«Ну як я зараз тут ляжу? Там же син малий і жінка». Інтерв'ю з бійцем Романом Мушенком

• Роман Мушенко, військовий з Вінниччини, який воював на передовій з перших днів повномасштабного вторгнення до поки не отримав поранення.
• Захисник розповів про свій бойовий шлях, реалії фронту та протезування в Україні.
• Як отримав нагороду з рук президента та в чому залишається проблема української армії та суспільства? Обговорила з військовим журналістка «20 хвилин».

Роман Мушенко проходив службу ще у 2015 році, був учасником Антитерористичної операції (АТО), але після декількох років вирішив не продовжувати військову кар'єру та пішов працювати в дорожню «Автостраду». І там залишався до 24 лютого 2022 року.

— Війну зустрів по дорозі на роботу. Тут бах, думаю: «Є контакт», — пригадує чоловік. Телефоную одразу своїй дружині, вона в дорожньому, робила адміністратором магазину, а це ж склади. Питаю: «Ти як?» А вона каже: «Нічого, все добре, всі продавці повтікали, а я залишилася, бо треба закрити магазин».

З редакцією зв'язалася, саме дружина Романа — Інна. Вона ж і стала куратором для організації зустрічі з військовим. Як дізналися у розмові з родиною Мушенків, 24 лютого 2022 року був ще й для них особливий день, адже дізналися тоді, що чекають дитину.

— В той самий день, зранку, дізналися, що я вагітна. І це було ще додаткове хвилювання до цього всього, щоб все було добре з дитиною, бо ми цього довго чекали, — розповідає Інна.

Ще до обіду чоловік пішов до військкомату.

— Їдемо в машині, питаю: «А де мій воєнік?» Вона тільки відповіла: «Там і там», нічого не казала, не зупиняла… — розповідає Роман.

Вже у військкоматі Роман зустрів своїх друзів та товаришів, які також не були байдужими й прийшли повідомити, що готові стати на захист батьківщини. Але їм сказали ще почекати і лише через три дні їх викликали.

Два поранення й орден «За мужність» з рук президента

Роман Мушенко потрапив до морської піхоти, отримав звання старшого матроса. Після навчань, військового відправили на Херсонщину, потім восени був на Миколаївському напрямку. Першу свою відпустку він мав у жовтні, зміг потрапити на пологи дружини. У родини народився син. Хлопчик з'явився на світ 25-го жовтня, але на знайомство з батьком йому виділили лише перші 10 днів його життя. Далі Роман воював безперервно три місяці.

Взимку підрозділ військового перекинули на Донецький напрямок. Там спочатку вони перебували у Покровську, після наприкінці лютого їх відкомандировано до другого батальйону. Вони, як вогнеметники, розташовувалися в населеному пункті Шахтарськ, а звідти вже бійці виїжджали на Вугледар.

— Тоді була, не те що сутичка, а змагання, напевне, так правильно буде сказати. Бо ми були 35 бригада морської піхоти, а нам протистояла 155 бригада морської піхоти Росії. Це було хто кращий. Ну ми виявились сильніші, — досить сором'язливо говорить Роман. — Вони там аж сім разів доукомплектувались.

Тоді ж, як додала Інна, її чоловік отримав своє перше поранення. Як розповів військовий, більшою мірою це була контузія і незначні пошкодження осколками. Лікувався військовий у Дніпрі, то дівчина разом з дитиною не дивлячись на відстань, приїхала до Романа.

— Дружина завжди за мною. Кажу: «Не приїжджай». А вона ні, й приїхала. Але хоч побачився, — згадує військовий.

Після реабілітації Роман Мушенко повернувся до строю і продовжував воювати на Донецькому напрямку. І тоді ж до Дня морської піхоти, відвідав передові позиції Збройних Сил України у смузі оборони Вугледар – Мар’їнка Володимир Зеленський.

Романа Мушенка, разом з іншими його побратимами, було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

— Нас було п'ятеро, запросили випити чаю, поговорити. Був не лише президент, а ще й Ярмак, — згадує військовий.

Також військовий мав можливість поїхати на два тижні навчання в Литву. І в цій поїздці, як говорить чоловік, зрозумів, що основною проблемою української армії є продовження наслідування радянської системи.

І після цього захисника було перенаправлено до Авдіївки. Тоді розповідає, там було ще досить спокійно. Навіть пригадав одну кумедну ситуацію.

— Заходили ми якось вночі по сірому. Я був старшим двох груп, і бачу, одна група зайшла, все нормально, а інша не вся дісталася. Я давай шукати. Двох знайшов, приволік, пішов ще одного шукати. Дивлюсь, а там 2 тіла стоять, — розповідає Роман. — Я підходжу кажу: «Що там пацани?» А тут виявляється білі пов'язки. Я такий думаю: «Ого, нормально». А вони: «Води, води хочемо». (Говорили російською мовою) То я до них по російській кажу: «Ну, йдемо».

І вже на своєму крайньому виході, коли його послали на штурм в Старомайорськ, Роман отримав дещо серйозніше поранення, втратив стопу, наступивши на міну. Довго не могли забрати військового через штурм, цілу добу пробув без евакуації, тож, як сказав військовий, «довелося самому собі допомагати». В результаті він втратив дуже багато крові.

— Але вижив, бо думав: «Ну, як це я зараз тут ляжу? Там же син малий і жінка. Ні, не можна так. Ні, ні, потрібно триматися», — згадує Роман Мушенко свою мотивацію боротися за життя.

Зараз чоловік проходить лікування у Вінниці, до того був у Запоріжжі та Кропивницькому.

Втратити ступню сьогодні не так страшно

З розмови з Романом можна помітити, що втрата ступні його не демотивувала. До того, як виразився чоловік, всі розуміють, що протези зараз такого рівня, що це не проблема.

— Руки біометричні ставлять, вони реагують на твої нервові закінчення. А мені, взагалі, здається, що через років п'ять або десять, кінцівки зможуть нарощувати. Маю надію, що ми до цього ще доживемо, — говорить чоловік.

Крім того, дуже добре, вважають Роман та Інна, що зараз є державні програми, за допомогою яких ставлять безкоштовно протези. І сам військовий за однією з таких програм лікується.

— Є два протези, один пробний і ще один. Якщо він поламався, то вони його ремонтують. Це дуже добре, що є такі державні програми і вони діють, — каже захисник.

Також, як розповіла Інна, є багато закордонних програм. Зараз її чоловік лежить на Барському шосе, де розташовується інститут реабілітації інвалідів. І там за французькою програмою беруть на роботу наших випускників студентів медиків.

— Але це все за кордоном, у Франції. Зарплати, обладнання, напевно, теж вони отримують звідти. На жаль, таке не у всіх лікарнях є, проте це потрібно, — додає дружина військового. — Але вони кажуть, що в нас в Україні це все недостатньо продумано. Хоча відколи вже сталося повномасштабне вторгнення, то можна було б розробити якісні рішення.

Корупція і радянські замашки

Велику роль в армії відіграють командири й безпосередньо їх ставлення до цієї війни та військових. Як зазначив у розмові Роман, йому в цьому випадку пощастило, але зізнається, що радянські замашки старших людей дуже часто спостерігаються в інших частинах, ротах та бригадах.

— Ставлення таке, що ти потрібен тільки тоді, коли ти можеш виконувати бойові завдання. Якщо тебе поранило не дай Боже, відірвало більше ногу чи руку, ти вже не є бойовою одиницею. Тобі вже ніхто не потрібен, — говорить військовий. — І командири таких хлопців виводять одразу поза штат, де вони отримують по 500 гривень на місяць.

Роман наголошує, що для перемоги варто змінити ставлення деяких бригад до своїх підлеглих.

— Знаєте, є такий термін, як «м'ясні бригади». І такі є. Там за людей не рахують. У мене є знайомий, він отримав поранення, всі ноги були в осколках. Його підлікували, додому на реабілітацію відправили, а потім викликали ніби для уточнення, а в результаті послали на позиції, — згадує чоловік. — Він два місяці там з цим усім ходив, потім вже з палкою ходив і вже коли дуже погано сталося, його відправили знову на лікування.

Великою проблемою української армії, також, можна виділити «совдеповських комбатів».

— У них мислення радянське, а нам потрібне нове покоління. У мене є кум, зараз командир роти, він молодий. Він завжди шукає якісь варіанти, він розумніший за цих старих і, головне, він цінує людей, — говорить Роман.

Не менше демотивує військових і корупція.

— Не варто думати, що от хлопці звідти прийдуть і тут всіх покарають за грабіж. А ви, що тут робити? Чому ви сидите? — каже чоловік.

Потрібні психологи й повага цивільних 

На важливості психологів на війні особливо наголосив Роман.

— У нас дуже мало психологів, а є хлопці, які морально нестійкі. Вони починають пити або чудити щось. Вони просто губляться після пережитого у цьому житті. Їм потрібна допомога психологів, а таких реабілітаційних програм мало, — каже військовий. — Бо теж питають мене: «Наскільки в тебе болить? Кажуть від одного до десяти зрівняй». Ну як я можу сказати? Ти мене не зрозумієш. 

Не менш важливо, як реагують прості цивільні на військових. Під час нашого інтерв'ю, до Романа підійшов чоловік, який не вимовивши слова, просто пожав йому руку, як жест вдячності за службу.

Інна наголосила, що навіть такими банальними жестами, люди допомагають військовим зрозуміти, що така їх важка боротьба за нашу незалежність та свободу є не даремною. І хлопці, які втратили своє здоров'я у цій боротьбі, розуміють, що вони не покинуті.

— Будьте більш людяними, поважайте військових. Наприклад, стоїте в магазині в черзі, подумайте, що цьому військовому, може бути, стояти важко, хоч він можливо цього і не показує, — говорить дівчина. — Хочеться просто кричати на весь світ про цю банальну повагу.

Читайте також:

«Всі ротації госпітальєр Папай провів на самому нулі». Був лицарем скромності зі смутком в очах

Дошколярики з Вінниці передали на фронт автомобіль

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.