Віктор Бронюк про шалені студентські роки: «Зламав не один гітарний гриф і щороку їздив на збір яблук»

- Студентські роки - це окремо взяті історії в житті кожного з нас, це ті життєві відрізки, які закарбувалися на все життя, - говорить Віктор Бронюк. – Якщо деякі шкодують про витрачені роки на навчання в університеті, то я не жалкую про жоден день. Може, не все зможу дітям розказати, але, що згадати зі студентських часів - точно є!

«Студентом став у 15 років і заробляв на їжу й пиво, майструючи табурети»

- Мої студентські роки разом із самостійним життям подалі від батьків розпочались у 15 років. Коли закінчив школу з відзнакою, я довго вагався, куди вступати. Але саме тоді у Бару відкрилося педагогічне училище і була така цікава спеціальність «вчитель образотворчого мистецтва, художньої праці і художник-дизайнер». Це було щось новеньке, ексклюзивне й відмінне від інших педучилищ, тож вибір було зроблено і у 15 років я поїхав з рідного села Соколова Хмільницького району у Барську далечінь (посміхається).

Тоді, у 90-ті роки, такого гарного транспортного сполучення не було, щоб часто кататися додому, тому у Бару я пройшов першу гарну життєву школу, коли вперше починаєш цінувати дружбу, захоплюєшся, розчаровуєшся і по-справжньому відчуваєш себе самостійною людиною. Ті роки були чудовими! Їх завжди з особливим трепетом і радістю згадую. Тим паче, що вміння, які отримав під час навчання у Бару, дотепер мене виручають.

Зокрема, саме в училищі я дуже багато чого навчився робити своїми руками. Крім образотворчого мистецтва нас навчали практично всьому – від різьблення по дереву до складних столярних робіт з виготовлення меблів.

В училищі у нас була майстерня, а під руками - верстати, тож, будучи студентами, у голодні 90-ті ми ніколи не залишалися без пива і їжі. Знаходили залишки деревини і майстрували «ширпотреб». Робили практично все – від елементарних кухонних наборів, на кшталт качалок, макітри й молоточків для відбивних, до столів і стільців.

А оскільки у ті роки у Бару багато жителів працювали на спиртзаводі, можна було зайти у кожну другу хату і вдало обміняти тільки-но зроблений табурет на гарний могорич у вигляді літрової банки спирту з відмінною закускою. Що ще потрібно для студентів?.. Тож після пар за годину-півтори вчотирьох робили табурет із нагостреними ніжками й забезпечували себе відмінною вечерею.

Ці навички, до речі, мені неодноразово ставали у нагоді у житті. Зокрема, у дворі свого будинку в альтанці всі меблі зроблені моїми руками. Мені це дотепер подобається. Не тільки меблі робити, але й виконувати будь-яку домашню роботу – підлатати дах, який після сніжної зими місцями потребує ремонту, обрізати чагарники. 

«В училищі сам навчився грати на гітарі й «хімічити» з грифами і струнами»

- Навчаючись у Барському училищі, я брав активну участь у художній самодіяльності. Виступав у народному фольклорному ансамблі «Калинове намисто», де ми займалися вивченням подільського фольклору, співали автентичним подільським чотири- і п’ятиголоссям, й, між іншим, неодноразово перемагали у різних конкурсах.

Ну і головне: саме у Бару я навчився грати на гітарі. Завжди про це мріяв, але не було кому навчити. В училищі ж на гітарі грала моя класна керівниця Світлана Леонідівна Бондарчук, от якось я й запитав, чи можна й мені навчитися. Вона каже: «То дуже просто! Береш акорди і граєш». На кілька днів вона дала мені свою гітару, написала, як беруть акорди, граються «бой» і «перебор» - і за вихідні я більш-менш освоїв гру. Згодом купив свій перший інструмент. На жаль, та найперша гітара, не збереглася - давно зламалася. Вона була зроблена у місті Ізяслав Хмельницької області на заводі фанерних виробів. Так що офіційно то був навіть не музичний інструмент, а «фанерний виріб» (сміється). І його постійно доводилося «тюнингувати». Хто знає, добре зрозуміє, про що я кажу! У гітари частенько відривався гриф і планки, на які кріпилися струни. Гриф треба було брати на болти, підсаджувати на клей – «хімічити» й придумувати нескінченно… Без цього ніяк (сміється)! Така була особливість любити музику у 90-ті роки! Коли замість струн у кращому випадку ставилися вольфрамові спіралі від плиток (посміхається). Ми йшли на базар і підбирали у дядьків на ринку, яка спіраль по товщині яку струну може замінити. І лише згодом з’явилися нейлонові струни, які випускали у нас у Вінниці.

Зараз коли розповідаєш про це молоді, вони до кінця не розуміють, що це таке. Час і можливості були інші, але від того не менш цікаві й позитивні, ніж зараз.

«Перші пісні співав на щорічних зборах яблук»

- Вже на 2-3 курсі, коли ми збиралися колективом у лісі чи на озері, я завжди брав гітару з собою. Бар - дуже класне містечко! Спокійне, надихаюче. У Барському регіоні дуже багато гарних краєвидів, прекрасних ландшафтів, лісів, озер та ставків, які й стали першими слухачами моїх найперших пісень. І особливо гарно співалося, звісно, під час періоду збору врожаю, коли наші трудові загони відправляли на збір яблук. Це була щорічна традиція!

Щороку 1 вересня ми відбували офіційну частину початку навчання, тиждень вчилися, далі нас відправляли додому, а потім наш трудовий десант їхав на місяць на збір урожаю у знакові місця Барського району: Шевченкове, Шипинки, Попівці… Барський район завжди славився своїм садівництвом, дуже багато господарств мали свої природні цехи, були плодоконсервні заводи, виноробний завод. У цьому сенсі Барський район завжди був дуже цікавим і пізнавальним. Навіть потім, коли я вже вчився на історичному факультеті у Вінницькому педуніверситеті, ми їздили у археологічну експедицію в село Гармаки, розташоване у 10 кілометрах від Бару.

«У педуніверситеті на всі предмети мав один зошит і принципово не купував методички»

- Закінчивши у 1998 році училище із червоним дипломом, я міг за співбесідою вступити в Одеську академію образотворчого мистецтва імені Грекова. Але професія художника тоді була абсолютно незатребувана. Мистецтво відверте животіло. Та й ніхто нас не вчив працювати з модними комп'ютерними програмами. Лист паперу й олівець – це були основні інструменти. Тому, порадившись із батькам, я вирішив вступати у Вінницький педагогічний університет на історичний факультет, який завжди був «кузнею кадрів». Після істфаку можна було йти, куди завгодно. Навіть у міліцію й СБУ (сміється).

Оскільки училище я закінчив із червоним дипломом, при вступі мені потрібно було здати всього один іспит. Історію України, якою завжди цікавився, я здав на відмінно. Навіть до цих пір пам’ятаю питання свого білета: Люблінська унія й Кубанське козаче військо.

Попри те, що у студентські роки я активно захоплювався громадською роботою і творчістю, навчання мені давалося легко. Я ніколи не писав ні шпаргалки, ні конспекти - на всі предмети мав один загальний зошит. І принципово не купував методички, які писали викладачі. Деяких це страшенно злило, бувало, по кілька разів відправляли на перездачу. Але я був дуже принциповим студентом, вважав, що змішувати бізнес і науку не можна.

«Хитрували на екзаменах, як у фільмі про Шурика»

- Під час навчання мене завжди виручала гарна пам'ять, а всі дати та історичні події я запам’ятовував за принципом «Що? Де? Коли?», який мені колись підказав один із викладачів. Дуже дієва методика! Одразу вивчаєш подію – «Що?», де вона відбулася – «Де?» і у який час - «Коли?» Таким чином все дуже чітко впорядковується у голові.

А оскільки ми з друзями були дуже креативними студентами, прийшов час, коли свою винахідливість ми почали проявляти при здачі екзаменів. Ми вчилися у час, коли мобільний зв'язок тільки з'являвся у нашому житті, а використовувати цю комунікацію у якості шпаргалок, як роблять зараз, тоді було дорого і не практично. Тому із друзями ми винайшли свій метод: як у класичному фільмі Гайдая про пригоди Шурика, взяли за основу популярні в ті роки портативні радіоприймачі з маленькими кнопочками і спаяли собі диво-пристрій. Досить було настроїтися на потрібну FM-частоту - і вперед!

Підводив цей метод лише тоді, коли в аудиторії виникали радіоперешкоди. Викладачі довго не здогадувалися про нашу «хитрість», поки доброзичливці не нашептали. Але піймати мене на гарячому нікому так і не вдалося: коли забирали радіоприймач, я встигав натиснути кнопку перемикання FM-станцій і в навушниках педагог чув лише музику.

«Брав участь у всіх вузівських культурних заходах»

- Під час навчання в педуніверситеті я був дуже активним студентом: брав участь у всіх концертах, їздив у історичні експедиції. Крім того, ми із друзями створили народний театр «Душі криниця», який пізніше заклав основу організації кафедри етнології. Наш колектив спеціалізувався переважно на народних обрядах, звичаях.

Паралельно я вже тоді починав займатися організацією концертів і заходів у Вінниці та встигав справлятися з усім громадським навантаженням, яке придумував разом з однодумцями.

Зокрема, на другому курсі я був заступником голови однієї політичної організації у Вінницькій області і в мене на той момент була зарплата навіть трохи більша, ніж у деяких викладачів.

А скоро нам вдалося у педі відродити КВН. Студентські команди вузу тоді виступали досить успішно, виходили на всеукраїнський і міжнародний рівень. Крім цього ми проводили конкурси типу «Містер …» і «Міс …» й займалися художньою самодіяльністю по максимуму.

А оскільки в гуртожитку я жив зі студентами муз-пед факультету, всі святкування сесій, днів народжень та інших особистих свят у нас завжди були надзвичайно веселими і яскравими. З піснями, веселими історіями, читанням гумористичних віршів, пивом і не тільки...

«У гуртожитку вчив всіх хлопців готувати»

- Одне з найбільших моїх захоплень – кулінарія – також, до речі, з’явилося у моєму житті саме в студентські роки. Все просто: оскільки у 15 років я поїхав з батьківського дому, готувати стало і щоденною потребою, і водночас - найбільшою віддушиною. А оскільки моє студентство припало на 90-ті, коли похід по ресторанах і кафе – це було щось недосяжне, 9 років студентського життя стали найкращою кулінарною школою, навчивши, творчо поєднувати часом несумісні продукти, і з першої ложки визначати, як готувалась будь-яка страва: що і за чим.

Саме в ті часи я, до речі, спробував і приготував найбільш незвичайну страву у своєму житті. Коли під час чергового студентського свята закінчилася закуска, а горілки було багато, ми не розгубилися… наловили у Південному Бузі жаб і насмажили їхніх ніжок. З майонезом і кетчупом, та ще й під горілочку у гарній компанії французький делікатес пішов «те, що треба» і запам'ятався усім на все життя.

Сьогодні приємно, що багато хлопців, з якими вчився і жив у гуртожитку, дотепер пам'ятають, як я вчив їх правильно варити пельмені й готувати основні страви. Недавно зустрів одного з них, так він першою справою зізнався: «Знаєш, я коли одружився, не раз тобі подумки дякував, що ти тоді нас навчив готувати». Виявилося, його майбутня дружина не дуже вміла й любила готувати, а коли він приготував їй борщ - скорив її серце остаточно!

«На студентських фестивалях влаштовували змагання Росія на Україну»

- Назву гурту «ТІК» з розшифруванням «Тверезість і Культура» я придумав саме у студентські роки. Ми грали у КВН, а потім їздили на фестивалі Студентських театрів естрадних мініатюр, де наша СТЕМ-команда так і називалася «ТІК». А коли по закінченню університету ми із друзями зрозуміли, що для нас музика – щось більше, ніж просто студентська розвага, на репетиціях вирішили цю назву залишити і для нашої групи.

Що ж до СТЕМ-спогадів, то один з найяскравіших – коли ми їздили на фестиваль студентських театрів у Запоріжжя і там нас посвятили у запорізькі козаки.

Якщо хтось колись бував на студентських фестивалях, особливо творчого характеру, знає, що там треба мати добру печінку і багато здоров’я (посміхається). Тому що цей творчий обмін!.. Доходило до того, що навіть в ті далекі часи ми умудрялися влаштовувати змагання - Росія на Україну - хто кого переп’є? Ми виграли! Якщо що!

З почуттям патріотизму конфіскували в них декілька літрів спирту й пішли роздали його нашим хлопцям. Бо не вміють пити, з ким сідають?!

Потім їздили на Хортицю, де є театр «Запорізькі козаки», який очолює мій знайомий Олег Григор’єв. У них був імпровізований виступ, козаки робили трюки, стріляли з гармат. Далі для посвяти в козаки викликали бажаючих. Нагайкою збивали шапку з голови, вибивали з рук очеретину, а потім треба було зробити основний обряд: коли давали козацьку шаблю, на неї ставили стакан горілки і треба було випити. Я всі випробування пройшов і офіційно був зачислений до запорізьких козаків. Років 11 тому ми випадково зустрілися з Олегом Григор’євим у Кіровоградській області на заправці. Він нагадав: «Ми ж тобі не дали грамоту, що ти офіційно прийнятий у запорізькі козаки!» Прямо на заправці виписали мені грамоту, подарували козацьку шапку – ту, що знімали у фільмі «Тарас Бульба». Так що це все вдома зберігаю.

«На пісню «Олені» надихнули килимки у гуртожитку»

- Ідеєю створити власну групу я загорівся під час навчання у педуніверситеті. Але спочатку із цього нічого не вийшло: заважало навчання, юність та інші студентські розваги.

Проте активно писалися пісні, які презентувалися у вузькому колі друзів.

Зокрема, пісню «Олені», що потім стала першим гучним хітом гурту «ТІК», я придумав у 2002 році. Тоді окрасою моєї кімнати у гуртожитку був добре знайомий усім килимок із зображенням славнозвісних оленів. Радянська «оленяча культура» - це справжня дивина! Таке враження, що дизайнери килимка за спецзадумом зображали на тих килимках, що були у кожній хаті, оленя, який дивиться далеко-далеко, ніби комунізм виглядає (посміхається). Якщо ж оленів кілька, вони обов'язково дивляться в різні боки - пильнують, щоб шпигун не прокрався...

Пам’ятаю, багато років тому я дивився програму з Юрієм Нікуліним про те, як знімався фільм «Діамантова рука». Нікулін розповідав про пісню «Про зайців». Мовляв: «Якось повертаюсь втомлений після зйомок додому, проходжу через двір і бачу таку картину: два дядьки п’яненьких, співають пісню «А нам все равно» - от я тоді зрозумів, що пісня пішла в народ». Так само і в мене з «Оленями». Слова майже миттєво з'явилися і так само легко лягли на музику. Як результат, саме ця пісня стала головним хітом на зібраннях нашого творчого студентства. Тож, коли роки потому перед «ТІК» постало питання, яку пісню зробити своєю візитівкою, після невеличких вагань ми все-таки зупинилися на «Оленях».

А коли у 2006 році ми їхали знімати кліп на цю пісню, перед від’їздом у Київ мало не забули найважливіший атрибут у кадрі — килимок із оленями. Щоб не повертатися додому, заїхали у рідні гуртожитки Вінницького педуніверситету і «кинули клич»: треба килимок. Студенти-«оленярi» принесли цілий оберемок, тож навіть довелося влаштовувати своєрідний тендер (посміхається).

«Під час педпрактики діти на уроках мене завжди слухали!»

- Попри те, що по закінченню університету, я не пішов працювати у школу, можливість побувати у ролі вчителя у мене все-таки була. Під час навчання в університеті ми регулярно проходили педпрактику в школах, а влітку – у піонертаборах. Приємно, що на уроках діти мене завжди слухали (посміхається). Школярі взагалі зазвичай люблять практикантів, які у більшості випадків проводять заняття набагато цікавіше, ніж вчителі, для яких це вже буденність.

Загалом про отриманий фах я ні крапельки не шкодую! Професія вчителя універсальна. І у вихованні дітей багато у чому виручає, і навіть у шоу-бізнесі. Адже те, чим я зараз займаюся, по-своєму теж педагогіка. Я виходжу на сцену, де у мене є свій клас. І неважливо, там кілька тисяч учнів чи сто. У мене є година мого уроку, під час якого я можу людей чимсь зацікавити, перевірити домашнє завдання й вивчити новий матеріал (посміхається).

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.