«Як тебе звати?» Історія трьох братів-близнюків, яких у дитинстві не міг упізнати навіть батько

Діденки в один день народилися, в один день одружилися... Фото з сімейного альбому наймолодшого з трійні - пана Валерія

Діденки з Тростянця. Володимир старший серед трьох братів. Віктор середульший.  На жаль, він передчасно пішов з життя. Невиліковна хвороба вкоротила вік. Валерій наймолодший. Але саме в нього найвище військове звання – полковник. У Віктора і Володимира на погонах на одну зірку менше. Вони дослужилися до підполковників.

Валерій Діденко продовжує працювати. Нині він мисливствознавець Тростянецького лісгоспу. Проживає у райцентрі Тростянець. Познайомив з ним керівник прес-служби «Вінницяліс» Станіслав Вовк. Коли спілкувався з паном Валерієм, до нього у гості приїхав брат Володимир. Він закінчував службу у Вінниці у Повітряних силах. Уже на відпочинку. Випала нагода поспілкуватися одночасно з двома Діденками.

Як неупізнавані іспити складали

 Вони й нині схожі . Щоправда, не настільки, як раніше. Час стирає риси навіть у близнюків. 

-У дитинстві розпізнати нас могла тільки наша мама і бабуся по батьковій лінії, вона проживала з нами, - говорить Валерій. – А вже мамина мама, хоч і жила у будинку навпроти через дорогу, не знала, хто є хто.

Не дивно, що їх часто називали іншим іменем. Спочатку вони відповідали «Я не Валерій, чи не Володимир, або Віктор». Згодом такі уточнення набридли.

-Ми ще в дитинстві домовилися між собою, що будемо відгукуватися на те ім’я, яким до нас звертаються, - розповідає Валерій. – Бувало, тато запитував маму, як цього малого звати.

Брати зізнаються, що така неупізнаваність була їм на користь, особливо під час навчання. Користувалися цим. Інколи перед екзаменами розподіляли між собою предмети. Хтось більше сидів над математикою, інший вчив фізику, третій – хімію. На екзамені кожен  складав свій вивчений предмет. Три рази тягнув білет. Головне було спокійно зайти в клас.

-У військовому училищі більшість предметів викладали чоловіки, - згадує Володимир. – Вони не дуже переймалися, хто з нас прийшов на іспит. Але були жінки, які здогадувалися, що брати щось задумали. Може, відчували, хтозна. Дехто з таких викладачок робив так: запрошував в аудиторію усіх трьох разом. Але й тоді знаходили можливість, щоб відповідав той, хто краще знає.

"Здрастуй, Віктор Петрович!" - "Та я не Віктор" - "Жартуєш..."

Віктор Діденко служив заступником начальника нинішнього Військово-медичного центру. Володимир мав іншу посаду у Повітряних силах.

-Пригадую, деякий час разом зі мною вранці сідав у тролейбус чоловік, з яким я не був знайомий, - говорить пан Володимир. -  Зате він знав брата. Щоразу підходив до мене, подавав руку і казав доброго дня, Віктор Петрович. Як було йому пояснити, що я не Віктор. Одного разу намагався це зробити. Але наступного ранку чоловік знов називав мене іменем брата. Більше того, розповідав про якусь проблему  у медичному центрі, яку треба обов’язково вирішити. Допитувався, чому зволікаємо…

Інколи після таких розмов Володимир телефонував братові. Передавав почуту інформацію. Потім, як мовиться, махнув рукою. «Віктор Петрович, так Віктор Петрович, хіба перший раз мене називали ім’ям брата?», - говорить чоловік.

Весілля було в один день

-З весіллям ми вирішили пожаліти батьків, - говорять брати. – У той час людей запрошували дуже багато. На три весілля коштів батьки б не назбирали. Тато працював шофером, мати – у колгоспі. Особливих статків не мали. Після закінчення військового училища ми приїхали додому і потішили їх гарною новиною. Спочатку дипломи показали, а потім сказали, що вирішили одружуватися в один день.

-А що вже у всіх є дівчата? – перепитала мама.

-Тільки у Віктора Валя, ви її знаєте. Але він нас почекає, поки знайдемо дівчат, - відповів наймолодший.

У Віктора дівчина була, як і він, з Тростянця. Батьки її знали, бо хлопець зустрічався з нею ще до того, як поступив у військове училище. Весь час чекала його.

Володимир свою суджену уперше побачив у Військово-медичному центрі. Галина працювала медсестрою. Уже удвох стали чекати, коли наречену обере для себе наймолодший брат.

-Одного разу мене відправили у відрядження в Ізяслав Хмельницької області, - розповідає Валерій. – Знайомий офіцер запросив у гості на день народження. Там я пригледів чарівну дівчину. Її звали Галина, так само, як і у середульшого брата.

День другого вересня 1989 року у Тростянці запам’ятався не тільки братам Діденкам і їхнім нареченим. Як кажуть брати, з їхнього весілля зробили цілий фестиваль. Працівники культури знайшли ще пари, у яких було і срібне, і навіть золоте весілля. Підготували спеціальний сценарій. Свято організували у центрі селища на площі біля районного Будинку культури. Запросили журналістів. Потім наша весільна фотографія була надрукована на обкладинці журналу «Огонек». Журнал видавали у Москві, поширювали по всьому Союзу.

Перша дитина, дівчинка,  з’явилася на світ у середульшого  – Віктора і його дружини Валентини. Через півроку по тому вітали Володимира й Галину. Вони теж раділи донечці.  Валерій і Галина не заставили  себе довго чекати. У них народився син. Пізніше у сім’ях старшого і  середульшого з’явилися ще хлопчик і дівчинка. Нині вони мають уже своїх дітей. Але двійнятами, чи трійнятами, ніхто не може похвалитися.

-Колись гени все одно дадуть про себе знати, - говорять брати. – Природа візьме своє. Хотілося б дочекатися того часу, щоб побачити близнюків і себе упізнати у них. Дасть Бог, дочекаємося.

Афганістан і Чорнобиль їх не обминули

Незадовго до закінчення військового училища братів Діденків, викликав до себе начальник навчального закладу. Генерал потиснув кожному руку. Тим само висловив свою прихильність до курсантів. Зробив Діденкам, без п’яти хвилин молодим офіцерам, пропозицію: залишитися служити в училищі. Після паузи уточнив, яку роботу мають виконувати.

-Нам пропонували служити офіцерами-прапороносцями, - пояснює Валерій. – В училищі був свій бойовий прапор, а також інші знамена. На всі урочисті події їх виносили на загальний огляд. Прапороносці йшли в голові колони. Це був один з найбільш урочистих ритуалів.

-Нам хотілося у війська, на конкретну службу, а не прапори носити, - продовжує Володимир. – Тому відмовилися, хоча розуміли, що цим розсердили генерала. Він ще казав, що такої легкої служби ніде не знайдемо. Але ми не змінили думку.

-Близнюків на службі не розлучати, - таким був наказ міністра оборони у тодішній радянській армії. І посади їм мали пропонувати однакові після училища. Однак для молодих лейтенантів Діденків таких вакансій не знайшлося. Віктора і Валерія направили у Вінницю, а Володимира – у Рівно.

Загалом брати змінили за весь час 50 місць служби. На долю наймолодшого випав Афганістан. Про цю сторінку у його житті можна розповідати довго і окремо. В одному з епізодів афганської війни дивом вдалося врятуватися. Найстарший брав участь у ліквідації аварії в Чорнобилі, служив на Байконурі, звідки відправляли в космос кораблі. Чи не в Чорнобилі дістав дозу опромінення, яка викликала страшну хворобу?

До речі, у близнюків є ще один брат. Олександр старший від них на шість років. Закінчив гірничий інститут, нині проживає у Дніпропетровській області. Це після його народження батьки хотіли дівчинку…

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.