«Полон — це було пекло»: захисник Маріуполя Віктор Дода повернувся до життя та служби у Вінниці

Альона ЧЕРНІЮК

Нацгвардієць Віктор Дода, який пережив майже три роки російського полону після захисту «Азовсталі», нині повертається до мирного життя у рідній Вінниці.
Торік, 24 серпня, його звільнили під час масштабного обміну, а нещодавно він приєднався до команди «Муніципальної варти».
Попри нелюдські умови утримання, тортури та спроби зламати волю, Віктор не втратив віри та жаги до життя. Сьогодні він мріє про власну справу і цінує кожен день на волі.

Після двох із половиною років у російському полоні Віктор Дода повертається до повноцінного життя. Минулого року, 24 серпня — у День Незалежності України — він став одним із учасників масштабного обміну військовополонених. Зараз проходить реабілітацію та адаптується до мирного життя. А нещодавно приєднався до колективу «Муніципальної варти» у Вінниці.

На початку повномасштабного вторгнення Віктор проходив строкову службу у лавах Національної гвардії в Маріуполі. У 2022 році, після виходу з «Азовсталі», потрапив у полон. Йому довелося пережити п’ять різних місць ув’язнення на тимчасово окупованих територіях. Попри тиск і знущання, віра у повернення додому ніколи не згасала.

Відео дня

«Полон — це було пекло: бетонна підлога, постійний голод, знущання, приниження. Вони хотіли зламати нас фізично і морально — змушували співати їхній гімн, били за українську мову. Коли нас перевозили в інше місце, на прийомці росіяни могли переодягнутися в піксельну форму і сказати «Слава Україні», я був одним з тих, хто відповідав «Героям слава!» — за це нас досить жорстоко карали, бувало, тижнями відходив від побоїв. Але хай знають, що нас не зламати і все таки Героям слава! Я тримався заради рідних, заради країни. Принципово, щоб не дати їм приводу для радості», — розповідає Віктор.

Але навіть в умовах постійного тиску й тортур знаходився час для гумору, для молитви, пісень та віри у краще. Через вісім місяців полону Віктор вперше отримав листа з дому: його читав і перечитував разом з побратимами:

«Перший лист від мами — це була неземна радість. Побачив рідний почерк — і просто плакав. Там були хороші слова про те, що нас чекають. До цього я тримався лише на ентузіазмі, а після листа з’явилася внутрішня впевненість: треба боротися далі, і це стало головним», — згадує він.
Повернення додому стало для Віктора одним із найщасливіших днів у житті.

«До дрібниць закарбувався в пам’яті день, коли потрапив у полон, і день, коли повернувся. Я безмежно вдячний усім, хто був причетний до обміну. Це не просто повернення — це цілий процес, і він триває досі. У цій адаптації мені допомагають сім’я, друзі та колеги».