«Син казав, що все буде добре і я йому вірила», — мама звільненого з полону захисника Азовсталі

Михайло КУРДЮКОВ

Марк Нартовський на руїнах заводу Азовсталь

Живим та неушкодженим додому повертається звільнений з російського полону Марк Нартовський. Ми попросили маму Героя поділитися його історією, включно з тим, як 18-річний хлопець опинився на захисті Азовсталі, як він з побратимами готувався до повномасштабної війни, а також про те, як Марк заспокоював рідних під час облоги Маріуполя.

«Я їду в Полтаву до Марка!», — радісно, немов сама собі не вірячи, розповідає Олена Нартовська. Кілька днів тому її 19-річного сина, захисника «Азовсталі» обміняли. Після реабілітації хлопець повернеться до рідної Жмеринки, де на нього з нетерпінням чекає решта його великої сім’ї.

Опинитися вдома Марк мав значно раніше. Ще у квітні 2022-го, коли минав термін проходження строкової служби. Однак почалася велика війна, яка застала його в Маріуполі.

Олена пам’ятає, як хвилювалася за сина й те, де його може застати ймовірне повномасштабне вторгнення, про яке на початку минулого року не говорив лише лінивий. Коли вона запитувала сина про війну, той лише відповідав, що все буде добре і просив її не хвилюватися через це.

Відео дня

«Мамо, якщо навіть щось почнеться, то я ж служу в транспортних військах, нас одразу переведуть вглиб країни», — казав Марк. Жінку це заспокоювало. Тоді вона ще не знала, що впродовж останніх двох місяців її син з іншими військовими готують маріупольські укриття до використання: зносять у них воду, їжу, медикаменти. І про те, що ніхто нікого не буде переводити, Олена також не знала.

Про початок війни Олену сповістили вибухи на військових складах у Калинівці. Вона каже, що того ранку стояв настільки сильний гуркіт, що зрозуміла усе одразу.

— Я вмикаю телевізор, бачу, що росіяни лізуть до нас звідусіль і думаю: «Це ж моя дитина зараз у Маріуполі, — розповідає Олена. Марк їй зателефонував того ж дня. Сказав, що все добре, вони тримаються, захищають місто та його жителів.

Наступні кілька днів зі стрічки новин жінка дізналася чимало невтішних повідомлень: десь ворог прорвав оборону, десь захопив населений пункт, а десь, як ось у Маріуполі, росіяни намагалися оточити наші Сили оборони. Вони хотіли оточити Марка.

Минали дні, але Марк продовжував казати, що все добре. Запасів їм вистачало, а бункери «Азовсталі» видавалися надійними. На початку березня Марк перестав виходити на зв’язок. Тиша тривала 17 днів, впродовж яких Олена не знаходила собі місця. Наприкінці місяця син зателефонував: «Любіма моя, я в порядку, просто не мав можливості з тобою зв’язатися. Ми всі на «Азовсталі». У нас тут багато цивільних. росіяни не випускають їх з міста, тому вони ховаються тут. Ми ділимося з ними усім, що самі маємо… «Азовсталь» рівняють з землею. Бомбардування не припиняються».

Ще за кілька днів рідні отримали від Марка СМС-повідомлення: «Як правильно вмирати? Бо всі навколо гинуть. Сусідній бункер завалився. Там були люди. Нас хочуть “вибомбити”». Олена розповідає, що її син швидко подорослішав. Він говорив вже не як юнак, а радше як дорослий чоловік, якому за життя довелося багато чого побачити. Під час однієї з телефонних розмов хлопець сказав: «Мамо, я повернуся твоїм Маркусею, але я виріс».

У квітні зв’язок знову обірвався, а в травні Марк написав, що інтернет, їжа і навіть вода у них закінчується. «Їжі отримуємо лише трішки, але ділимося нею з місцевими», — писав хлопець. За кілька днів світ облетіли відео, на яких захисники та захисниці «Азовсталі» здаються в полон. Серед сотень зморених та виснажених Героїв, пильне материне око знайшла потрібного їй. Лише на секунду у пропагандистському сюжеті з’явився зарослий, високий і трохи згорблений хлопець у червоній футболці. Але пильному материнському оку вистачило й цієї миті, аби упізнати у ньому рідного сина.

Після цього Олені зателефонував командир Марка. Сказав, що усі захисники Маріуполя отримали наказ здаватися в полон. Пообіцяв, що сина обов'язково повернуть. Після цього Олені трохи відлягло.

— Я знаю, що син бачив смерть. На його очах гинули друзі. Але він завжди казав, що все буде добре. Марк обіцяв повернутися і я йому вірила, — говорить Олена. — Ця війна навчила мене сприймати будь-які новини спокійно. Хоч зараз це дуже страшно звучить, але я була готова до всього.

Марків командир інформував Олену про всі переміщення сина та його стан. Після Маріуполя хлопця доставили до в’язниці в Оленівку, але за два тижні до трагічних подій у ній, Марка перевели до Новоазовська. Останні місяці хлопець провів у тюрмі на Луганщині, звідки його й повезли на обмін полоненими 7 березня.

Жінка прийшла на пошту отримувати посилку, коли їй зателефонував невідомий номер.

— Добрий день, — жіночий голос у слухавці.
— Добрий, — каже мама захисника.
— Ви Олена?
— Так.
— А ви знаєте Марка Нартовського?
— Звісно. Це ж мій син.
— Я вам телефоную з координаційного штабу з питань обміну полоненими. У мене для вас гарна звістка. Вашого сина щойно звільнили. Він на підконтрольній Україні території.

— Це були найкращі слова, які я чула в житті, — розповідає усміхнена жінка. — Вона мені це каже, а я вже сльозами заливаюсь. Навіть не помітила, як почала плакати і голосно говорити. Навколо було купа людей, то всі такі: «Що сталося?» Кажу: «Дєвочкі, мого сина звільнили». «То Нартовський — то ваш?» «Тож мій» — кажу. Всі з-за своїх прилавків повибігали, давай мене обіймати, дякувати за сина-Героя. Стояли там усі і плакали від щастя. Така наша Жмеринка.

Марк з Оленою

По звільненню Марку видали телефон та нову SIM-карту. Того ж вечора хлопець зателефонував до мами.

— Я всі ті місяці стримувала себе. Думала, що казатиму сину, коли зустріну його, а тут він сам мені дзвонить, а я слів з себе не можу витиснути. Тільки й повторювала: «Синочок мій. Синочок мій», — говорить Олена. — Він цілий та неушкоджений. Їду днями до нього в Полтаву. Запитую, що ж тобі, синочку, привезти? Каже, не вези нічого, бо тут нас загодовують. Я кажу: «А моїх котлет? Від них же ніхто ніколи не відмовляється». Любіма, каже, візьми мені лише трохи одягу і швидше приїжджай.

Родина Нартовських