ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ: Олександр Мігас сам попросився на війну у 17 років і дійшов до Ірану

-  Ми жили на той час у Маріуполі, було це у 1943-му, коли місто звільнили від окупації, - розповідає ветеран. - Коли я сказав у військкоматі, що добре знаю військову справу, що був командиром відділення у своєму класі, мені доручили 12 призовників і дали наказ провести з ними заняття.

«Мамо, йду на фронт!»

- Офіцеру було цікаво, як я можу командувати. Він спостерігав за моїми діями на сходах військкомату, - продовжує він розповідь. -  Призовники були старші від мене. Але команди виконували чітко. Офіцер одразу зрозумів, що знаю діло, тому після чотирьох днів занять я пішов на війну. По дорозі забіг додому і сказав: «Мамо, я йду на фронт!» Вона – в сльози. Я чесно признався, що попросився добровольцем. Мама дала в дорогу хліба, а тоді ще зупинила на хвилину, принесла батькові чоботи, сказала, щоб перевзувся. Так у них я пішов воювати.

> Олександр Мігас - один з тих, кого тодішнє командування закинуло в Іран. Там теж стояли наші війська, і немало, загалом приблизно сто тисяч вояків утворили буфер на кордоні. Адже в деяких Середньоазіатських республіках виготовляли для фронту літаки, зброю. Фашисти шукали можливості проникнення на землі цих республік, які тоді були у складі Радянського Союзу. В Ірані війська залишалися ще два роки після війни, їх вивели у 1947-му. Саме в цей рік закінчив службу Олександр Мігас.

- З Ірану наш кавалерійський полк повертався своїм ходом, - згадує фронтовик. – Місяць йшли до Алма-Ати…

Олександра Мігас надзвичайно гордився рідною тіткою – Поліною Осипенко. Ще до війни вона відзначилася тим, що першою серед жінок здійснила безпосадочний переліт з Москви на Далекий Схід. Її нагородили Золотою Зіркою і присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Відважній льотчиці належить міжнародний рекорд (серед жінок) у висоті польоту. На літаку «Родина» вона піднялася на 9100 метрів.

- Нині село Новоспасівка, звідки родом Поліна, назване її ім’ям, - каже ветеран. – Це у Бердянському районі Запорізької області. Я теж з того села. Поліна прилітала з Москви в гості літаком «Чайка». Вона брала нас, малих, у літак і облітала село. Ті щасливі хвилини пам’ятатиму все життя. Ми всі хотіли стати льотчиками. Мені здійснити мрію не вдалося. Але все одно більшість життя працював в авіаційній промисловості. Закінчив Інституту інженерів цивільної авіації. Тітка вплинула на вибір професії.

Кулеметників називали смертниками

Перший бій для 17-річного солдата Мігаса міг стати останнім.

- Мене поставили другим номером у кулеметному розрахунку, - каже фронтовик. – Коля Пчелінцев був кулеметником, я набивав патрони в лєнту, а Серьожа Нєдєля підносив коробки з патронами. У кожній по 250 штук. На один раз видавали чотири коробки. «Максим» важкий. Несли його частинами: Коля – дуло, я станину. Станина важить 32 кілограми. Від неї рани залишалися на шиї. Але не це страшне. Я не знав, що кулеметників називають смертниками. Довідався про це після першого бою, який міг стати для мене останнім.

Фронтовик каже, що фашисти боялися «Максима», бо він строчив, як швейна машинка, «відрізав» піхоту від танків. Як тільки десь «обзивався» кулемет, вороги били по тому місці доти, доки не знищували точку.

Село Інгуло- Кам’янка Кіровоградської області стало місцем першого бою для молодого солдата Мігаса.

- Першу атаку ворога ми відбили, - розповідає фронтовик. – Вони відійшли, але згодом знову продовжили наступ. Полкова артилерія била по танках. Цілили влучно. Однак два танкові екіпажі все-таки прорвали лінію оборони. Але це було далі від нашого рубежу. Кулеметник Коля, не припиняючи поливати вогнем наступаючих, раптом зупинився і каже: «Саша, ми вже «засвітилися», треба терміново міняти позицію, - розповідає ветеран. – Тільки перебралися на інше місце, як по окопу, де були перед тим, вдарив снаряд. Якби ще на хвилину затрималися – не розмовляв я б зараз з вами.

У тому бою спершу загинув Сергій. А тоді кулеметник Коля. Тим часом наступ продовжувався.

- Я замінив кулеметника, - розповідає ветеран. - Ніби зубами, вчепився у закривавлену гашетку і з криками: «Оце вам, гади, за Колю, за Серьожу!», не переставав строчити, доки не втратив свідомість. Мене теж поранило. До тями прийшов у госпіталі. На моє щастя, після поранення підібрали фронтові санітари. Добре, що вдалося зупинити наступ ворога. Інакше наступаючі фашисти добили б.

У госпіталі молодому бійцю вручили першу бойову нагороду – медаль «За відвагу».

Визволяв Ямпіль і Піщанку

Після госпіталю Олександр Мігас потрапив у Донський кавалерійський корпус 63-ї кавалерійської гвардійської дивізії, що входила до складу 2-го Українського фронту.

- Я був кавалеристом-автоматником, – каже фронтовик. – Так нас називали у підрозділі. На озброєнні мали, крім автомата й гранат, ще й шаблю. У кожного був вірний друг – кінь. Дотепер згадую свого Орльонка. Хоча й клопотів з конем мав чимало, але пересуватися в сідлі краще, ніж пішки. На фронті діяло неписане правило: спочатку нагодуй, напій, доглянь коня, а тоді вже сам приступай до трапези.

На своєму Орльонку Олександр визволяв Піщанку і Ямпіль. Далі були Бєльци. У районі села Кухнешти пройшов ще одне «хрещення» вогнем.

- Нам доручили знищити вогневу точку, - каже фронтовик. – У таких випадках коней відводили у безпечне місце і ми діяли, як піхотинці. З гранатами підповзали удвох з напарником, тільки з різних місць. У бойового побратима влучила куля. Я теж на деякий час затаївся. Вороги були певні, що небезпека для них минула. На деякий час припинили вогонь. Скориставшись тим, я підібрався ще ближче до вогневої точки і закидав її гранатами. За цей вчинок Олександра Мігаса нагородили медаллю «За бойові заслуги».

Після форсування річки Сірет у Румунії їхній підрозділ зупинився у містечку Ботошань. Тут відібрали 14 бійців з нагородами і повели на розмову до начальства.

- Ми не знали, чому нас викликають, - каже Олександр Мігас. – Нам запропонували йти навчатися у військове училище. Війна наближалася до закінчення і радянське командування піклувалося про офіцерські кадри для армії. Я погодився, навіть склав вступні іспити і майже рік провчився, але, з’ясувалося, що військова справа не до душі, сказав про це керівництву і мене знову повернули на службу. Спершу відправили в Японію, але після розгрому Квантунської армії, туди вже нічого було посилати війська. Натомість опинився в іншому зарубіжжі – в Ірані.

За крадіжку – відрубували руку

За короткий час навчання у військовому училищі Олександру Мігасу присвоїли звання старшого сержанта. В Ірані він служив помічником командира взводу. - Ми прибули морем, - розповідає фронтовик. – Як тільки ступили на берег, звернули увагу, що в місті багато невеличких торгових лавочок. Хоч була ніч, але в них світилися вогники. Двері не зачинені. А тільки прохід перетягнутий мотузкою. Це означало, що лавка не працює. З вулиці було видно на прилавках східні солодощі, фрукти, вироби з цукру. Нас суворо попередили про те, що не маємо права нічого брати з магазинів. Але ж коли все доступно… Не дивно, що дехто спокусився задарма отоваритися.

Вранці до місця призначення добиралися залізницею. Потяг з невеликою кількістю вагонів піднімався вгору, долаючи один за одним тунелі. І раптом десь на півдорозі зупинився. Пролунала команда всім вийти з вагонів з речами.

- Коли нас вишикували у строю, поруч з командирами стояли цивільні особи, - каже співрозмовник. – Пізніше ми дізналися, що це були представники нашого посольства і місцевої влади. Населення обурили крадіжки з магазинів. Встановити, у чиїх мішках знаходиться крадене, не складало труднощів. Нас ще раз попередили про недопустимість грабежів. Винних покарали: привселюдно розстріляли 18 солдатів.

На той час в Ірані за крадіжку відрубували руку. Я сам це бачив. Бо робили це прилюдно на площі у місті Біндершах, де дислокувався наш підрозділ. Там же бачив звичай убивати камінням ґвалтівника. Його прив’язали на площі і кожен з присутніх брав у руки каменюку і кидав у винуватця. Так тривало доти, доки той не віддавав Богові душу. Жорстоко, але справедливо. Нам би нині знадобилися такі методи. Вони діють краще, ніж судді і прокурори.

Моя дружина свята, бо допомагає людям

Після демобілізації Олександр Мігас працював в авіаційній промисловості. Зокрема, на Вінницькому авіазаводі. Після народження другої дитини, померла дружина. Так у 36 років чоловік залишився з двома дітьми на руках – чотирирічною донечкою і сином-немовлям. Нині у нього друга дружина – Ольга Іванівна, яка тривалий час працювала медсестрою обласної лікарні ім. Пирогова. Дружину фронтовик називає святою, бо вона дотепер допомагає не тільки йому, а й іншим людям.

- Якби не Ольга, мене б давно не було на світі, - каже фронтовик. – Ходить біля мене, як біля малої дитини. Я ж інвалід першої групи, самостійно не можу пересуватися. Пропав би без неї. Тому називаю її ясним сонечком, золотим серденьком, рідною душею.

У минулому році, коли стало погано із здоров’ям, дочка Наташа прилетіла із Петербурга рятувати батька. Вона лікар за професією. Разом з Ольгою Іванівною підтримали рідну людину. 9 травня для Олександра Мігаса особливий день ще й тому, що саме цього числа він з’явився на світ.

Фронтові нагороди Олександра Мігаса: 

медаль «За відвагу»:

медаль «За Бойові заслуги»:

 

Інші історії вінницьких ветеранів читайте в рубриці "Вінницькі ветерани"