«Лазити кожний день не можна: стираються пальці»: Сергій Париський про непопсовий екстрім

Стрибки з парашутом, роуп-джампінг, вилазки в печери, лижі, сплави Південним Бугом, велопохід у Бакоту, автостоп — далеко не повний перелік видів активного відпочинку, які спробував на собі Сергій. Як каже, все це такий собі “попсовий” екстрім. А от справжній викид адреналіну, власне те важливе, чим займається Сергій Париський — це скелелазіння та альпінізм. На життя Сергій заробляє промисловим альпінізмом. Монтує або демонтує 100-кілограмові вивіски тощо.

— Узагалі, все почалося три роки тому, коли мені треба було готуватися по скальній темі, щоб здійснити сходження на  Маттерхорн (вершина в Пеннінських Альпах на кордоні Швейцарії, — ред.), — розповідає він. — Я почав ходити займатися на скелі Каспича у Вінниці і в мне виникла думка: чому б не створити групу в соцмережі. Можливо, хтось приєднається. І для мене буде більший стимул готуватися.

 Зараз в створеній хлопцем некомерційній групі “Скалолаз: Активный отдых Винница” в соцмережі ВКонтакте додаються всі ті, хто хоче активно відпочити, полазити по скелях на Старому Місті.

Найважчий маршрут

Як каже вінничанин, скелелазіння — це коли людина приходить, приміром, на скелі Каспича (Старе Місто), проходить з мотузкою конкретно цей маршрут. Потім злазить і знаходиться у відносній безпеці. Тобто займається скелелазінням по “пробитих” вже маршрутах:  гаки, які забетоновані у скелю. У альпінізмі навпаки, людина йде в гори і  лізе по “непробитому” маршруту:  всі точки страховки, як правило, є тимчасові.

Альпіністичні маршрути поділяються за важкістю проходження на категорії.

— Найважча траса, яку я проходив, це 3А:  вершина Мотерхорн в Швейцарії заввишки 4478 метрів. Її  ми підкорили з моїми товаришами після гори Монблан. Фішка Маттерхорну в тому, що там немає мотузок. Тільки в найважчих місцях була стаціонарна страховка.  Для того, щоб піднятися, ти або спочатку продивляєшся стежку і потім вже по ній прямуєш, або йдеш із гідом. Гід коштує 1000 доларів. А ще треба переночувати кілька ночей у притулку: 100 баксів за ніч.

Круті скелі в  Гейкбаірі

Лютий і березень Париський разом із ще двома скалолазами з Вінниці провів в одному із найбільших скелелазних районів у Туреччинні Гейкбаірі (Geyikbayiri). Він розташований неподалік від Анталії. Туди з’їжджаються зі всього світу.

— У Гейкбаірі дуже круті і високі скелі і приблизно 800 трас. Для нас, людей, які побачили тільки гранітні скелі, нова поверхня була шоком. Ребра, колонети, їжачки, 3d-лазіння зі стінками з боків і за спиною, стелі, величезні отвори з закладанням ніг. До всього цього потрібно було звикнути і вдосталь насолодитися, — каже він. — Якщо порівнювати з рівними стінами в Україні, то в Туреччині більше різноманітності і менше мізерних зачіпів для рук.

Як відновлювалися

Лазити кожний день не можна: стираються пальці. Для того, щоб вони відновилися, треба хоча б один день взагалі не займатися скелелазінням, а  відпочивати. Тому «робочих» днів зазвичай було два або три, а потім відпочинок. Тож в ці дні Сергій побував на фестивалі хайлайна: любителі висоти ходили по мотузці над прірвою більше 100 метрів. Їздив з хлопцями на базар в сусіднє село Акдамлар і в Анталію, навчився жонглювати, спускався на велосипеді серпантиновими вуличками Гейкбаірі.

—  Ровер, м'яко кажучи, був не дуже. Але колеса крутилися, кермо не відвалювалося, гальма, начебто, працювали. Хвилин тридцять тривала поїздка до верхньої точки селища. Попереду мене чекала найприємніша частина — спуск на великій швидкості по ідеальному асфальту — я насолоджувався!

На горі Сіврі Даг ледь не загинув

Найекстрімальнішим у Туреччині був похід на гору Сіврі Даг. За словами подорожувальника, це було досить спонтанне рішення і до сходження поставилися як до прогулянки, тому мотузку з собою не взяли.

— Ми не знали маршруту і  ніхто не хотів брати на себе відповідальність за прийняття рішень, — говорить Сергій Париський. — Підніматися доводилося часто без стежки, було тільки видно, що місце злегка ходжене. І тільки перед самою вершиною ми побачили станцію для спуску по мотузці, але до неї піднятися було легше ніж у багатьох інших ділянках. Крім тієї станції, кріпити мотузку протягом усього підйому було просто нікуди, практично скрізь камінь був "живий". На цій горі на мене впав камінь. Кілограмів 100. Він летів поруч і збив мене. Якби не тримався за якусь там гілку, то полетів би  разом з ним вниз. Я нічого не зламав, але так побило м’язи, що мені товариш перемотав ногу і я йшов як з палицею, а не з ногою. А треба було ще спускатися годин п’ять. Унизу на нас чекали жандарми, які довезли до кемпінгу, в якому ми жили.

Перезавантаження в Туреччині

— Ти їдеш в країну, в якій від тебе нічого не очікують. Там була нова реальність, клімат, соціум і навіть враження інакші, тому що ти був іншою людиною, — розповідає Сергій. — Знаєш, от коли в мене, вже сивочолого дідуся, раптом запитають онуки, як я прожив життя, я розповів про цю поїздку. Країна дуже сподобалась і люди в ній. Вони якісь простіші. Я побачив, на мою думку, головну проблему українців — заздрість. Ми живемо близько до Європи і заздримо, що в Європі вони мають вищу зарплатню, можуть поїхати подорожувати тощо. І постійно порівнюємо. Там ми проживали між двома селами і, повірте, зовсім не бачили якоїсь розкоші. Люди живуть так само як і в нас. Але вони не переймаються через це.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.