«Дітям потрібен був голос, і я ним стала» — організаторка благодійного проекту «Крило Фенікса»

Презентацію благодійного проекту «Крило Фенікса», який триває вже півтора місяці і ще не закінчений, провели 2 грудня. Фінальний етап — гала концерт дітей з особливими потребами і показ роботи, яку готували організатори, — соціального відео ролику «Живи» та фотопроекту «Особлива краса».

— Ми хотіли трансформувати дівчат з особливими потребами внутрішньо і зовнішньо, провели тренінги для їхнього ментального розвитку та майстер-класи, де вони розвивались, навчались, спілкувались та й просто добре проводили час разом, — розповідає Діана Мороз. — Щодо фотопроекту, то ми проводили зйомки, дівчатам робили професійний макіяж, зачіски, їх вдягнули у розкішні сукні і ми презентували ці фото вже пізніше. А у відео ми показали проблеми, з якими щодня стикаються діти з особливими потребами, негативне ставлення суспільства до таких дітей та тих людей, які є толерантними та сприймають їх позитивно.

Як давно цим займаєтесь?  

— Займаюсь благодійністю вже 12 років. Раніше це були поїздки до дитячих будинків, у інтернати, спец школи та будинки престарілих, допомога онкохворим. Акцентували увагу на проведеннях акцій та поїздках. Останні 4 роки організовую спеціалізовані проекти. Всі вони різні, направлені на різних дітей та людей і несуть різну мету. Був навіть проект для мам дітей з особливими потребами «Нескорені».

Спілкуєтесь із дітьми з акцій та проектів минулих років?

— Звісно. Наскільки можливо, намагаємось підтримувати зв’язок та бути в курсі подій діток з попередніх проектів. 17 грудня збираємо усіх діток, з якими ми вже працювали разом, які мають онко та інші невиліковні хвороби. Організовуємо для них акцію — поздоровлення до Нового Року та Святого Миколая. Винаймаємо ресторан, буде величезне свято з розвагами, конкурсами, смаколиками, з подарунками та незвичними аніматорами. Для дітей та їх батьків. Проекти я проводжу декілька разів на рік. Все залежить від того, скільки часу потрібно на підготовку. Як з мого боку, так і з боку дітей. Наприклад, до шоу талантів вони готуються близько трьох місяців.

«Хочу стимулювати дітей до розвитку»

— У мене немає ніяких матеріальних цілей. Я хочу стимулювати дітей до розвитку. Прагну змінити ментальне ставлення та матеріальний стан потребуючих родин. Щоб вони не жаліли себе, боролись за своє життя, вірили в себе та мотивували інших. Суспільство має бути толерантним, соціально–активним та соціально відповідальним, щоб люди займалися благодійністю та приймали участь. У всіх наших заходів завжди безкоштовний вхід. Люди приходять аби проявити свою громадянську позицію та підтримати дітей і їх батьків. І таких підтримуючих людей стає все більше і більше, що не може не радувати.

Як все організовуєте і хто допомагає?

— Організатором є я, але у мене багато партнерів і спонсорів, які готують дітям подарунки, оплачують оренди приміщень та залів, фото–відео спеціалістів. Це все коштує дуже багато, тому без допомоги нам ніяк не обійтись. Так як ми використовуємо матеріали на всеукраїнському рівні, для привернення уваги людей до благодійності по усій країні — нам потрібний якісний контент. Я активно знімаю соціальні ролики, в Україні, на жаль, це не надто розвинено.

— Ми зняли відео про дитячий цукровий діабет, аби розповісти українцям більше і освітити цю проблему на Україну. Заходи організовуються не лише аби роздати дітям подарунки, а й щоб розповсюдити інформацію якомога далі та більшій кількості населення.

«Виникло бажання робити подарунки»

— У мене багато друзів, вони є соціально активними і вони допомагають — хто чим може і хто як хоче. Хтось надає безкоштовно свої послуги — візажисти фарбували дівчат на нашому останньому проекті, ведучі керують розважальним процесом і програмою, так само оператори і фотографи.

— Стараюсь не пов’язувати свою діяльність з фінансами, але є моменти, коли необхідно перекрити чималі суми, ту ж оренду зали або переміщення дітей. Тут і приходять на поміч спонсори. Хоча й я сама вкладаю немаленьку кількість грошей у це своє «захоплення».

Як почали займатися благодійністю?

— Я поїхала у інтернат в області і познайомилась з дітьми, ми почали спілкуватись та дружити і згодом виникло бажання робити їм подарунки, як і будь яким діткам взагалі. Іграшки, цукерки. З часом я зрозуміла, що цього недостатньо, я не в змозі дати їм багато сама і почала підключати знайомих, однокласників, сусідів. Це було на дуже примітивному рівні, але все ж було.  Діти у інтернатах ходили у повністю зношеному одязі, розірваному та склеєному підручними засобами взутті. Нам було важко знайти навіть бувший у використанні, поганенький, на три з мінусом, одяг. Дуже кепський і важкий період. Коли хочеш допомогти, стараєшся, а не виходить.

«Не волонтер, я організатор»

— Потроху з’являлися соціальні мережі і я просто спробувала знайти однодумців. «Можливо пощастить, хто зна». Люди мене не сприймали, не розуміли, не підтримували. Вони не могли збагнути навіщо я це роблю та яка з цього користь особисто мені. Єдиною позитивною сторону у всій цій ситуації була реакція дітей. Коли ти приїжджаєш до них в гості, вони кидаються до тебе обійматись — ти розумієш, що усі старання того варті і потрібно продовжувати.

— До моменту Майдану в Україні було надзвичайно важко. З приходом військової стану в країну, відсоток волонтерства та допомоги потребуючим від простого населення зріс у сотні разів. На жаль це сталося за такої страшної ситуації, але дійсно — те, що було з дітьми 12 років тому у інтернатах і те, що є зараз — це небо і земля.

Навіщо вам це усе?

— Я — людина — результат. Це важко фізично, морально, матеріально. Я дуже багато витрачаю власних коштів. Є такі витрати, які не хоче покривати ніхто.  А це необхідно зробити. Благодійність не є моєю роботою, це, можна сказати, хобі. Хобі, яке приносить задоволення душі, але є також дуже дорого вартісним. Благодійність не може бути роботою. Я не є волонтером, я не є благодійником. Я — організатор. Мені легко організувати той чи інший процес. Чому б не робити це з користю для діток? Для діток, які дійсно цього потребують.

«Мною керує не жалість, а бажання справедливості»

— Дуже багато моїх знайомих всиновили дітей. Це люди, які взагалі були проти благодійності та скептично ставились до усього, пов’язаного з допомогою. Думали, що всюди одні аферисти та шахраї, а гроші насправді йдуть до фонду, а не на допомогу. У мене немає благодійного фонду, я принципово дію як фізична особа. Я є посередником між дітьми і тими, хто може і хоче їм допомогти. Дітям потрібен був голос. Ним стала я.

— У нашій країні медицина є нібито безкоштовна, але діти помирають від того, що у них немає грошей на лікування — це не справедливо. І так, звісно, мені дуже шкода дітей, але веде мене далеко не жалість.

— Я керуюсь бажанням справедливості. Це неправильно. Несправедливо, що діти у інтернатах живуть при живих батьках – алкоголіках і не мають можливості мати повноцінну сім’ю, бо їх не можуть всиновити «чужі» люди. А «своїм» вони просто не потрібні. Діти там асоціальні, вони ізольовані від суспільства. Статистика просто жахлива — хлопці, що закінчують інтернати майже усі по в’язницям та замішані у криміналі, дівчата народжують дітей ледь не одразу після випуску зі школи. А народжені діти потрапляють у інтернати та повторюють долі батьків. Чому? Бо діти асоціальні, вони все життя так росли і вони не розуміють, що є правильним, а що — ні. І як взагалі інакше може бути?

«Хворих дітей жахаються»

— Хотіла б жити у інакшому суспільстві. І починати треба з себе. Якщо мені Бог дав талант організаторства — я мушу це робити. Хочу я, не хочу — я зобов’язана це робити для блага суспільства, ділитись цим. І всі люди у моєму оточенні притримуються такої ж думки. Не лише заробляти своїми талантами, а й допомагати.

Яка у Вас робота? Ким працюєте?

— У мене своя творча студія People Production. Ми працюємо в основному з дітьми — знімаємо короткометражки, кліпи, проводимо тренінги та майстер–класи, для загального розвитку особистості через творчість, через психологічне виховання та звісно через благодійність. Я вожу дітей зі студії у притулки, у будинки престарілих, у дитячі будинки.

— Рощу своє суспільство. Дорослі лише можуть змінити свою думку в силу того, що вони чогось не бачили, але майже не змінюються по своїй суті. А дітям можна показати, що допомогти — це нормально. Що потрібно бути соціально добрим, соціально активним. Допомога заключається не лише у матеріальному аспекті, а й у моральному. Хворих дітей жахаються та ображають, ображають дуже і дуже грубо.

— Якщо ти добре відносишся до хворої дитини, яка просто знаходиться поруч з тобою — це вже моральна благодійність. Якщо ти допоможеш підвезти візочок дитини з ДЦП, купиш морозива або просто заговориш зі старенькою бабусею — це вже багато що змінить. Суспільство повинно бути толерантним. Кожен з нас повинен бути толерантним. Виховуйте не дітей — виховуйте себе. Вони вчитимуться на вашому прикладі.

Підготувала Катерина ЛАПШИНА

Читайте також:

«Батька не повернути, а Даринку можна врятувати»: неймовірна історія допомоги напередодні Різдва
 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.