Урбанізація по-вінницьки в дії: село без людей, хліб по суботах і інтернет для чатів

На фото краєвиди біля села Оксанівка.

 2017-й став першим роком за часів Незалежності, коли у Вінницькій області міського населення  стало більше, аніж сільського. Ніби все, як позаторік, тільки навпаки у відсотковому співвідношенні: у містах тепер живуть 54% населення Вінниччини, а у селах - 46%.

— Нічого надзвичайного у цьому немає, - вважає перший заступник голови Вінницької облдержадміністрації Андрій Гижко. — Взагалі, середньоєвропейський показник - у межах 20% проживає у сільській місцевості.

Чому так сталось? Андрій Петрович пояснює лаконічно: «Урбанізація…».

Урбанізація  (від лат. urbanus — міський) — зростання значення міст в розвитку суспільства, яке супроводжується ростом і розвитком міських поселень, поширенням міського способу життя в певному регіоні, країні. 

«Населення – нуль. З обліку не знято»

Хоч офіційно селян стало менше, утім, кількість сіл в області у 2017 році не змінилась. Останнє село, яке зникло з карти Вінниччини, - село Дукля Теплицького району. 22 лютого 2013 року Верховна Рада України оприлюднила відповідні відомості. Всього 12 населених пунктів, які зняті з обліку «у зв’язку із переселенням жителів». Точніше – «із відсутністю населення». Єдина Теклівка Могилів-Подільського району зникла у 93-му через «будівництво Дністровського гідрокаскаду». Цікаво, що починається список за часів УРСР: 1986 рік  –  офіційно померло с. Ократове Гайсинського району…

Торік до Верховної Ради України підготували документи про ліквідацію селища Тельмана Липовецького району, яке нині належить до Скитківської сільської ради. За переписом 2001 року там мешкало 12. Але за фактом останні вісім років у Тельмані (назване на честь німецького комуніста Ернста Тельмана) ніхто не живе, відколи останню жительку – бабцю -  діти забрали до себе у місто. Вона й закрила історію селища, якому було 120 років… 

В селі Тельмана будинки виглядають ось так як цей на фото. 

Колись там був радгосп, який займався селекцією. Була ферма, школа, магазин, студентський гуртожиток... Тепер жодної вцілілої хати… Тільки уявити, як та жінка самотньо жила в селі, коли тиша навкруги… Розповідали, щоб купити продукти, їздила велосипедом навпрошки близько двох кілометрів у Скитку. Кілька разів на місяць до неї навідувались медичні працівники.
  

«Тростянецькій район с. Дубівка - станом на 22 грудня 2017 року населення – 0. З обліку не знято. Кількість населення станом на 1991 рік - 53». Це «посмертний епікриз» у примітках до списку населених пунктів, які зникли на Вінниччині… Два рядка тексту про те, що там жодної живої душі… Суцільний цвинтар... Вмирають села із людьми… 

— Навіть в епоху розвинутого соціалізму кількість сіл змінювалась, - пояснює Андрій Гижко. — Із 12 населених пунктів, які зникли з карти Вінницької області за часів Незалежності, три села у 1991 році вже не мали жителів. Це різні села, які свого часу називали «бригадні». Були великі території, велика відстань між селами, і для того, щоб колгоспників не возити з одного села в інше, робилася бригада, яка займалася овочівництвом, городництвом, відповідно туди переселялося 50-70 чоловік. Так вони і жили хутірком. Звичайно, що в нових реаліях хутірки не вижили…  

Село асфальтоване

Нові Обіходи - єдине на Вінниччині село, яке біда народила за Незалежності… 

"Обіходи - це назва нашого рідного села. Обійшли його татари, монголи, але не радіація..." Так у 2006 році розповідали  мені жителі  «чорнобильського» села Нові Обіходи Немирівського району. Туди, де на полі за два з половиною роки збудували 360 хат, у 1993 році приїхали перші переселенці із Житомирської області... Минуло 25 років і  Нові Обіходи  не обійшли татари. Кримські…

— У 2017 році шість будинків там купили сім’ї переселенців із Луганської області та кримські татари, - розповідає перший заступник голови Вінницької облдержадміністрації Андрій Гижко. – У Нових Обіходах є більше 100 хат, в які так і не переїхали люди із чорнобильської зони. Вони просто стоять нічийними,  хоча повз них прокладна асфальтована дорога, підведений газ… Постійно ці будники виставлялись на торги через фонд Держмайна,  і от торік у шістьох з’явився господар.

Пансіонат в Нових Обіходах. Тут навіть асфальт є

25 тисяч гривень – стільки коштує будинок плюс 25 соток землі біля нього. Чому ж там досі так багато порожніх хат? Чому чотири роки тому влада безкоштовно не надала там житло для переселенців з Донбасу? Зрозуміло, що це питання не до Андрія Гижка. Бо ще задовго до окупації Криму «чорнобильці» скаржились, що Держмайно будинки продає, але ж гроші забирає держава, хоча вони були виділені для постраждалих:

— Нехай би хоч якусь частину залишали в селі, дорогу б на кладовище хоча б зробили... Побачили б ви, як приїжджала колись влада, на колінах просила переселятися сюди. Їм потрібні були кошти, щоб ще собі будувати будинки й дачі. А тепер, коли вони збудували собі, тільки чуєш на свою адресу: "Чорнобильці..." Причому, слово вживається, як хлистом по спині, настільки зневажливо… В Обіходах на Житомирщині тоді залишилось 60 душ – в рідних стінах вирішили доживати свого віку...

За 25 років Нові Обіходи мають свої парадокси в історії. Як розповідали вчителі, у Брацлавській школі, де четверта категорія радіаційного забруднення, дітей харчували, а їхніх дітей, які приїхали із зони третьої категорії, - ні. "Бо вони жили у забрудненій зоні, а ми із зони виїхали. Уже в чистій..."

Після переїзду «чорнобильців» в Нових Обіходах дерева стали великими. Штучне село - однакові хати, водонапірні колонки біля них, майже скрізь асфальт і колись було занадто мало дерев. Голо і сіро... Але решта, як в селі: роботи нема, їдуть на заробітки, хтось спився, хворіють та вмирають від раку і від старості… 

Одна жінка на питання: «Де їй краще?», казала, що те саме колись питала її донька: "Мам, скажи, яке тобі подобається село - те чи це?"

— Я кажу, що з практичної точки,  тут є газ, то тут краще. Але ж там я народилася, там залишились мої найкращі, найромантичніші спогади... Вона подивилася на мене і каже: "Я тебе не розумію: там навіть не було асфальту..." Але ви напишіть, що ми тут живемо, розмножуємося – народжуємо дітей...
 

Картопля не винна в Широкій Греблі

Резервацією кримських татар на Вінниччині стало і село Широка Гребля Калинівського району. Спочатку переселенці думали, що все це тимчасово. Ніби життя «на паузі»… У кримських татар не лише інша релігія, а й певні традиції і правила. Вони не дивлять телевізор, а на їхніх жінок не мають права дивитись чужі чоловіки… Взагалі, вони скрізь живуть відокремлено. Не дуже асимілюються з українцями. В Широкій Греблі відчули це одразу – у перший же рік життя з новими сусідами. Конфлікт тоді вийшов за межі села. Місцеві образились – через картоплю… І їх можна зрозуміти. Знаючи про приїзд кримських татар, вони вирішили скинутись картоплею, цибулею і засадити поле для переселенців. Хотіли ж, як краще. Хтось приніс відро картоплі, хтось мішок… Гуртом посадили… А восени татари урожай збирати відмовились. Мовляв: «Ми вас про це не просили»…

—  Картоплю тоді викопали місцеві, але конфліктів, як на початку, уже немає , - каже Андрій Гижко. - Татари живуть там в гуртожитку, землі, як такої, не мають. Це пов’язано ще з тим, що там майже одні  жінки – чоловіки в зоні АТО. Дітей багато. В Широкій Греблі нині проживає 124 кримських татар. 47 живуть і в гуртожитку у Вінниці по вулиці Скалецького. Ще по області майже 500 татар. Переселенців з Донбасу – 12 700, переважна більшість живе в селах. У Вінниці - лише 1300. До речі, із тих, хто залишився у місті, купили квартирі на Поділлі, багато айтішників. Для них переїзд з Донбасу не вплинув на бізнес. Для них головне – Інтернет.
 

Інтернет для чатів і хліб раз тиждень

Власне, Інтернет – це «фішка» і в селах під Вінницею.

—  В село провели Інтернет – люди задоволені, вони активно спілкуються між собою тепер ще й в чатах, - каже в.о. старости с. Майдан Людмила Грабова. – Вони бачать розвиток в Якушинцях і від нас вимагають більшого… Газ в селі є, Інтернет провели, воду можна провести… Тому в Майдан їдуть молоді сім’ї, які тут можуть купити хату, бо у Вінниці квартира дорожча… Те, що село живе, є головний показник – дитячий садок. У нашому місць не вистачає… Сьогодні в Майдані та Слободі 890 зареєстрованих, але проживають більше.

З Майдану до Якушинець дев’ятькілометрів. Хату в селі можна купити від 6 до 25 тисячі доларів. Це із землею – 20-40 соток. Після об’єднання до найбагатшої об’єднаної територіальної громади області (принаймні, так прогнозують експерти) – Якушинецької багато змін чекають села, які тепер є одним цілим. Великим плюсом називають сусідство із Вінницею. Окрім самих Якушинець до ОТГ входять також селеще Березино, села Зарванці, Ксаверівка, Лисогора та згадані – Майдан ізСлободою-Дашковецькою.

Єдине, чому не може зарадити об’єднання, це конфлікт із фермером господарства «Родина Щетініна – Шлях до комунізму". Виник він у селян через землі, які він орендує – 120 гектарів. Люди б хотіли їх обробляти, а землі заростають бур’янами. І п’ять років Сергій Щетінін не платить податки… Сам не користується і другим не дає.

— Немає клаптика вільної землі – всю обробляють, - запевняє перший заступник губернатора Андрій Гижко. – Проблема в іншому: в селах не вистачає кваліфікованих працівників. Я ці скарги постійно чую від підприємців.

З його слів, середня щомісячна зарплата грамотного тракториста в сезон – близько 15 тис. грн., комбайнера – 20-25 тисяч (враховуючи, що комбайн коштує півмільйона доларів). Зрозуміло, у несезон зарплати на кілька тисяч менші.

Села, як люди… Кому з ким пощастить. «Об’єднання громад, як одруження: хтось - за коханням, а хтось - за розрахунком. І тут, хто яку любов вибере. Або кому пощастить…» За цим вдалим прикладом легко пояснює складність нинішнього процесу децентралізації експерт  Андрій Кавунець. Запевняє, що «по зальоту» не об’єднаються громади. Але й не заперечують у владі існування сіл, які живуть за «фіктивним шлюбом», - так звані «дачні села». Офіційно там проживає троє чи десятеро. А є такі села, куди автобуси не ходять і магазинів нема, тому йдуть в сусіднє село, а дехто - в сусідню область…

Є й на Вінниччині модні села. Всі знають Бушу, Лядово, Печору…

На фото село Буша. Сюди на екскурсії зїжджаються кожного року тисячі туристів

Знають і легендарну Оксанівку –  одне із трьох сіл області, яке потрапило до фіналу конкурсу «Неймовірні села України – 2017». Це село на кордоні з Молдовою, де колись у скелях над Дністром жили монахи. Тепер досить аскетичний спосіб життя ведуть і наші сучасники.

На фото краєвиди поруч з Оксанівкою. Неймовірно гарно тут! Але на жаль, люди не їдуть сюди жити... 

— В Оксанівці сьогодні мешкає 90 жителів – найменше село в районі, - розповідає заступник  голови Ямпільської райдержадміністрації Людмила Майорова. – Більшість - люди поважного віку, минулого навчального року шкільний автобус приїжджав за однієї дитиною, але вона вже вступила коледж… Хліб в село привозять раз на тиждень – у суботу…
 

 «Я не був лише у Новій Зеландії і в Австралії, а живу в селі»

В Оратівському районі є село Дівочина. Донедавна там проживало четверо пенсіонерів. І живе там ініціативний чоловік, який кілька років тому переїхав з Київської області – із бажанням відродити село…

Хтось у вінницьких селах вирощує равликів, а хтось їх їсть. Одні заробляють на трюфелях, а інші гусей вигодовують і морозять, щоб дитина в Києві у гуртожитку мала що їсти – непідйомні сумки автобусом передають… Теля вигодовують, щоб студенту своєму ноут купити… Хоча самі забули, коли у Вінниці були, а дехто й жодного разу. Урбанізацію досі не відчули…

— Чуєте, я живу в селі і мені там подобається, - зізнається депутат облради Павло Каленич із Ольгополя Чечельницького району. - Я та мої діти в селі нормально заробляємо, займаємось бізнесом і можемо собі дозволити поїхати будь-куди… Я не був лише у Новій Зеландії і ще в Австралії, але поїду, бо в гостях був найбільший фермер Австралії – запрошував до себе… Скажу відверто: мої діти спочатку хотіли виїхати з села. В одних є квартира Одесі, в інших – у Вінниці. Мені сьогодні приємно, що вони тепер розуміють, що бізнес, який є в селі, це не зовсім поганий, а літо можна й зимою найти – і вони їздять... Головне – діти не комплексують, що живуть і працюють в селі…

Живуть в селі і не комплексують і Президент України, і прем’єр-міністр. Губернатор Валерій Коровій живе у селищі, його перший заступник Андрій Гижко теж у селі…

— Тільки не кажіть, що ви самі картоплю садите ще…

— Так. І сам жуків збираю – це мій релакс. Рабів у мене немає…

— І люди під фірткою з вилами не стоять?

— Ні (посміхається).