«До загибелі людей неможливо звикнути»: історія вінницького рятувальника Руслана Рябіщука
- Для Руслана Рябіщука робота в ДСНС — це не просто служба, а стиль життя, де кожен проблисковий маячок дарує надію на порятунок.
- Він пройшов шлях від перших складних чергувань у вінницьких селах до керівництва зміною рятувальників. При цьому зберіг найголовніше — здатність гостро відчувати чужий біль та готовність без вагань іти в огонь.
Служба в ДСНС — це не лише професія, це виклик, який вимагає сталевих нервів та постійної готовності до небезпеки. Вінницький рятувальник Руслан Рябіщук, який віддав вогнеборству понад два десятиліття, знає ціну людського життя як ніхто інший. За ці роки він бачив сотні пожеж, десятки врятованих людей і, на жаль, чимало людського горя.
Шлях до професії
Інтерес до професії рятувальника виник у Руслана ще в шкільні роки. Випадкова згадка про мужність та відповідальність вогнеборців зачепила хлопця, а згодом, після зустрічі з представниками служби, остаточно переросла у впевненість щодо майбутнього фаху.
Після технікуму, де здобув спеціальність техніка протипожежного захисту, та служби в армії, у 2001 році він розпочав свій шлях у вінницькій команді вогнеборців. Зрозумівши, що для якісної допомоги потрібно більше знань, Руслан вступив до профільного вишу в Харкові, постійно вдосконалюючи свої навички.
Перший бойовий досвід
Сьогодні свій перший виїзд Руслан згадує як професійну байку, хоча тоді було зовсім не до сміху. Перше чергування, пожежа в селі Пирогове, хвилювання молодого бійця і... берць, який мало не залишився у багнюці.
«Посеред пожежі, у складних умовах, витягувати чобіт із багнюки під час виконання бойового завдання було ще тим випробуванням», — пригадує рятувальник.
Біль, який не стирається з роками
Попри досвід, Руслан зізнається: найважче — це повертатися додому після викликів, де не вдалося врятувати людей. Кожна така трагедія залишає глибокий слід, який не зникає з часом.
«До загибелі людей неможливо звикнути. Ніколи. Цю роботу треба не просто любити. Нею треба жити», — переконаний він.
Найціннішими моментами для надзвичайника є ті, коли люди залишаються живими. Одна врятована людина здатна перекреслити десятки виснажливих чергувань, безсонних ночей та важких виїздів.
Робота зараз
З 2011 року Руслан працює у штабі оперативно-координаційного центру. Зараз він обіймає посаду начальника зміни відділу швидкого реагування Регіонального центру управління в надзвичайних ситуаціях. Проте для нього посада — це лише формальність.
«Найголовніше — не втратити емпатію до людей. Пам'ятати, що за кожним викликом стоїть людська біда», — зазначає Руслан.
Під час повномасштабної війни, коли кількість викликів, розпачу та втрат зросла, рятувальник шукає спокою серед природи. Риболовля та збір грибів стали для нього способом відновити внутрішні сили.
Прості мрії рятувальника
Сьогодні мрії Руслана Рябіщука цілком зрозумілі й безцінні: насамперед — мир та припинення людських втрат. Він також звертається до водіїв із проханням частіше поступатися дорогою спецтранспорту.
«За кожним увімкненим проблисковим маячком стоїть чиєсь життя, яке ще можна врятувати. І люди, які без вагань вирушають назустріч небезпеці», — підсумовує наш герой.
Вас може зацікавити:
Вінницький завод побутової хімії повернув до бюджету понад 61 мільйон гривень несплачених податків
Військові авіатори, які не повернулися з польоту: розповідаємо про долі загиблих пілотів Су-24М
П’ять безкоштовних вбиралень на всю Вінницю? Скільки місто витрачає на туалети
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
