, щоб було гармонійно, от вони з нами постійно радяться.

Дитячий будинок змішаного типу відкрився 2008 року. До того він був дошкільним. Наразі було тільки кілька випусків дітей після 9 класу. Випускників директор влаштував на навчання в технічні училища. Потім все залежить від дітей…

Випускники до «Гніздечка» навідуються

- З випускниками проблем нема, – переконує Михайло. – Один з них, щоправда, подався на вільні хліби, як кажуть. Поїхав заробляти до Криму, тоді ще це було можливо. Після того їздив з цирковою трупою. Думав, що там будуть легкі гроші, мовляв, продаватиме квитки. Цього року у нас буде випускник 11 класу. Є вірогідність, що він поїде до США на рік. Навчатися хлопчина буде за рахунок тієї сім’ї, в якій він житиме. Між іншим, наші діти впродовж тривалого часу влітку відпочивають в Америці та Італії.

Запитую Михайла, чи відвідують дитбудинок колишні випускники.

- На щастя, нас завжди навідують діти, які колись волею-неволею знайшли собі притулок тут, – розповідає директор дитбудинку. – Ми усіх їх пам’ятаємо і чекаємо. Кілька днів тому, до прикладу, приїжджав наш випускник, Ярослав, зараз він навчається в Ірпіні у податковій академії. Він дуже приємна людина і видно, що з нього буде щось путнє. Держава достатньо допомагає дітям-сиротам. Наприклад, цей-таки Ярослав вступив до академій на пільгових умовах, проживає в гуртожитку, до того ж, він отримує півтори тисячі на харчування і 1800 гривень стипендії. Я вважаю, що це нормальні статки для студента. Один з наших випускників, Саша, йому вже за 30 років, зараз проживає в Києві, має свою юридичну компанію. Закінчив свого часу Одеську юридичну академію, всього досягнув власноруч. От приїжджав до нас на джипі, я тішуся його здобутками. Він до нас заїжджає ще й з тієї причини, що тут працювала медсестра, яка була його неформальним опікуном – час від часу брала до себе додому, так він і ріс. От вони досі тримаються одне одного…

Про вихованців дитбудинку та всиновлення

- Частина діток формально має батьків, але через якісь обставини вони позбавлені батьківських прав, – пояснює Михайло. – Є й дітки, які перебувають у нас тимчасово, – у батьків труднощі, за станом здоров’я, наприклад, або відбувають покарання. Справа в тому, що вони й навряд чи потім їх заберуть… Проте більшість дітей, які тут є, не можна всиновити. Є можливість, коли у дитини є статус. Статус – це коли дитина або сирота, або її батьки визнані не дієздатними, отже позбавлені батьківських прав. Є й категорія дітей, яких беруть під опіку прийомні сім'ї. Щоб всиновити дитину, треба трохи клопоту і часу, але головне – це бажання. Часто люди мають книжне уявлення про дітей і я їм пояснюю таку річ як спадковість. Людина бере на себе велику відповідальність, йдучи на такий крок.

Виявляється є й дітки, які не хочуть покидати своє «Гніздечко».

- Деякі діти просто не хочуть іти до сімей, через те часто нарікають, що ми відмовляємо дітей, – розповідає директор. – Один з наших хлопців мав можливість залишитись в Італії, він там відпочивав, знає мову, менталітет, але просто не має бажання… Приїжджала італійська сім’я його всиновити, та і українська якось приходила. Він – на відріз. Вже дорослий. У мене 42 розмір взуття, а є у нас тут хлопчаки і з 43, і з 44, і навіть з 45 (сміється, - авт.).

Розповідає Михайло й про дітей з деякими відхиленнями. Спадковість, каже, завжди виграє. Проживають тут і діти з різними вадами: психічного, розумового розвитку, з фізичними вадами і інваліди за різними показниками. Себто дуже різні.

- Але у нас є і практичний психолог, і соціальний педагог, і вчителі-дефектологи, вчителі-логопеди, медики, які займаються з дітьми лікувальною фізкультурою, – говорить Михайло. – До того ж є оснащений фізіотерапевтичний кабінет. Ми постійно займаємось їхньою реабілітацією – розумовою і фізичною.

Михайло каже, що допомоги як такої дитбудинок не потребує. Речі та іграшки, що люди приносять, приймають, але діти ними і так забезпечені.

- Часом доброчинність перетворюється на посміховисько, – каже Михайло Басюк. – Іноді без нашого відома збирають кошти для дітей. Куди вони йдуть, я не знаю, особисто я про такі акції не прошу. Звісно, є люди зі статками, які хочуть вкладати кошти в добру справу, підтримують нас. І це все, помітьте, відбувається не перед виборами. Але таких людей мало. Зараз один такий домовляється зі вчителем танців, щоб той викладав діткам хіп-хоп. Заняття відбуваються стабільно вже протягом року, 2-3 рази на тиждень. Наступний крок – це змагання в Києві.

- А який у тебе гарний годинник, – захоплюються дітки.

- У  вас такий обов’язково буде, коли подорослішаєте, – обіцяю їм.

За бажання ви можете посприяти розвитку дитячого будинку “Гніздечко” коштами.

Рахунок:

Р/р 35426301035928, ГУДКсУ у Вінницькій області

Код 20097071, МФО 802015

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.