Як Вінниця наближала Незалежність: 57 днів голодування, протести та перший синьо-жовтий прапор
- Як змінювалася Вінниця напередодні відновлення Незалежності та хто стояв за цими змінами?
- Згадуємо людей, які наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років долучилися до демократичного руху, і події, які відбувалися у нашому місті в один із переломних періодів його новітньої історії.
Рівно 35 років тому, 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності. Але для тих, хто жив у радянській Україні, цей день не виник раптово. Йому передували роки протестів, поява демократичних рухів, синьо-жовті прапори на вулицях і протистояння з радянською владою.
Вінниця у цьому процесі також мала свою історію. Тут створювали осередки Народного Руху, проводили мітинги, пікетували обком партії та управління КДБ, затримували активістів і навіть організували 57-денне політичне голодування.
Про ці події сьогодні згадують люди, які самі були їх учасниками. Для когось боротьба починалася з невеликого прапорця на балконі, для когось із протесту на сходах обкому, а для когось — із великої акції перед будівлею КДБ.
Повну історію того, як Вінниця проходила шлях до відновлення незалежності України, дивіться у документальному фільмі Михайла Курдюкова. У ньому своїми спогадами діляться безпосередні учасники тих подій, а архівні кадри допомагають відтворити атмосферу кінця 1980-х— початку 1990-х років. У фільмі багато героїв, особистих історій та подій, які відбувалися у Вінниці напередодні проголошення незалежності.
Перші зміни
Наприкінці 1980-х радянська система у Вінниці, як і по всій країні, дедалі більше давала тріщини. Порожні полиці магазинів, черги, зростання злочинності та недовіра до офіційної інформації ставали звичними ознаками життя.
Історик та заступник директора «Музею Вінниці» Сергій Гула згадував, що наприкінці 1980-х у місті почали проявлятися процеси, що свідчили про кризу радянської системи.
«У той час у Вінниці зростала пиятика, хуліганство, злочинність, — казав Сергій Гула. — У 1987-89 роках були випадки рекету. Це показувало те, що система колапсує».
Паралельно змінювалося й ставлення людей до офіційної інформації. Особливо після Чорнобильської катастрофи, наслідки якої радянська влада намагалася замовчувати.
«Люди почали протестувати проти брехні, зокрема, через замовчування наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, — розповідала Олена Яворська, яка у 1991 році була депутаткою Вінницької облради. — Так само протестували проти брехні за той уявний “добробут”: коли компартія казала, що все добре, а люди бачили порожні прилавки в магазинах».
Прапор з підручних матеріалів
Одним із найпомітніших символів змін став синьо-жовтий прапор. Сьогодні нам важко уявити, що ще на початку 1990-х його демонстрація могла закінчитися затриманням.
У Вінниці перше публічне підняття синьо-жовтого прапора відбулося 21 жовтня 1990 року. Прапор для цієї події пошила активістка Лариса Корнієнко. Окремі деталі цієї історії особливо добре показують, наскільки іншим було тогочасне життя: матеріали для прапора вона шукала у власній квартирі, адже їх неможливо було придбати в магазинах.
Перед підняттям прапор освятили біля тодішньої будівлі органної музики, де нині розташований Спасо-Преображенський кафедральний собор. А вже о 16.45 його урочисто підняли на площі перед виконкомом — фактично за спиною пам'ятника Лєніну.
Лариса Корнієнко згадувала, що її квартира була одним із місць, де збиралися майбутні активісти вінницького Руху — Народного Руху України, громадсько-політичної організації, що виступала за демократичні зміни та незалежність України.
«У моїй квартирі народився вінницький Рух. Тут постійно товклися його ініціатори і засновники Володимир Мулява, Олександр Нижник… Тут вони писали свої перші документи», — говорила вона.
Протести проти влади
Водночас Народний Рух набирав обертів по всій країні. У 1990 році в Україні відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради. Вони дали змогу демократичним силам отримати представництво у парламенті та сформувати опозицію до комуністичної більшості.
Вінниччину на цих виборах також представляли люди, пов'язані з демократичним рухом. Серед них був Володимир Мулява — один із лідерів вінницького Руху. До Верховної Ради також пройшов Арсен Зінченко, який представляв демократичні сили. Так боротьба за зміни поступово виходила за межі вуличних акцій і переходила у політичну площину.
На місцевому рівні протистояння між комуністичною владою та опозиційними силами також ставало дедалі гострішим. Рухівці протестували проти тиску на своїх кандидатів і звинувачень, які поширювали їхні політичні опоненти.
Одним із таких протестів стало пікетування обкому партії. Тоді акція закінчилася затриманнями. Валерій Палій, який на той час був заступником голови крайового відділення Руху, згадує:
«Ми встали на сходи обкому партії, почали агітацію. І тут лунає команда до міліції, щоб ті застосували проти нас ОМОН! Тобто, спецпідрозділ, який мав боротися із бандитизмом, пакував рухівців, які були найбільшими ворогами для тодішньої влади. Мене і ще десь 15 людей заштовхали в бус. Я їм розказав, яка “їх мама народила” і що вони будуть страждати за це все життя. Падлюки, протримали нас до ночі у відділенні».
Валерій Палій на мітингу
Протистояння не припинялося. А вже 7 листопада 1990 року, у день річниці Жовтневої революції, колона вінничан вирушила до управління КДБ. На плакатах було написано: «Останній парад імперії». Тоді ще ніхто не знав, наскільки символічною виявиться ця назва.
Вадим Вітковський, який на той час працював в обласному управлінні КДБ, згадує, що перед будівлею зібрався великий натовп. Люди називали співробітників спецслужби «катами українського народу».
Керівництво управління наказало перекрити входи та виходи, побоюючись можливого штурму. Водночас Вітковський упізнав серед лідерів протесту Володимира Муляву, з яким був знайомий.
«Тож я вийшов до людей, попросив у Муляви мегафон, і сказав людям, що ми не маємо стосунку до пори репресій, з якою нас асоціювали, ми не застали тих часів, а за того нашого часу таких дій проти народу не було. І я сказав, якщо в Україні зміниться влада, то ми присягнемо на вірність їй та українському народу».
Після цього напруга спала, а протестувальники продовжили рух до Центрального парку.
57 днів голодування
Однією з наймасштабніших акцій вінницького Руху стало політичне голодування влітку 1990 року. Воно тривало 57 днів і проходило перед міською радою.
Акцію організував один із лідерів вінницького Руху Володимир Мулява. Серед вимог протестувальників були припинення переслідування рухівців, закриття сфабрикованих справ та можливість нормально працювати громадсько-політичному руху.
Спочатку влада намагалася не реагувати на протест. Потім — розігнати його силою. Але кількість людей, які приходили підтримати голодуючих, лише зростала. Зрештою, влада змушена була піти на переговори
Переговори відбувалися в обласній раді. Їх транслювали на площу, де перебували сотні людей. Після того, як сторони домовилися про виконання вимог протестувальників, голодування припинили.
24 серпня і те, що було після
Коли 24 серпня 1991 року Верховна Рада голосувала за Акт проголошення незалежності, у Вінниці люди стежили за подіями з Києва. Того дня 346 депутатів підтримали незалежність України.
А вже наступного дня у Вінниці відбувся мітинг на підтримку рішення парламенту. Його учасники засудили спробу державного перевороту в СРСР і вимагали покарати тих, хто підтримав ГКЧП. Серед вимог була й заборона Комуністичної партії України. Її реалізували вже 30 серпня.
На референдумі 1 грудня 1991 року українці підтвердили Акт проголошення незалежності. Загалом по Україні понад 90 відсотків учасників голосування підтримали незалежність.
На Вінниччині результат був ще вищим: «за» проголосували 94,4 відсотка виборців — 1 мільйон 242 тисячі 244 виборці. Але на цьому історія змін для Вінниці не завершилася.
Повалення Леніна
У ніч на 20 травня 1992 року з центральної площі міста прибрали пам'ятник Леніну. До цього моменту дискусії про його демонтаж тривали ще з 1990 року.
Активіст УНА-УНСО Олександр Канарський згадував, що під час демонтажу пам'ятнику підрізали ноги, на шию наділи зашморг, після чого бронзову фігуру підняли краном.
«На жаль, це відбувалося вночі, але ми максимально затягували процес вивезення пам’ятника з площі, щоб люди, які зранку йшли на роботу, побачили поваленого ідола», — розповідав Канарський.
Куди саме після цього подівся вінницький Ленін, достеменно невідомо. Є різні версії — від переплавлення до зберігання «до кращих часів».
Читайте також:
Померла відома вінничанка Дарія Альошкіна, яка прославила витинанку на увесь світ
Поєднує мануальну терапію та тілесні практики: як медикиня зі США відновлює воїнів у Вінниці
Подякуй журналісту гривнею
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
