Мене зустрічає працівник служби 112 Олександр, запрошує погрітись у їхній палатці. Їх-бо дві: менша – для рятувальників, більша – для безпритульних. Олександр говорить, що зараз в більшій палатці близько 20 людей. Надвечір, мовляв, люду прибуде ще. Бо дівчата нині на базарі – просять небайдужих допомогти грішми, словом, жебракують. Решта – спить.
Саша зазначає, що кожного дня спеціально для безхатченків кухар приїжджає готувати їсти. І люди, буває, приносять. Питаю, чи приходять родичі до безхатченків…
- Приходять, часом навіть їжу приносять. Шкода, вочевидь, – каже Олександр. – У них там своя громада, своя ієрархія, свої «верхи», ми до них рідко заходимо. Та і запах там не з найкращих – трохи тхне. Якщо захочете завітати, я Вам маску дам. Нам іноді доводиться їх розбороняти, вони хильнуть – і одразу почуваються героями. Проте, зазвичай там тихо, дякувати Богові. Ми намагаємось контролювати їх, щоб алкоголь не приносили. Однак це не так легко – ховають плящину під пахву. Не маємо права застосовувати фізичну силу до них. Якщо щось серйозне, викликаємо наряд поліції. Ми тут взагалі як так званий обслуговуючий персонал…
Два різні світи
Тим часом заходжу до палатки працівників служби 112 – ввімкнений телевізор, гріється чайник, стоїть 2 ліжка, є ковдри, загалом – тепло та чисто. Тут вартові проводять переважну більшість свого часу. В палатці ще двоє працівників. Кажуть, що чергують кожні 24 години – по 3 людей на зміну.
- У них в палатці не так, – зауважує Сергій, другий рятувальник, – хоча вони там і прибирають час від часу. Наш наметовий пункт єдиний в місті, там є навіть 2 обігрівачі «UFO». Існують, щоправда, ще чинні пункти обігріву при церквах. Звісно, ліпше, щоб безпритульники тут були, аніж вокзалами вештатимуться. Вони ж теж люди. Інша справа, що деякі з них, які ще не зовсім пропащі, на двох ногах, руки цілі, могли б принаймні спробувати працювати. Вантажники, наприклад, потрібні всюди…
Підходить Вадим. У нього виразні сині очі, які, здалося, сяють від радості. Фотографуватись, каже, зовсім не любить. Він – 19-річний випускник інтернату. Після закінчення Вадим не знайшов притулку. Сьогодні для хлопчини визначний день.
Щасливий день
- Ходив до військкомату, – радісно повідомляє хлопець рятувальникам, – прийняли. Тепер без діла сидіти не буду. Дуже хочу до армії. Я ж чоловік, як-не-як. Може, вдасться на передову потрапити, захищатиму Україну. Я хочу бути потрібним, просто так життя склалось.
Вирішую зайти до більшої палатки, Олександр простягує мені маску, заходить зі мною. В палатці дуже тепло, біля печі сохне чиєсь взуття. Один з мешканців підкладає дрова до груби, де якраз гріється чайник – безхатченки в очікуванні кави та чаю.
- Діма, я тобі вже вкотре кажу: не клади такі великі дрова до печі, розрубай навпіл, сокира ж є, – виправляє тутешнього мешканця Олександр.
Діма ввічливо виправдовується, мовляв, це вперше, більше такого не повториться. З кінця палатки чую відчайдушне: «Комусь вмирати дано, комусь – жити. Дехто – живе нормально, а дехто – ми».
Майже ніхто з них фотографуватись не хоче, але один юнак просить: «Сфотографуй мене з дружиною, але ні в якому разі не поширюй! Ще напиши у своїй газеті, хай взуття їй тепле принесуть 38 розміру». Інший хлопчина замовляє світлину з другом – на пам'ять.
До палатки заходить ще один відвідувач – вінничанин років 50. Каже, що йде з роботи, зайшов просто погрітись. Трохи знітившись, говорить, не думав, що тут така атмосфера – безліч безхатченків.
Дуже потрібні теплі речі
- Я не знав, що можна речі непотрібні сюди приносити, – визнає чоловік. – Їжу я навряд чи принесу… А от речі – обов’язково. Чому б і ні? Лежить без діла якийсь непотріб, то хай людям користь приносить. Навіщо їм на смітниках порпатись, шукати одяг? І справді, одразу в руки віддати – ліпше. Хороша ініціатива.
Працівники служби 112 кажуть, що теплі речі напередодні сильних морозів дійсно не завадять безхатченкам. Одяг чи взуття, що ви не носитимете, може стати комусь у нагоді, або ж врятувати чиєсь життя. Принести їх можна безпосередньо до пункту збору речей навпроти Центрального автовокзалу у Вінниці. Їжа для нужденних теж знадобиться.
Збираюсь йти. На територію якраз приїжджає автівка з дровами. Допомогти їх рубати зголошується інтернатовець Вадим, він затято розвантажує дерево і вправно махає сокирою.
- Чому інші хлопці не хочуть допомогти, не знаю, – вигукує Вадим, – це ж нам треба, щоб в палатці тепло було…
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
№ 17 від 23 квітня 2025
Читати номер