Валерій Пацунов: про режисерство та його вінницьку «Гру в детектив»

Відомий український режисер Валерій Пацунов з акторами Вінницького театру

 У вінницьких театральних кругах не часто зустрінеш корифея українського театрального мистецтва, на очах якого змінилася епоха. Валерій Пацунов є автором численної кількості постановок. У свій час він навчався у Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого разом з Іваном Миколайчуком, Брониславом Брондуковим та багатьма іншими представниками майбутнього славетного Золотого фонду українських митців. Заснував і довгий час був художнім керівником Київського (нині академічного) театру «Золоті ворота». Протягом чверті століття Валерій Пацунов викладає в Національному університеті культури і мистецтв, створює підручники та навчальні посібники, розробляє навчальні програми виховання професійних режисерів та акторів. У кого, як не в нього, запитати про театр?

— Валерію Петровичу, як Ви оцінюєте сучасне театральне мистецтво?

— Сучасне театральне мистецтво різне — в ньому є і сучасне, і минуле, і майбутнє. На всі смаки. Але все ж у «сучасному» його стані наявні ознаки деградації. Як і в суспільному житті. І ця тенденція характерна не лише для українського театру, але й для світового. На перетині століть на наших очах електронними засобами масової інформації підсвідомо (чи свідомо) руйнується духовне здоров’я людства. Різкий кидок в обійми капіталу супроводжується катастрофічним падінням у прірву бездуховності. Тому Театру ні в якому разі не можна капітулювати. Він має за будь-яку ціну зберегти свою гідність, залишаючись духовним архіпелагом. 

— Як на Ваших очах змінювався театр ?

— Мені дуже поталанило! Адже мій юнацький вік припав на кульмінацію Золотої Ери режисури. Ми захоплювались Пітером Бруком, Петером Штайном, Єжи Гротовським, Юрієм Любимовим, Львом Додіним, Анатолієм Ефросом, Робертом Стуруа, Романом Віктюком… Нині театральний світ перейшов у кризову стадію, тому за законами діалектики попереду нас неминуче чекає черговий театральний бум, вибух нових форм, нових технологій, можливо, навіть, «театр у смартфоні». Не виключаю, що з’явиться і школа у смартфоні, а там недалеко і до кохання у смартфоні, і до сім’ї у смартфоні, і до народження дітей у смартфоні, і т.д. і т. п. Як бачимо, людство успішно котиться у прірву.

— Ви здебільшого ставите  класичні твори. А чи буває, що звертаєтесь до сучасних авторів?

— Так склалося, що я майже все своє життя присвятив постановці шедеврів світової літератури таких авторів, як Віктор Гюго, Жан Ануй, Федір Достоєвський, Альбер Камю, Жан Кокто, Ежен Йонеско… З такими «хлопцями» мені легше працюється, у розумній компанії є чому повчитись. І до того ж, вони значно сучасніші за багатьох «сучасних» драматургів. Це аж ніяк не означає, що серед сучасників немає талановитих авторів, один з яких, до речі, написав «Гру в детектив». Як не згадати геніальну Ліну Костенко, за поемою якої «Маруся Чурай» у моїй виставі грала славетна Ніна Матвієнко.

— Як відрізняються сьогоднішні вихованці театральних вузів від їхніх попередників?

— Разюче! Уявіть собі, що при вступі до театрального інституту ми тримали конкурс — 1 місце на 100 бажаючих. Разом зі мною одним набором були прийняті майбутні легенди українського та російського кіно: Іван Миколайчук, Бронислав Брундуков, Раїса Недашківська, Алла Соколова, Борис Соколов (Санкт-Петербург), Олександр Парра (Москва) та ін. Іменами декотрих з них пойменовують вулиці, кінотеатри, встановлюються їм пам’ятники. І це лише один набір! В ті часи акторів та режисерів сприймали, як небожителів. Сьогодні ж диплом актора можна отримати за контрактною формою навчання. Тобто, за гроші. Та ж історія і з медиками! Ви б хотіли, щоб у Вас пологи приймав акушер, який свій диплом отримав за гроші, а замість відвідування занять з гінекології підхалтурював би барменом нічного клубу? Якщо увесь світ терпить глобальну деградацію, то як освіта, в тому числі, і театральна, може уникнути загальної тенденції? Але, звичайно, і в наш нинішній час трапляються талановиті студенти, проте їх відсоток мізерний. Знаю не з чужих вуст, бо чверть століття виховую режисерів, деякі з яких успішно очолюють національні та академічні театри, перемагають на престижних фестивалях та конкурсах, і ваш Вінницький імені Садовського — не вийняток. Головний режисер театру Таїса Славінська мала необережність перебувати у складі моїх студентів. Вона була найталановитішою серед них, і моєї заслуги в цьому обмаль — просто її поцілував Господь. А кого не поцілував, того ніякий педагог не врятує.

— Ваші враження від роботи з трупою Вінницького академічного музично-драматичного театру?

— Це один з найкращих акторських колективів, які є в Україні. І тому працювалось мені з ними легко.

— "Ідіот" Федора Достоєвського у Вашій постановці збирає аншлаги. В чому секрет успіху?

— Секрет успіху поділимо на чотирьох. Далеко не кожному театрові нашої країни Достоєвський по зубам. А вінницька трупа подолала цього велетня. І отримала найвищу нагороду — глядачеве потрясіння. Тому акторський колектив на чолі з талановитим виконавцем князя Мишкіна Максимом Какаркіним є першим винуватцем успіху. Другим винуватцем успіху є, безперечно, геніальний Федор Достоєвський. Мудрий чоловік! Хто третій винуватець? Глядач! Бо разом з ним ми запалюємо у глядацькій залі спільний вулканічний жар та всі разом згоряємо в ньому. Ви спитаєте, а хто ж є четвертим винуватцем? Тут я готовий поступитися своєю режисерською роллю на користь всього адміністративно-технічного колективу, який забезпечив матеріально-технічну базу вистави, але який завжди залишається поза увагою журналістів.

— Чи відрізняється провінційний глядач від столичного?

— Театральна провінція – поняття відносне. Як у Вінниці є різні глядачі, так і у Києві є різні глядачі. Але всіх їх об’єднує жива людська емоція.  Якщо вистава потрясає, то прояв емоцій однаковий — що у француза, що у німця, що у англійця, що у шотландця. Коли актори мого театру «Золоті ворота» грали у Великобританії фантасмагорію «Убивець» Достоєвського, то всі ми відчували таку ж температуру кипіння, як і у Вінниці на «Ідіоті».   

—  У Вашій  новій виставі "Гра у детектив", прем'єра якої відбудеться на сцені Вінницького театру, гратимуть лише два актора. Це головний його режисер, народна артистка Таїса Славінська  і її чоловік, народний артист Анатолій Вольський. Чудова пара, розкішний дует. Про що Ви хочете розповісти глядачеві цією постановкою  ?

— Якби то я знав, про що! Якщо Вас запрошує коханий на побачення, то хіба Ви його питаєте про майбутній зміст Вашої зустрічі? Навряд. Бо заздалегідь Ви, (як і закохані всього світу), чудово знаєте, чого хочете одне від одного. Ми з акторами любимо красивого, ніжного, чутливого вінницького глядача, який при кожній зустрічі відповідає нам взаємністю. То ж на виставі "Гра в детектив" будемо з ним кохатися! Про всі інші творчі секрети обіцяю повідомити у наступного інтерв’ю, інформаційним приводом для якого буде прем’єра «Гри в детектив». Тож, до зустрічі на прем’єрі!

Читайте також:

Театральна весна, або які сюрпризи готує вінничанам театр Садовського 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.