Віктор Бронюк про перший мільйон, шлях від колядування до політики і секрет успіху, що криється у наших дитячих мріях

Валентина КИРИЛЬЧУК

Більше двох годин одкровень, професійних порад, життєвих історій, мотивуючих підказок і нескінченних жартів – лідер гурту «ТІК» Віктор Бронюк став першим гостем проекту «Автори ТЕТА», який започатковував новостворений Вінницький молодіжний центр «Квадрат».

- Така назва проекту, що мали би проводити десь на Островського, щоб точно відчув себе «авторитетом», - привітавши присутніх, пожартував Віктор Бронюк.

На зустріч із артистом могли потрапити всі бажаючі. І хто прийшов, дійсно не пожалкували.

Відео дня

Музикант так увійшов у раж, що дав би фори будь-якому коучу із професійного зростання або стенд-ап коміку.

Бо уміє і майстерно тримати увагу глядачів, і, будучи простим сільським хлопцем зі звичайної вчительської родини, у свої 39 років досягнув у житті того, про що інші досі лише мріють.

Щиро, відверто, без таємниць і замовчувань, але з доброю долею смачного гумору лідер «ТІК» відповідав на усі запитання присутніх – від згадок про перший зароблений мільйон, веселе посвячення у запорізькі козаки й своє ставлення до містики до «розбору польотів» «важкої чиновницької роботи» - перекладати папірці й писати відписки та найважливішого у житті вміння - ставити собі чітку матеріальну мету.

Першим бізнес-інтересом стали колядки

- Як я заробив перші гроші? Пам’ятаєте, декілька років тому назад зловили-суддю-хабарника, коли він взяв хабар у мільйон, а потім каже: «Є у нас така традиція: колядувати перед Новим роком…» От і ми у дитинстві у колядуванні й посіванні знаходили бізнес-інтерес. Можна було вивчити гарного вірша чи пісню й заробити досить непоганий капітал. Мені, наприклад, колись вдалося назбирати собі на настільний хокей – це дуже крута була гра! Зберігалася вона багато років, аж поки племінник не зламав. Але то були дуже ранні гроші. А от у студентський період, коли я навчався у Барському педагогічному училищі, у 15 років фактично пішов на «свій хліб». Прекрасно розумів, що у батьків не було можливості мене фінансово утримувати. Бо у той період, 90-ті, ні грошей, ні товарів – взагалі нічого не було. Зате в училищі у нас була майстерня, а під руками - верстати, де після пар можна було стати й зробити табурети, а потім обміняти їх на цікавий товар. Так і викручувались.

Коли ж уже вступив до Вінниці на істфак педуніверситету, почалась інша робота. Я завжди був громадсько-активним. Брав участь у багатьох проектах. На другому курсі був заступником голови однієї політичної організації у Вінницькій області і в мене на той момент була зарплата навіть трохи більша, ніж у деяких викладачів.

«Не бійтесь ставити собі чітку матеріальну мету! Чим швидше це зробите, тим швидше всього й досягнете»

- Я часто спілкуюся з молоддю. Багато хто розказує: «От така проблема в Україні: мало роботи, а мені ж мають забезпечити…» Насправді ніхто вам нічого не має. Якщо у вас є бажання себе реалізувати, повірте – знайдете безліч можливостей.

У мене теж були різні періоди у житті. Було таке, що не було, за що повечеряти. Я знаю, що таке жити у друзів на знімних квартирах, десь підночовувати. І те, що я маю на даний момент, це все робив своїми руками. Звісно, не без добрих людей, своєї команди. Але точно знаю: що в житті нічого не буває просто так.

Коли я закінчив університет, спільно із одним моїм колегою ми хотіли зробити такий соціально-реабілітаційний курс для випускників вузів. Маємо загальну проблему у державі. Держава витратила гроші, вивчила тебе на спеціаліста, а потім ти приходиш на роботу і починаєш перевчиватися. Ніби тебе й вчили, але вчили чомусь іншому. І тоді починаєш задумуватися: а навіщо я вчився? За тим дипломом, який є, працювати не хочу.

І тоді багато молодих людей просто зависають. Вони не розуміють, що їм далі робити, куди йти.

У багатьох моїх друзів так було, та й у мене в тому числі. Я вчився 9 років на вчителя, а потім зрозумів, що в школу йти не хочу, навіть директором.

І коли в тебе немає розуміння, де себе після вишу застосувати, втрачається час.

От ми й готували такий курс мотиваційних лекцій, як випускникам «не провиснути». Та керівництво вузу мені сказали: «Що ти видумуєш?! Такої проблеми немає!»

Біда у тому, що з самого дитинства нам закладають у голову абстрактні речі. Нас не вчать думати предметно, образно, от ми й не вміємо ставити собі чітку мету. От коли ми один одного вітаємо з днем народження, що бажаємо? Багато щастя, багато благополуччя, добре жити… А якщо розібратися: що таке «багато щастя»? Коли ми закриємо очі, ми не уявимо, що таке «багато щастя». Для когось «багато щастя» - це пляшка пива зранку. Для іншого - подарований букет квітів і так далі. Не буде цьому межі, закінченого образу.

Колись у Штатах після Другої світової проводили таке дослідження: зібрали групу з молодих людей, які здобули базову середню освіту. І поставили їм три запитання: які у вас мрії, бажання і цілі? Через 20 років дослідження повторилося. З самого початку у більшості аудиторії мета була однакова: всі хотіли здобути освіту, влаштуватися на роботу, отримувати гідну зарплату. А через 20 років виявилося, що лише 4-5 % дійсно влаштували своє життя, створили бізнес і здобули фінансову незалежність. Чому ж у всіх інших не вийшло? Виявляється, що 97-98 % людей не мають цієї чітко сформованої матеріальної мети.

А її не варто боятися ставити! Чим швидше ви сформуєте чітку матеріальну мету, тим швидше до неї дійдете.

«Неправильна вища освіта вбиває у людях те, що вона фактично мала би їм розвинути»

- Однозначно: знання потрібні, за плечима їх не носити. Але з іншої сторони – ми маємо наслідок отієї нашої пострадянської історії, коли вважається, що обов’язково треба мати вищу освіту, бо це нібито дає змогу закріпитися у верхніх шарах суспільства.

Але скажу зі свого досвіду, що неодноразово ставав свідком, коли люди, особливо творчих професій, які до моменту вступу на музично-педагогічний факультет писали прекрасні пісні, інші - до моменту вступу на філологічний факультет писали прекрасну поезію. У вузі ж з ними що траплялося? Вони приходили і їм казали, що є певні закони й правила. От є закони гармонії і ти можеш писати музику або так, або ніяк. Так само вірші: пиши або так, або ніяк.

І тут вже вступає у дію інша приказка: за законами аеродинаміки джміль не вміє літати. Тому що у нього об’єм тіла перевищує площу крил. Але він літає! Чому? Тому що не знає законів аеродинаміки.

Це якраз той момент, коли неправильна вища освіта вбиває у людях те, що вона фактично мала би їм розвинути.

Та й, на жаль, у нас більшість закладів вищої освіти – місця, де просто люди стоять в черзі за дипломом.

Про «заборонені» теми у родині і секрет гордої пташки - їжака

- Зараз тішить тенденція, що молодь більше йде у спорт. У мій час було інакше: було дуже модно курити цигарки, десь пиво пити. Як же без цього?!

В той же час, на жаль, у родинах залишається багато заборонених тем, про які не прийнято говорити. Про алкоголь, сексуальне виховання, цигарки батьки починають говорити з дітьми, коли вже запах десь відчули чи почались проблеми.

А в дітей же завжди багато запитань і вони мають отримувати на них відповіді.

От у мене батько мав стаж курильщика 30 з лишнім років, тож потенційно і я мав курити цигарки. Причому, не слабо.

Та коли мені було років 12-13, ми сіли і почали спілкуватися. Він сказав: «Хочеш курити? Кури. Хочеш пити горілку? Це не така прикольна штука», - показав мені практику, хто до чого докотився, кого до чого це довело, а потім додав, - тільки не ховайся!»

От весною мені буде 40 років, а я не спалив жодної цигарки у житті!

У мене всі друзі у школі, в училищі, університеті курили. Але мені це ніколи не було цікаво, тому що мені це не забороняли і я знав, до яких наслідків це може призвести.

Та ж історія з алкоголем. Я, слава Богові, ніколи не мав проблем, але років 10 тому прийняв рішення: максимально обмежити вживання алкоголю. Можу лише на рівні дегустації спробувати.

Кожен сам собі лікар і сам вирішує, що у житті робити. Я колись важив майже 120 кг. Прийшов момент: дітки були маленькі, а побігати з ними у м’яча вже стало важко…

Зараз я схуд майже на 30 кг. На грубу вскидку – це два відра води. Просто візьміть два повних відра і побігайте, щоб відчути, що це. ..

Приходить момент і ти розумієш, що ніхто, крім тебе, нічого не змінить.

Я багато років збирався піти у спортзалу, з вересня із дружиною нарешті почав ходити. Дуже важко було себе заставити. Людина ж по своїй суті - лінива істота. Себе, бідного, завжди ж так шкода. Але не жалійте себе!

Є гарна приказка: кажуть, що їжак – пташка горда. Вона без підсрачника не летить!

«У нас досі сидить ота штука: «От комусь добре!» А за кордоном головне - не провиснути десь між клубнікою і м’ясокомбінатом»

- Я трошки поподорожував, подивився, як люди у різних країнах живуть. Якщо хтось думає, що він сьогодні візьме квиток, зробить біометричний паспорт - дякувати Богу, у нас вже є безвіз - вийде десь у Вроцлаві і почує: «Прошу пане, де ж ти був? Ми тебе так чекаємо! От сідай в лімузин! Ми тебе завеземо на трускавку (це клубніка по-польськи)! Ставай раком, збирай клубніку, підіймай економіку!»

І ти такий: «Блін, класно! Привезли, поставили раком…» Але потім виявляється, що за весь день такої роботи спини і ніг не відчуваєш, і щоб заробити тих пару злотих, це ж треба навкалуватися.

Чи, наприклад, їдеш у м’ясний цех ковбасу робити. Та мрія життя! Можна ж кусок ковбаси вкрасти, додому принести! Але там так перевіряють, що шматка м’яса не пронесеш. А за цілий день, вибачте, ноги просто вростають у дупу і ти починаєш цінувати , що не так легко заробити ті гроші.

Чомусь у нас сидить ота штука: «От комусь добре!»

Зараз багато їдуть у США – країну прекрасних можливостей! Але я скажу так: дехто з моїх друзів там дійсно став щасливим, дехто вже повернувся, а дехто хотів би повернутися, але діти вже не хочуть, бо звикли до того способу життя. Вони ніби стали заручниками: дорослі там жити не можуть, а діти не можуть жити тут.

Зону комфорту кожен обирає собі сам. Вже, звісно, не той час, коли ми мусили сидіти за парканом. Пам’ятаєте коврики з оленями, про які ми колись співали? Там завжди було болото, озеро, стояли олені, а зверху були дрімучі ліси й гори. Коли ти лягав у ліжко, завжди спав у болоті і тобі ніби завжди показували, що ти за той паркан, за ті гори ніколи не зможеш піти. Тут, у своєму болоті, собі й тусуйся.

Це, звісно, абстракція. Але ми всі є господарями свого життя, улюбленцями долі. Питання в тому: наскільки ми готової робити кроки назустріч своїй долі.

Чекати казку? Може, вона прийде, а, може, й ні. А жити ж хочеться сьогодні!

Не все, звісно, легко й просто. Але якщо змоделювати: в усі часи на долю кожного покоління випадає якесь випробування. Мені, наприклад, сьогодні важко пояснити своїм дітям, що був час, коли у магазинах не те, що комп’ютерів, іграшок чи цукерок, взагалі нічого не було. Для них це незрозуміла й недосяжна річ. І слава Богу, що так.

Життя плине, щось відбувається й змінюється, щось відкривається нове, щось залишається добре старе. Головне в тому всьому: знайти своє місце і не загубитися. Не провиснути між клубнікою і м’ясокомбінатом.

Про критиків і вічних порадників

- Наше суспільство складається: 10 % - ті, хто щось творить і 90% - це поціновувачі і критики, які нічого в житті не досягли й не зробили, але що б ти не почав робити, вони тобі завжди можуть дати цінну пораду. І неважливо, чи ти торгуєш носками, чи поставив аптечний кіоск, чи хочеш будувати ракети. Він на все може дати експертну оцінку!

Коли після університету ми почали збиратися на репетиції, грати музику, думати, щоб створити професійний гурт, одразу ж набігли порадники: «А ти знаєш, скільки на це треба грошей? А ти знаєш, пацан, який знав отого пацана, теж починав і у нього не вийшло…» Це була перша категорія радників.

Друга – це так звані експерти. Коли ми записали демо-версію своїх творчих починань, поїхали у Київ до продюсерів. І майже всі вони в один голос сказали: «По-перше, це не комерційно. По-друге, забудьте, що ви писали! Пишіть щось гламурне. Ну і третє – соліст взагалі не той. Треба, щоб був такий гарний «смазливый» хлопчик у гіпюровій маєчці, щоб губки отак гарно складав. А цей ваш – лисий, з баяном…»

Здавалось би, оця сукупність факторів сильно підірвали віру нас самих. Але є ще й така приказка: що нас не вбиває, робить нас сильнішими.

Всі перші перепони загартовували і давали такий заряд, щоб з того всього відібрати для себе об’єктивну критику й раціональне зерно. Можливо, дякуючи тим усім «доброжелателям», нам вдалося досягнути певних результатів. Може, не було б їх - не було б і нас.

Вони спонукали робити все наперекір. Інколи, як тому їжачку, потрібен копняк.

Вони нам його давали. І ми літали! Деколи, було боляче, неприємно. Але що зробиш? Хочеш літати, мусиш терпіти!

«Нас з дитинства змушують бути серйозними. А посміхатися коли? І втілювати свої мрії?»

- У всі часи кожне наступне покоління мало конфлікт із попереднім. Я, маючи дві освіти, свого часу влаштувався на посаду генерального директора державного підприємства «Вінницький обласний центр оздоровлення, відпочинку і дозвілля» при обласному департаменті сім’ї та молоді. Далі – пішов працювати у Вінницьку міську раду, у департамент культури. Але прийшов момент, коли я написав заяву на звільнення за власним бажанням. Для більшості людей, у тому числі й моїх батьків, це було незрозуміло. Йти з теплого кабінету – чого раптом? Що тобі ще треба?! Часто чув: «Це ж несерйозно! Йти грати музику з баяном…»

У нас з самого дитинства, тільки дитина народжується на світ, їй кажуть: «Ти маєш бути серйозним!» У садочку, у школі, в університеті, коли одружився – будь серйозним! А посміхатися коли?! Або робити якісь речі, згадуючи про свої дитячі мрії?

Я з дитинства мріяв співати пісні, щоб у мене був свій гурт. Знаєте, можна все життя реально жити у своїх мріях, а можна тільки про них думати, так і пролежавши все життя у ліжку.

Ми, українці, ж у принципі - нація буддистів. У нас навіть у гімні є слова: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці». Сядемо собі, почекаємо… Але час же біжить!

Або ж наші казки. Ніколи не аналізували? Я от зараз читаю дітям і постійно це роблю. Береш американську казку: там був якийсь Джон, який все життя важко працював. Коли вже майже втратив надію, він пішов у ліс і у своїй копальні знайшов скарб.

А наші, чи особливо російські казки – про дурника Івана чи Ємелю, який сидів на печі, раз пішов за водою і одразу зловив щуку і все у нього у житті вийшло.

Казка та мрія дійсно можуть стати реальністю, але для цього потрібно щось робити, працювати, а не чекати манни небесної.

«Сьогодні можна знайти партнерів з усього світу»

- Ми не стали переїжджати до Києва, бо я не люблю мегаполіси. Не люблю витрачати час на корки, переїзди й інші негативні речі великих міст.

Сьогодні такий рівень комунікацій, що неважливо, де ти знаходишся, можеш спілкуватися з будь-якою частиною світу. Сьогодні багато людей працюють у ІТ-сфері на віддалі, отримують завдання, реалізовують і мають за це кошти.

Коли я був у США, багато також підтвердили, що для них взагалі немає такого поняття, як «робочий графік»: ти отримуєш завдання і сам можеш вирішувати, зробити це за ніч чи за 2-3 тижні.

Якщо ти маєш ідею, бажання для її реалізації, завжди знайдеш і бізнес-партнерів, які можуть бути і з іншого міста, й країни. Це зовсім не заважає робити успішні спільні справи.

Про знаки і містику у житті

- Якось я спілкувався з астрологом. І з того, що вона 15 років тому накреслила на діаграмах, дійсно багато збулося.

Що стосується містичності, то колись мені почали снитися незрозумілі речі: концерти, пісні, виступи. Далі ці картинки почали складатися у образи. І потім одне за одним почало здійснюватися.

Так само мені колись приснилась моя дружина – дівчина, якої я ніколи не бачив. Заправка, я виходжу, бачу дівчину. Потім ми приїхали в Івано-Франківськ на концерт: заправка, та сама дівчина – о-о-о, то це ж моя дружина! Все!

Зараз я до цього спокійно відношуся. Знову ж - це, напевно, якогось роду знаки.

Якщо я потрапляю у те місце в той день і розумію, що вже ніби бачив, розумію, що щось може сьогодні відбутися. Але робити з того паніки, напевно, немає сенсу.

«Перш, ніж змінювати долю іншого, поцікавтеся, чи йому це потрібно»

- Коли буде бажання, можна знайти друзів, підтримку, шлях для реалізації. Я багато років очолюю благодійний фонд «Подільська громада». Наше гасло і мета: ми допомагаємо тим, хто допомагає іншим. Об’єднуємо активних учасників громади, бізнес, владу на вирішення спільних завдань.

Часто буває, що десь у дворі не знають, що влада може їм допомогти вирішити питання, а влада у міській раді не знає, що взагалі у людей є така проблема. І коли є діалог, комунікація, рано чи пізно все можна вирішити. Було б бажання!

Учора я дивився цікавий фільм «Народження зірки», де якраз йдеться про те, що таке «провідник/ напівпровідник», коли береш відповідальність за чиюсь долю.

Пам’ятаєте, Сент-Екзюпері писав: ми відповідальні за того, кого приручили.

У кожного своя життєва дорога і якщо ви берете на себе такі повноваження комусь її змінити, ви маєте розуміти, наскільки готові нести той тягар, може, жертвувати чимось своїм, чи готові, що вас посунуть або будуть невдячні. Це питання внутрішнього бажання.

Я розумію що як би я не розказував, не допомагав, все одно у іншої людини не вийде так само, як у мене. У кожного, повторюсь, своя особлива життєва дорога.

Десь щось когось вчити, наставляти? У мене є певний багаж знань і помилок, якими я можу поділитися, а вже інша людина вирішує, чи готова ставати на ті самі граблі.

Власне, можна розказувати довго, але поки людина сама гулю не наб’є, часто висновків не зробить.

«Ще в студентські часи ми влаштовували змагання Росія на Україну. Ми виграли! Якщо що!»

- Коли ми їздили на фестиваль студентських театрів у Запоріжжя, мене посвятили у запорізькі козаки.

Якщо хтось колись бував на студентських фестивалях, особливо творчого характеру, знає, що там треба мати добру печінку і багато здоров’я (посміхається). Тому що цей творчий обмін!.. Доходило до того, що навіть в ті далекі часи ми умудрялися влаштовувати змагання - Росія на Україну - хто кого переп’є? Ми виграли! Якщо що!

З почуттям патріотизму конфіскували в них декілька літрів спирту й пішли роздали його нашим хлопцям. Бо не вміють пити, з ким сідають?!

Потім їздили на Хортицю, де є театр «Запорізькі козаки», який очолює мій знайомий Олег Григор’єв. У них був імпровізований виступ, козаки робили трюки, стріляли з гармат. Далі для посвяти в козаки викликали бажаючих. Нагайкою збивали шапку з голови, вибивали з рук очеретину, а потім треба було зробити основний обряд: коли давали козацьку шаблю, на неї ставили стакан горілки і треба було випити. Я всі випробування пройшов і офіційно був зачислений до запорізьких козаків.

Десь років десять тому ми випадково зустрілися з Олегом Григор’євим у Кіровоградській області на заправці. Він нагадав: «Ми ж тобі не дали грамоту, що ти офіційно прийнятий у запорізькі козаки!» Прямо на заправці виписали мені грамоту, подарували козацьку шапку – ту, що знімали у фільмі «Тарас Бульба». Так що це все вдома зберігаю.

«Що? Де? Коли?» - чудова можливість потренувати мізки і логіку!»

- «Що? Де? Коли?» - це гра, на зразок сучасних квест-кімнат.

Було декілька телевізійних форм масових ігор, придуманих у СРСР. Це КВН, що зараз трансформувався у «Камеді клаб» та Лігу сміху.

«А ну-ка девушки» – змагання між гендерними половинами.

І гра «Що? Де? Коли?» - інтелектуальне казино, така вікторина, яка завжди давала можливість потренувати свої мізки, з’єднати сіру і білу речовину.

У телевізійну версію «Що? Де? Коли?» мене запрошували досить давно. Керівником української телегри є мій давній приятель Олександр Андросов. Як тільки вони починали її відроджувати, він запросив пограти.

Якщо чесно, я вважав, що туди йдуть люди, які мають енциклопедичні знання в голові. Хоча насправді там все базується на принципі логіки. Якщо ти можеш уважно послухати запитання, маєш аналітичний склад розуму і вмієш логічно мислити, ти завжди можеш шляхом певного роду логічних підтасувань знайти правильну відповідь.

«Береш у руки секатор, обрізав виноград і вже гарну справу зробив, і перепочив!»

- Цього року ми активно починаємо просувати кулінарний Youtube-канал, який називається «ВіБро». Розшифровується Віктор Бронюк, нічого іншого не подумайте! (посміхається)

Я, наприклад, люблю вирощувати багато різних цікавих рослин. У мене біля будинку на присадибній ділянці більше 100 кущів троянд, багато різного роду рослин: ожина, полуниця, виноград, лимони. Цього року зібрали перший урожай мандаринів, зараз висадив чотири сорти інжиру, а ще мені прислали саджанці ківі. Будемо експериментувати! Це ж класно, коли є, чим зайнятися.

Найкраще для мене - переключення виду діяльності. От приїхав з далекої дороги, відчуваєш, що спати не хочеш, але втома все-таки є. Береш у руки секатор, пішов, обрізав виноград - і вже ніби гарну справу зробив, і перепочив!

Про три головні цінності

- Для мене головна цінність - це сім’я, родина. Це, власне, отой стержень, який тримає тебе, надихає на трудові звершення, мотивує прокидатися зранку, дає радість моменту повернення з далекої подорожі

Друга цінність – це дім. Я ніколи не лукавлю, коли кажу, що люблю Україну. Чим більше ти подорожуєш, тим більше розумієш, що у нас прекрасна країна. Якби ще трошки більше кожен на своєму місці навчився якісніше виконувати свою роботу, мали б кращі результати.

Третя цінність - це гармонія.

Про секрет художників для пошуку мотивації у житті

- Є такий художній прийом: робити декілька кроків назад і дивитися на свою роботу з відстані. Чому так? Тому що конкретизуючись на деталях, ви втрачаєте загальний композиційний зміст.

Ви можете напрацьовувати якісь речі, але загальна композиція буде рушитись.

От я люблю їхати на далеку відстань. Коли сам 12 годин за кермом, є можливість детально обдумати запитання, проаналізувати, зробити висновки і дійти до правильного рішення.

Про ключі від душі і пошуки духовного самопізнання

- Колись свій духовний розвиток люди знаходили у паломництві, ходили у Київ на прощу. Моя бабця теж ходила 250 км пішки у Київ з Хмільника. Це не просто, як сьогодні, сів у машину і поїхав у храм. Дорога була довга і люди мали час подумати, відчути момент самопізнання.

Сьогодні у мене є багато друзів, які займаються східними практиками: йогою, рейками. Я це не засуджую. Значить – у людини є до цього потреба. Але поруч із тим, є багато людей, які користуються відкритістю інших, починають маніпулювати, щоб заволодівати твоєю свідомістю. Нерідко трапляється, що у момент слабкості або якоїсь життєвої ситуації людина потрапляє в тоталітарну секту – це сукупність людей, у яких є вчення, яке вони видають за єдино правильне. Сповідують, що єдина можливість врятуватися - це сповідувати тільки їхнє вчення.

Тому у момент такого глибинного самокопання все ж таки варто залишати частинку здорового глузду і не давати всі ключі від своєї душі тим, хто можуть ними скористатися, щоб завести вас не туди, куди б ви хотіли потрапити.

Про початок відбудови церкви у рідному селі

- Я - віруюча людина, православний християнин. Ношу хрест і не соромлюся того.

У селі Соколова, де я народився, у 1937 році радянська влада зруйнувала церкву, якій на той час було майже 350 років. Моєму прадіду вдалося забрати деякі ікони звідти, хрест і хоругви, з якими хоронять небіжчиків. Все це у нас зберігалося і далі перейшло до мого діда по маминій лінії. І дід покійний, Царство йому небесне, мріяв відбудувати церкву.

Минулого року якраз було 80 років, як її зруйнували, тож ми прийняли рішення і зараз будуємо церкву в селі. Це була моя особиста ініціатива і люди її підтримали. Зараз вже вибудували фундамент, стіни.

Хай буде храм! Хай люди приходять до Бога. Це добре, коли ми об’єднуємося навколо творчої духовної справи, яка потрібна багатьом.

Про друзів і віднайдення власного дому

- Оточення, гармонію у житті кожен сам обирає. Справжніх друзів, з якими можеш поділитися самим сокровенним, не може бути багато. І друг пізнається не тільки у біді, а й у радості. Прекрасно, коли є той, хто буде так само чесно і щиро радіти разом із тобою.

Одне з найважливіших – віднайти гармонію, ту золоту середину у роботі й у житті. Адже тоді, коли в тебе все добре на роботі, і вдома буде все добре. Саме тоді свою енергію налаштовуєш не на руйнування, а на побудову. Не можна ж вічно руйнувати, людина мусить мати фундамент, свій дім.

Я колись цього не розумів. Повторюсь, у 15 років пішов у самостійне життя. Колись з однією викладачкою ми почали говорити про те, що таке дім. Я казав: «Я, як бур’ян при дорозі. Можу, де хочеш, прижитися». А вона мені тоді заперечила: «Ні. Прижитися ти можеш. А от те місце, куди хочеться повертатися, і є домом».

Так що я хочу побажати усім, щоб у вас було те місце, куди завжди хочеться повертатися.