Якщо з вікна квартири щодня бачити аеродром, захочеться в небо

У Тетяни батько служив у військовій авіації. Був льотчиком-снайпером, льотчиком-випробувачем. А його донечка уявляла себе учителькою. Причому, мріяла навчати діток молодших класів. Так було доти, доки Микола Юрійович не отримав квартиру. Після служби на Далекому Сході, льотчик з сім’єю повернувся у Миколаїв. У цьому місті народилася Таня. Їй було три роки, коли перебралися на нове місце служби у Хабаровський край. Там провели шість років. Після повернення, вселилися у нову 3-кімнатну квартиру.

-З балкона було видно аеродром, - згадує пані Тетяна. – Не раз спостерігала, як стрибають з парашутом. Відчувала, що теж хочу спробувати. У місті була авіашкола. Запитала у тата дозволу, а він тільки усміхнувся, мовляв, ти ж хочеш стати вчителькою, навіщо тобі небо.

Коли Конарєва отримала атестат про загальноосвітню школу, у неї за плечима було 30 годин самостійних польотів на спортивному літаку Як-52.

-Після першого самостійного польоту забула про всі професії на світі, - розповідає співрозмовниця. – Тільки льотчиком, більше ніким не хотіла стати. Наявність льотної книжки надавали їй переваги при вступі до Харківського інституту льотчиків. Таня каже, що то був період, коли обмежили підготовку пілотів. Тому обрала спеціальність льотчика вертольотів. Після навчання направили на роботу у Вінницю. Відтоді, з 2003-го, служить у бригаді транспортної авіації.

-Керівником служби безпеки польотів до мого призначення був льотчик Дмитро Майборода, -  каже Конарєва. – Він загинув в АТО, посмертно удостоєний звання Героя України. Тоді разом із ним обірвалося життя штурмана Дмитра Шкарбуна. У кабінеті дотепер зберігаються речі Діми Майбороди. Щоразу, коли переступаю поріг, згадую про них. Повірте, це дуже боляче і відповідально водночас.

Боялася, щоб командир не дізнався, що зустрічається з його сином

З Євгеном Шиляєвим Тетяна познайомилася у підрозділі, хоча знала його ще з інституту. «Під час навчання Євгену трохи не поталанило, - продовжує співрозмовниця. – Він навчався на штурмана. Але в ті роки курсанти майже не літали, тому льотчиків взагалі не випускали. Цей час припав на його навчання. Нині він керівник служби польотів у нашій бригаді».

Зізнається, що спершу більше дізналася про його батька – Володимира Євгеновича. «Він був у мене командиром екіпажу, - розповідає льотчиця. – Багато разів доводилося разом підніматися в небо. Почувалася незручно, бо ж увечері бігала на побачення з сином командира».

На їхнє весілля свекор приніс авіаційний прапор. Розгорнув його і так під цим знаменом відбулося торжество.

-Знаєте, що мені сказала мама Євгена після першого знайомства? – усміхається пані Тетяна. – У мене слів забракло від почутого. Тепер я упевнена, що мій син за тобою буде, як за кам’яною стіною. Ось так оцінила мене свекруха Галина Олексіївна. Насправді вони з Володимиром Євгеновичем дуже щирі люди. Вдячна їм, що допомагають у вихованні сина. Коли у нас нічні польоти, ми з Євгеном змушені бути до їх завершення. Денис у цей час у дідуся з бабусею.

До речі, молода льотчиця стала командиром екіпажу замість свекра, який вийшов у запас.

Не знаю такого льотчика, в якого не було б нештатних ситуацій

-Коли батько згадував дні своїх перших польотів, я дивувалася, - ділиться спогадами льотчиця. – Казала, тату, це ж не дні народження. До речі, він дотепер продовжує згадувати. Я вже не дивуюся, бо маю свої дати.

Конарєва каже, що на спортивно-тренувальному Як-52 вперше злетіла 18 серпня 1998-го. Вертоліт Мі-2 самостійно підняла у повітря 21 червня, а Мі-8 – 15 квітня.

-Не знаю такого льотчика, якого б обминули нештатні ситуації під час польоту, - зазначає співрозмовниця. – І в мене вони були. Одного разу під час польоту разом із майбутнім свекром. Вийшов з ладу зв'язок і ми не мали можливості підтвердити керівнику польотів отриману від нього інформацію про дозвіл на посадку. Скористалися мобільним телефоном. На щастя, інші випадки також не несли загрози.

З Ющенком пили шампанське

Денис, син Тетяни і Євгена, дуже пишається ними. Хлопчик намагається бути схожим на матусю й татуся.

-Якось я показала синові свою похвальну грамоту за другий клас, - каже жінка. – Як же після цього Денис почав старатися з навчанням! По закінченні навчального року прибіг додому і ще з порога: «Мамо! Мамо! У мене теж грамота, як у тебе була, пам’ятаєш, ти розповідала». А в мене від того сльози виступили. Обняла, поцілувала, а тоді кажу: «Денис, я ще маю грамоту за перемогу у лижних змаганнях, дивився…» Нагородили нею, коли проживали в Хабаровському краї, де служив тато. Там снігу вистачало.

Льотчиця не уявляє себе в іншій професії. Так само подобається обрана спеціальність і її чоловікові Євгену. Медаль «За військову службу», цю нагороду пані Тетяна отримала з рук колишнього глави держави Віктора Ющенка, підтверджує сказане. Прикро, що держава не оцінює старання лицарів неба. Сім’я  авіаторів так і не отримала квартиру. Як і більшість їхніх колег, змушені винаймати житло.

Нагороду отримувала в Києві, вручав її тодішній президент Віктор Ющенко. Пані Тетяні, тоді мала звання старшого лейтенанта, випало сидіти за одним столиком з міністром оборони Євгеном Марчуком. Запитали, хто хоче виступити. Тетяна не вагалася. Вона розповіла про наболіле для молодих офіцерів – відсутність житла. Була певна, що хоча б щось зміниться після того, як вище керівництво держави й Міноборони почують правду. На жаль, повторюю, квартири сім’я офіцерів дотепер не отримала.