Чому мама має просити живий коридор для сина? А для його могили шукати флагшток?

• Віталій Вжещ пішов на війну 1 березня. Сказав: «Як не ми, то хто», і додав: «Якщо ми там не будемо, то вони будуть тут».
• Служив у 137-у батальйоні морської піхоти. Був командиром відділення снайперів. Загинув 5 вересня під селом Костромка Херсонської області.
• Щоб знайти і поховати бійця, родина чекала пів року і пройшла через все — неймовірну людську підтримку і вражаючу байдужість.

— Довгий час Віталія не могли знайти, — розповідає мама біця Тамара Розвора. — Тіла його і його побратимів знаходились на полі бою, територія була окупована. Потім знайшли, пройшли експертизу ДНК. А 10 березня його поховали на Алеї слави.

За словами Тамари, пошуки сина їй далися дуже важко. І словами тут не розповіси, тому що тут крик маминої душі.

— Я зверталась в усі служби, які тільки є в Україні, навіть в Червоний хрест у місті Женева. Кругом подавали дані, кругом шукали… Ви знаєте, я можу вже поділитись списком і досвідом, як розшукувати військових, — говорить Тамара. — Тому що зверталась всюди і розумію, де допоможуть, а де марна справа звертатися.

А от співпраці з частиною сина, такої, якою вона напевне мала б бути, за словами матері, не було. Матеріали по справі Віталія сім’ї надали аж в грудні. До тих пір говорили, що проводиться розслідування.

— Там дуже довго не могли винести тіла з поля бою. Село Костромка було звільнено 8 листопада, — розповідає Тамара. — Два тіла його побратимів забрали. Це був Паша і ще один хлопець неопізнаний, але ми думаємо що то Андрій. А мого Віталія не було. Його вже потім знайшов Червоний хрест.

За словами жінки, коли вони разом з дружиною сина почали пошуки, довелось тиснути на різні важелі, щоб дізнатись хоч якусь інформацію, бо в частині нічого не казали.

— Віталій був підпорядкований в стрілецький батальйон підполковника Андрієнко, і я вважаю, що той відправив їхню частину А0216 на смерть, — говорить мама бійця. — І коли я до нього зателефонувала, попросила матеріали розслідування, попросила допомогти знайти тіла, забрати їх звідти, він сказав: «Я розберуся».

Тамара каже, що вона прекрасно розуміла, коли її казали «Ми не можемо положити десятьох хлопців, щоб винести ваших трьох». Вона теж такого не хотіла. Тому що всі чиїсь діти, і кожна мати благає небо, щоб її дитина повернулася живою. Справа ж не в цьому, а в тому що…

«Вас, як мати, треба бити…»

Через пів години після спілкування з підполковником до мами бійця, яка якраз лежала в онкологічній лікарні після операції, зателефонували. Це був заступник командира 31-ї частини з морально-психологічного забезпечення на прізвище Пожидаєв.

— Ви знаєте, що ваш син загинув? — запитує Пожидаєв маму.

— Знаю, мені всі про це говорять, але маю побачити на власні очі, — відповідає.

— Там авіабомба, попала прямо в окоп, останків не залишилось, ми вам тіла на поховання не дамо, — каже він.

— Тоді, чому цілий місяць мені говорили що «Вони там лежать, але ми не можемо їх евакуювати, ризикуючи життям інших. Чекаємо доки звільниться територія», а тепер це, — кажу я. — І як ви можете знати, що авіабомба потрапила саме в їх окоп? Може, останки там є, і матерям буде що ховати.

— Вас, як маму треба бити, — сказав і кинув слухавку.

Тамара говорить, що тепер в неї є ціль після того, як вона поховала сина. Знайти цього Пожидаєва, глянути йому в очі і запитати: як він може матері загиблого героя сказати, що її потрібно бити?

«За що мене бити?»

— За те, що я його виховала так, що він в числі перших пішов на війну, незважаючи на інвалідність після АТО? Що не зважаючи на гарну роботу, молоду дружину і трирічну донечку пішов захищати нас? Що він патріот? — запитує Тамара. — Чи це через те, що я просила матеріали по справі мого сина, просила тіло або статус «зниклого безвісти». Ви знаєте, що коли боєць гине, але його не можуть винести з полю бою, за два тижні цьому бійцю надається статус «зниклого безвісті»? Віталіку цей статус надали 21 грудня.

До того, 15 вересня, мама бійця здала матеріал на ДНК-експертизу в Вінниці. До 15 листопада, за словами жінки, поліція її матеріал навіть не внесла в базу даних.

— Коли звільнили Костромку, 14 листопада, ми їздили в Миколаїв на впізнання, я попросила в слідчих просто там взяти мій ДНК, мені відмовили зі словами: «Будемо ми зараз в кожної мами ДНК брати...», — говорить жінка. — Взяли в брата і доньки. Чому? Я цього не розумію. Потім ДНК підтвердилось. Але ця байдужість, замовчування всього — вона вражає. Я вважаю, не може такого бути в країні, де йде війна за свободу. Не можна замовчувати і не говорити про хлопців та дівчат, які гинуть.

Встигнете на похорон

Чому Тамара говорить про замовчування і байдужість? Простий приклад. Жінка знаходилась на лікуванні в Німеччині, в неї онкологія, було кілька операцій. В цей час, за її словами, вже зробили ДНК експертизу. Але цілий тиждень її не говорили висновок.

— Сказали так: «По телефону казати нічого не будемо, бо це кримінальна відповідальність», — розповідає жінка. — Я тиждень сиділа там, не могла знайти собі місце, не знала, це мій син чи ні. Казала: «Якщо то він, дайте поховати». Але сьогодні вони не встигли зареєструвати, завтра підписати, потім внести в базу даних… Так кожен день. Це щось страшне, коли ти ходиш, сидиш, лягаєш і думаєш, думаєш, думаєш. Хто там? Я казала — хіба для вас щось від того зміниться, це надсекретна інформація — буду я знати сьогоднi чи через тиждень, коли ви там з папірцями розберетеся?

— Встигнете ви на похорон приїхати, — відповідають мені.

— Зачекайте, це моя дитина, — кажу. — І якщо вже говорити про похорон, його треба організувати, а не просто приїхати і вклонитися могилі.

Коли хоронила сина…

У Вінницю тіло Віталія привезли 8 березня. Тоді мама з його дружиною ходили в морг. Потім в міськраду, просили живий коридор. Їм надали автобус, зробили живий коридор, на який прийшло кілька людей. На похорон прийшли представники частини. Прийшла директор школи, де навчався Віталій, а його мама багато років працювала вчителькою. І ніхто не сказав чотири простих слова «Слава Україні! Героям слава!». І хоч би один представник міста вшанував пам’ять…

— В мене склалося таке враження, просто я варюсь в цьому всьому вже давно: війна болить тільки тим, в кого там хтось воює, і ще п'яти відсоткам людей, — говорить жінка. — Всім іншим якось байдуже.

Мама бійця вважає, що нація деградує. Тому що війна в країні мала б якось гуртувати людей, але все навпаки. Кожен займається своїми справами. Більш того, навіть своїми справами не займається.

— Тому що, от ви написали: «Мама героя просить живий коридор», але хіба це матері потрібно робити? — говоріть Тамара. — А ще, мама сьогодні бігає і вирішує питання флагштоку, щоб на могилі сина, який поклав життя на війні, прапор встановити. І справа ж не в грошах, вона в повазі до цих хлопців і дівчат — Героїв. І мені здається, що все це йде від влади, тому що, ну куди можна поскаржитися тут, грубо кажучи, «внизу», щоб тебе почули? Нікому. Тому що всі знають, там «наверху» ніхто нікого не покарає.

Чому така байдужість

Коли в країни згадують якусь пам’ятну подію, на екранах телевізорів горить свічка. На думку Тамари, сьогодні ця свічка пам’яті не має згасати взагалі. Тому що кожен день чиясь мама ховає сина чи дочку. Кожен день чиясь мама шукає свого сина чи доньку в списках, у висновках експертиз ДНК.

— Ви подивіться, скільки бійців з Вінниччини загинуло просто за останній тиждень, — говорить мама бійця. — Подивіться на Алею Слави, нашого кладовища. Але це чомусь сприймається, як норма, більш того, всі живуть і думають, що в нас немає війни. Хай мене засуджують, але це точка зору, яка сформувалась за останні пів року, як я шукала свого сина.

Наостанок…

— Син дуже хотів бути офіцером, йому в серпні мали дати звання лейтенанта, але…, — розповідає Тамара. — Я запитала замполіта частини, чи можна дати звання посмертно, мені сказали: «не положено». Чому? Не зрозуміло. Ніхто не буде претендувати на це звання? Тож мрія залишилася мрією, а обіцянка — обіцянкою. 

Віталій Вжещ, народився 30 грудня 1994 року. Закінчив Воловодівську школу, після якої вивчився на бухгалтера в Брацлавському коледжі. Після коледжу пішов в Аграрний на заочне. Тому що це був 2013 рік, і щоб там не казали — була війна. Тож хлопець пішов служити в 95-ту Житомирську аеромобільну бригаду. Був десантником, і з самого початку АТО — в зоні бойових дій. В 2014 році отримав поранення і інвалідність. Продовжував служити в Немирівському військкоматі. Потім звільнився, одружився. Дружина Ліна, вчителька, працює у вінницькому ліцеї. Три роки тому народилась донечка Аня. 

Мама Віталія, дякує всім небайдужим за допомогу і за підтримку!

Читайте також:

Повернувся з полону і знову пішов на фронт. Наймолодшому азовцю Назарію Грінці 20 років

«Місце в строю мого брата тепер моє». Диригентка оркестру Повітряних сил пішла служити на передову

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.