«Він умів дружити з усім світом»: яким був молодий штурмовик «Буг» з Стрижавки
- «Сину, не спіши, не спіши», — колись просив батько Дмитра Богуцького, який любив швидкість і автомобілі. Тепер ці слова звучать зовсім інакше — Дмитро загинув у 26 років під час бою за Кліщіївку.
- Він був поліцейським, спортсменом, люблячим сином, братом, другом і коханим. А на війні став штурмовиком із позивним Буг.
Дмитро Богуцький народився 29 липня 1997 року у Стрижавці. Тут пройшли його дитинство та шкільні роки. Він здобув дві вищі освіти — педагогічну за спеціальністю «Фізичне виховання і спорт» та аграрну.
Спорт був важливою частиною його життя. Дмитро грав у футбол і волейбол за збірну рідного селища та мав чимало нагород. Мати Людмила Леонідівна згадує, що син настільки любив спорт, що міг забути про все навколо, щойно бачив футбольний матч.
«Спорт був його стихією», — розповідає вона.
Рідні описують Дмитра як відкритого, товариського та доброзичливого хлопця. Він легко знаходив спільну мову з людьми, допомагав іншим і вітався чи не з кожним на своїй вулиці. Друзів у нього було так багато, що батьки навіть не всіх знали. Історію бійця розповідає поліція Вінниччини.
«Після його загибелі ніби осиротіла вся вулиця», — говорить мати.
Дмитро любив прості речі — ранкову каву, риболовлю, зустрічі з друзями. Разом із батьком та друзями їздив ловити рибу і влаштовував своєрідні змагання — хто повернеться з більшим уловом.
Особливе місце в його житті займала собака Джета — хаскі з блакитними очима. Дмитро подарував її матері, але згодом сам особливо опікувався твариною.
Для батька Дмитро був не лише сином, а й другом та помічником. Разом вони будували сімейний будинок і облаштовували вольєр для Джети.
Анатолій Васильович пригадує, що син любив швидкість за кермом, тому батько постійно просив його бути обережнішим.
«Я йому завжди казав — «Сину, не спіши, не спіши». Не знав, що він так поспішав жити», — говорить чоловік.
У 2018 році Дмитро почав служити в поліції охорони Вінниці. Його батько також був поліцейським, тож син пішов його шляхом. Згодом Дмитро став старшим групи затримання у Калинівці.
Водночас він міг пов’язати життя з педагогікою. Під час практики у школі легко знаходив контакт із дітьми та швидко завойовував їхню довіру.
Одружитися Дмитро не встиг. Вісім місяців він зустрічався з Іриною, і рідні припускали, що хлопець планував зробити їй пропозицію.
Їхнє знайомство Ірина називає «Чудом Різдва». Під час одного з поліцейських викликів Дмитро помилився поверхом, коли опитував мешканців будинку. Саме ця випадковість звела його з Іриною.
Після розмови він запропонував підвезти дівчину додому. Вони обмінялися контактами, а згодом почали зустрічатися.
«З першої ж секунди я зрозуміла, що це була не просто зустріч — це початок нашої неймовірної історії. Так він і підписаний у мене в телефоні — «Чудо Різдва»», — згадує Ірина.
Дмитро любив робити коханій сюрпризи. Якось Ірина дала йому свою машину, а ввечері мала забрати її назад. Коли Дмитро приїхав, із салону на всю гучність лунала музика. Він купив і встановив для неї нову магнітолу.
Коли почалася повномасштабна війна, Дмитро говорив рідним, що має бути разом із друзями та захищати Україну. У 2023 році він одним із перших пройшов відбір і бойовий вишкіл до штурмової бригади «Лють», після чого підписав контракт.
Так поліцейський із мирного життя став штурмовиком полку «Цунамі». Його позивний був Буг — від прізвища Богуцький, так його називали ще з дитинства.
На війні Дмитро не хотів зайвий раз тривожити рідних. Якщо кілька днів не виходив на зв’язок, пояснював коротко: накривали, літало — і запевняв, що все добре.
Батько розумів, що син розповідає далеко не все. Коли Дмитро приїжджав у відпустку, чоловік бачив на його скронях сивину та розумів, що син уже пережив те, чого його близькі не бачили за все життя.
Улітку 2023 року підрозділ Дмитра направили на Бахмутський напрямок. Більше місяця штурмовики виконували бойові завдання, намагаючись відбити позиції та просунутися вперед.
У ніч на 21 серпня штурмова група, до якої входив Дмитро, зайняла визначені позиції та готувалася до наступу. Українських військових виявили ворожі розвіддрони, після чого почався обстріл.
Попри це, бійці продовжили рух. Разом із побратимами Дмитро просунувся вглиб укріплень противника у приватному секторі Кліщіївки.
Під час бою українських захисників зустрів кулеметний вогонь. Дмитро зміг проповзти за боєприпасами та закидати гранатами підвал, звідки стріляв ворог. Коли на мить стало тихо, він піднявся, щоб перевірити ситуацію.
У цей момент кулеметна черга влучила йому в шию та пошкодила артерію. Поранення виявилося смертельним.
Побратими намагалися врятувати Дмитра. Вони зупиняли кровотечу, один із них виніс пораненого із поля бою до місця евакуації.
«Я знаю, що побратими намагалися його врятувати: зупиняли кров. Один рвав на собі одяг, щоб затампонувати, другий виніс його з поля бою до місця евакуації. Вони зробили все, що могли», — розповідає мати.
За словами рідних, незадовго до загибелі Дмитро ніби передчував, що може не повернутися. В одному з повідомлень Ірині він написав, що навіть якщо з ним щось станеться, його батьки залишаться для неї близькими людьми, до яких вона завжди зможе звернутися.
Кохана чекала його дзвінка тієї ночі. А вранці почула від знайомих страшні чутки й зателефонувала матері Дмитра.
Побратими запам’ятали Богуцького не лише як сміливого воїна, а й як людину, яка могла пожартувати навіть у найважчій ситуації. Один із них згадує його фразу, яку Дмитро повторював, коли ставало особливо складно: «Це все «дурниці», все буде добре, зараз закінчимо з цим і поїдемо пити пиво».
Друзі називали його «людиною-святом» — за вміння наповнювати простір навколо себе гумором і життям. Коли почалася війна, Дмитро підтримував друзів, які були змушені залишити свої домівки.
У вересні 2023 року Кліщіївку звільнили від російських військ. Один із бійців «Люті» підняв над селом український прапор. За цю свободу Дмитро заплатив найвищу ціну.
Після його загибелі у Стрижавці земляки зустрічали захисника живим коридором.
Дмитро мріяв про життя, яке тільки починалося. Він міг одружитися, стати батьком, подорожувати, зустрічатися з друзями, грати у волейбол. Але все це залишилося планами.
Його кімната досі зберігає речі, які нагадують про нього: м’ячі, телефон, навушники, окуляри, форму, улюблену каву, фронтові речі та нагороди.
Пам’ять про Дмитра залишилася не лише в родині. На будівлях Управління поліції охорони та Стрижавського ліцею встановили меморіальні дошки. Його портрети є на стелах пам’яті у Вінниці та Калинівці.
За особисту мужність і самовідданість Дмитра Богуцького посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою «За оборону України» та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «Хрест Хоробрих».
Йому було лише 26 років.
Батько Дмитра зізнається: родина мусить жити далі, працювати, займатися звичними справами, але колишнього життя вже немає.
І все ж у складні моменти чоловікові здається, що син досі поруч — ніби підказує, як вирішити чергову проблему.
А в пам’яті знову звучить батькове: «Не спіши жити, сину».
Світла пам’ять і вічна шана Дмитру Богуцькому, який до останнього залишався вірним Україні.
Редакція висловлює щирі співчуття родині, коханій, друзям і побратимам Дмитра.
Вас може зацікавити:
У Вінниці прибрали з вулиць ще дві покинуті автівки. Одна з них вросла в землю і вкрилася іржею
На Калинівській об'їзній чоловік із ножем напав на військового ТЦК: що відомо про інцидент
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
