Відкинуті усім світом безхатьки. Історії знедолених, які живуть на вулиці

Навпроти автовокзалу  декілька тижнів були розташовані палатки мнсників. В них жили, їли та мали місце для ночівлі всі безпритульні Вінниці. На вечір сходились понад 20 людей з усього міста. Вдень, як розповіли мнсники, вони розходились, аби заробити якусь «копійку». Палатки стояли доти, поки були морози до -10. Зараз палатки забрали і безхатьки відправились на свої звичні місця перебування. Небайдужі вінничани кожного дня привозили їм їжу та теплий одяг.

Журналіст RIA поспілкувався з безпритульними, які волею випадку або ж долі лишились всього у своєму житті, а головне – домівки.

Цих людей варто вислухати й намагатися зрозуміти. У них свої історії, своє горе та своя печаль. Подаємо розмови з ними практично без змін – так, як вони були записані на диктофон.

Тетяна, 62 роки

- Відколи ви стали безпритульною?
- З 90-го року я бомжую. Рідні у мене є, але я не хочу, щоб вони про це дізнались. Їм буде дуже прикро, що я тут і я не хочу їх соромити.

- Чому ж так? Може, вони б вам могли допомогти.
- Чим вони мені допоможуть? У них сім’ї свої, діти свої. Нічим.
Прикро, але що зробити вже. Я побудувала будинок своїми руками. Мені ніхто не допомагав, я сама все зробила.
Спочатку працювала на радіотехнічному заводі, а потім – в політеху. На високих посадах працювала, а потім, бачите, як життя мене бортануло. Я була головним бухгалтером в Політехнічному університеті. Не пила раніше, а тепер почала пити. А все тому, що нічого не можу довести, нічого. Мене сьогодні директор вислухав й сказав, що допоможе повернутись в Росію й померти на Батьківщині. Дуже мені шкода. Дуже. Я потрапила на таких аферистів. Залишили без хати, забрали пенсію, б’ють, виганяють, я спала останні дві ночі під чистим небом.
Зараз у мене з’явилася надія, як цей мужчина мене вислухав, взяв усі дані і сказав, щоб я взяла довідку, що я там проживала, з Києва мені прийшла пластикова картка. Вже якийсь документ. Він мені допоможе. Я говорила з юристом, який сказав, що маю повне право відсудити це все, але мені вже здоров’я не вистачить. Склала руки і прошу в Господа, аби хоч тільки доїхати додому.
Чи варто мені судитись з ними? Я не хочу. Мені б тільки повернутись до себе додому. Найбільше прикро, що пенсію я отримую, але заблокувала картку, бо вкрали документи. Хто його знає, хто може її отримувати, тому й заблокувала. Паспорт викрали, тепер тим більше нічого не можу зробити. Банки вимагають паспорт і прописку. Я ходила до знайомих, щоб прописатись хоч десь, а вони дивляться на мене, як на аферистку. Я їм кажу, мені тільки дайте прописку, аби я отримала документи і все. Я одразу випишусь. А так – ніхто не хоче.

Євдокія Семенівна, 54 роки

- Таке моє життя – похоронила трьох синів. Одного без голови похоронила, побитого. Через півтора роки похоронила другого синочка. Ось і все. Хату продали, хоч вона і на мені була. Вже три роки я на вулиці. Міліція нас виганяє. Ми бомжі. Спасибі Богу, що дали цю палатку. Весь час то на вокзалі, то просто на вулиці. Нас виганяють скрізь. Ми бомжі. Літом ночуємо, де прийдеться, тоді все простіше.

- А дружин у ваших синів не було?
- Є, але у них свої сім’ї. У мене дочка є. Дівчинка моя має шестеро дітей. Вона живе з чоловіком, а там у них своє життя. Вона любить маму, але що зробити, як у неї немає можливості мене забрати до себе. Ми іноді бачимось. Ось так і живу.

- Хвороби якісь у вас є?
- Я нічим не хвора. Нерви тільки у мене. Похоронила трьох синів, а Бог мене ще тримає. Іншого вже, може, забрав би до себе, а мене поки тримає. Я б могла бути зараз вдома, сидіти на дивані, а він відправив мене сюди. Все від Бога залежить. Так мало бути.

Андрій, 62 роки.

- Я був в Афганістані. Воював там, а коли повернувся – не було куди і до кого. Все, що я там бачив за роки служби, вплинуло на мене і я повернувся іншим.

Сашко, 47 років

- Я з дитинства дитдомівець. У мене нікого не було та і зараз немає. Приїхав сюди із західної України. Тут вже 20 років. Мав дружину, сім’ю, а тепер знову немає нікого.
Я винний у всьому. Жалів її дуже. Вона молода, а я старий. У них сім’я була алкоголіків. Тато її страшно пив, а вона, її матір та її сестри – гуляли. У нас є двоє діток. Дівчинці 12, і старший син, йому 20. Оленку мою забрали до дитячого будинку.
Пожили ми трохи разом, а потім почали битись, але її я не бив. Ніколи ти не маєш права чіпати жінку. Клятва така є, в Біблії написано. Я ніколи не бив свою жінку, тільки її коханців. Руки завжди побиті були, бив їх, бо молодий був, дужий, а тепер я вже старий.
У 1997 році я приймав хрещення і через неї мене викинули. Один раз приїхали, побачили, що вона ходить гола, а там все дуже суворо з цим. Спочатку попереджували, а потім вигнали.
Я говорив з нею, але вона жодного разу мене не послухала. Одного разу вона з коханцем прив’язали мене до дерева. Били, як могли, знущались з мене, кров текла і з рота, і з носа. Вона побігла взяти якусь палицю, щоб добити мене. Сказала, що я сирота і ніхто мене не шукатиме, якщо вб’ють. Її брат врятував мене.

- Чому ж ви не покинули її?
- Ми сварились часто, але вона все одно продовжувала водити своїх коханців. Вона говорила, що якщо не подобається, то «шуруй звідси, ніхто тебе не тримає. Моя мама була такою і я така». Вона сказала мені в очі, що вона проститутка, щоб я покидав її, але я не міг, бо любив. З нею я намучився, я страждав.

- Як ви опинались на вулиці?
- Я працював весь час, возив продукти, допомагав людям. Одного разу я повернувся з роботи, а вона не пустила мене до хати й вигнала з дому. Я простояв усю ніч біля будинку при температурі –20. Не мав куди подітись, куди йти і що робити. Я стояв там і плакав, згадував своє життя і думав, як вона всі роки з мене знущалась, а я все ще її любив. Вона бачила, що я слабший, от і знущалась. Так я і опинився на вулиці. Тепер я тут і дуже вдячний цим хлопцям, що вони допомагають нам, що вони стараються для нас, що дають все, що можуть. Я їм вдячний, що вони забрали мене сюди. Знайомий отець сказав, щоб мене привезли сюди. Приїхали двоє хлопців і забрали мене. Минулого року взимку я відморозив собі ноги. Мали операцію робити, але я відмовився. Тільки кістки було видно, все інше знялось разом із носками. Я не згодився на операцію і сказав, що вже нехай буде так, як є. Я переніс два інстульти через неї. Я любив її дуже і мені шкода було її. В сім’ї нічого не було, я хотів допомогти, хотів заради неї жити, а воно все сталось по-іншому.

Весь смуток цього чоловіка пов’язаний з тим, що він надто сильно кохав, повірив у свою жінку й до останнього не відпускав. Розмовляючи з ним, було помітно, як він іноді поринав у спогади й усміхався, згадуючи її. Він говорив, що усім своїм серцем вірив, що це була єдина і лише його кохана жінка.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.