«Кожен донат чи репост — крок до перемоги»: як газовик Юлія Давидюк організовує збори та волонтерить

• Юлія Давидюк — слюсар газового обладнання за покликанням, волонтерка за серцем. Вона дружина військового, яка невпинно допомагає армії: організовує збори для бійців та дітей у прифронтових зонах, залучаючи всіх небайдужих. 
• Діяльність волонтерки тримається на людській підтримці. Жінка поділилась історією про те, як опанувала нову професію, стала волонтеркою та які труднощі виникають зараз під час зборів.

Юлія Давидюк працює слюсар з експлуатації та ремонту газового устаткування Вінницької філії «Газмережі». За освітою вона перукар, проте знайшла своє справжнє покликання в газовій сфері.

— Я навчалася на перукаря, але майже не працювала за спеціальністю. В роботі шукала стабільність, щоб графік був чіткий і зарплата — день у день. Я пішла на виробництво холодильного обладнання і саме там уже вивчала ази роботи. Але потім умови стали неприйнятними для мене і я пішла працювати в «Газмережі». Пройшла курси перекваліфікації у Відділі навчання та розвитку персоналу компанії, де отримала як теоретичні знання, так і необхідні практичні навички. Уже пішов шостий місяць, як я тут. У мене внутрішньо-паперова робота, але у виїздах я теж беру участь.

Юлія зізнається, що в колективі «Газмереж» в основному всі чоловіки. Вона зауважує, що в чоловічій компанії працювати легше:

— Хлопці не пліткують. Вони галантні. Намагаються догодити, підтримати і допомогти, коли є в цьому необхідність. Як втомлююсь, то на тобі «кавуську» і смаколик», — з посмішкою веде розмову Юля.

Про волонтерство та перші збори

Юлія займається волонтерством не так давно, близько року. Проте за цей час провела не один збір для наших військових:

— Один раз мене попросили допомогти. А після цього я вже зрозуміла, що можу й ті збори сама відкривати і організовувати. Були збори на тепловізор, на прилад нічного бачення, на зарядну станцію Bandera Power, на рації, акумулятори для автівок і багато іншого. Найбільшу суму, яку вдалося зібрати — 90 тисяч гривень. Це був мій перший збір, який я оголошувала у Facebook. Пост, репост, групи, друзі. Когось згадала, комусь нагадала, історію створила... Так усе й працює. Моя волонтерська діяльність тримається на Фейсбуці.

Юлія розповідає, що вся її родина залучена до допомоги:

— Мама плете сітки у команді «Павучки» в Луці-Мелешківській. Брат волонтерить ще з 2014 року, а батько займається логістикою. Навіть діти допомагають — упаковують посилки, інколи відносять їх на пошту. Передаємо допомогу військовим через кур’єрські служби, а також напряму через хлопців, які їздять до підрозділів. Вони доправляють усе на передову. А там хлопці уже забирають, фотографуються і дякую кажуть.

Проте останнім часом донатів стало значно менше. Юлія пояснює це тим, що люди, чуючи новини про перемовини та можливий мир, починають менше допомагати:

— А треба бути реалістами. На фронті зараз дуже важко, особливо з транспортом. Щоб успішно проводити збори, потрібна велика аудиторія. Також важливо офіційно зареєструватися як волонтер, щоб у банку не виникало зайвих питань щодо переказів на великі суми.

Юлія намагається підтримувати бійців не лише необхідним спорядженням, а й душевною турботою.

— На Новий рік я збирала для них подарунки — пакунки із зефірками, печивом, кавою. Додала брелоки з написом: «Ну що там, ти як?» і кумедним котиком. Це такі дрібниці, які допомагають підняти настрій та зігріти душу, — каже вона.

У чому найбільша потреба військових?

— Зараз трохи важкувато стало, адже я і свої вкладення роблю. Навіть ті самі ящики для відправок потрібні, — розповідає волонтерка. — Таксі для перевезення з дому на пошту не раз треба самій оплачувати. Була у нас історія, про яку досі згадую. Одного разу мені з Гайсина передали 20 кілограмів сала для військових. Тоді ми зустрілись на Центральному ринку, чоловік приніс величезний пакунок. Там було дуже багато сала. Ми ще всією сім’єю крутили, мололи, пережарювали, щоб потім передати на фронт. А жир для випічки ми передали іншій вінницькій волонтерці, Вікторії Коломійчук.

Співрозмовниця просить вінничан не пролистувати у стрічці збори, а робити посильну допомогу. 

— Зробіть хоч грамуську свого вкладу. Ніхто ж не просить тисячами вкладати. Зробіть репост у соцмережах, поставте сердечко — це вже підвищить охоплення. Чим більше людей побачить, тим більше шансів закрити збір. Важко чути негативні коментарі на кшталт: «Та скільки можна. Хватить уже! Не будете допомагати, то війна швидше закінчиться». Але ж треба розуміти, яким чином тоді війна закінчиться, — каже Юля.

Волонтерка наголошує, що навіть найменша допомога має значення:

— Здавалось би, носочки, спідня білизна, грілки, устілки, серветки, смаколики.. Це все потрібно. По забезпеченню на передовій досить різна ситуація.

Як розповіла Юлія, для піхоти треба все і багато:

— Коли ти в окопі, то не можеш прати носки. Ти їх поносив день-два і все, викидаєш у сміття. Навіть така дрібниця, тих 50 гривень на носочки.. А їх то треба десятки, сотні. Треба мати хоча б два спальних мішки, адже один вологий — сохне, то на іншому спиш. Хлопцям потрібні хімічні устілки-грілки, ліки та багато чого ще. Одяг потрібний змінний. Ті самі «фліски». В піхотних штурмовий підрозділах потреби нескінченні. Якщо це інженери, наприклад, то потреб менше.

Про біль жінок, чиї чоловіки в гарячих точках

— Чоловік мій також служить ще від початку повномасштабної, — говорить вінничанка. — Він сам пішов захищати країну. Ще 4 березня 2022 року відправив нас з дочками в Польшу, а вже 8-го пішов. Саме він мені підказує, що треба для військових, а що не дуже. Ті самі ж перехідники до рацій чи щось інше. Треба ж в цьому розумітись. Він приймав участь у боях при звільнені Харківщини, Селидового (Покровський напрямок), Авдіївки, був і на Курщині. До війни мій чоловік працював на заводі наладчиком комп'ютеризованої техніки. А взагалі він музикант і різьбяр. Ніколи раніше не був пов’язаним з армією. Він два рази їздив на навчання в Чехію. Тоді я була спокійна, не те що зараз.

З сумом в очах жінка ділиться своїми переживаннями за чоловіка, який щодня, як і всі інші наші військові, виборює право України на світле та вільне від загарбників, майбутнє. Серце кожного дня болить і душа постійно тривожиться. Дружинам військових жінка радить себе зайняти чимось: чи то роботою, чи зборами, чи допомогою для армії.

— А коли вже «накриває», то я збираюсь і їду туди, де пекло. Чоловіка дуже рідко відпускають додому, і ми не бачимось довгими місяцями. Тому я періодично приїжджаю до нього на кілька днів. Там допомагаю, готую їжу. І тоді мені стає легше.

Юлія Давидюк — приклад того, як можна поєднувати роботу, волонтерство та родину. Її історія надихає і вкотре нагадує: кожен із нас може зробити хоча б маленький вклад у спільну перемогу. Зараз розпочався збір для дітей, які живуть в Херсоні.

— Там діти постійно під обстрілами. Їхні батьки не мають нормальної роботи, як ми. В них є гостра нестача і харчування, і памперсів. Навіть звичайних іграшок. Якщо стоїть задача вижити, то ти іграшки купувати не будеш. Якраз зараз маю зустрітись з нашою вінницькою художницею та ілюстратором Ольгою Гуд. Вона теж має що дітям передати, — розповідає Юлія Давидюк.

Кожен небайдужий може стати частиною великої справи — підтримати тих, хто цього найбільше потребує. Юлія наголошує, що про всі збори публікує інформацію на своїй сторінці у Фейсбук. Там є і фотозвіти наданої допомоги військовим.

Юлія закликає всіх охочих долучатися до зборів, адже навіть найменша підтримка дарує надію та віру в краще завтра.

 

Читайте також:

Як провести весняні канікули у Вінниці: ТОП локацій для розваг, навчання і розвитку школярів

Історичну будівлю на Соборній виставили на аукціон: що приховує спадщина радянської епохи?

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.