Врятував розвідників, а сам загинув. Комбриг 95-ї просить Моргунова назвати вулицю іменем Героя-десантника

Врятував розвідників, а сам загинув. Комбриг 95-ї просить Моргунова назвати вулицю іменем Героя-десантника
На спомин про десантника Романа Балабу встановили банер на 40-й день після його загибелі
  • Подвиг розвідника: вінничанин Роман Балаба, командир розвідувального відділення 95-ї  бригади, ціною власного життя врятував своїх підлеглих.
  • Про подвиг нашого земляка написав у зверненні до міського голови Сергія Моргунова командир уславленої 95-ї бригади.
  • Десантник Балаба нагороджений орденом Богдана Хмельнцького III ступеня (посмертно).
  • Полковник просить міську владу розглянути питання про присвоєння одній з вулиць ім’я відважного десантника.

У Романа Балаби залишилася мати Марія Іллівна і сестра Віта. Батько помер коли ще хлопець був дитиною.

Мати й сестра розповіли 20minut.ua про те, яким був Роман.

—Син казав, якщо я йому забороню служити, він від нас просто відмовиться, — розповідає мама Романа Марія Іллівна. — І це попри те, що він дуже любив і мене, і сестру. Але не уявляв себе без армії.

Відео дня

Жінка навела один приклад. Коли Роман вчився в школі, ганяв з хлопцями, впав, вдарився і отримав струс мозку. Це записали у медичну карточку. Хвилювався, аби цей запис не зашкодив, коли настане час йти в армію. Якось попросив у лікаря медичну картку, вирвав з неї листок з тим записом, щоб, бува, через це не заборонили служити. Після того признався мамі у скоєному.

Високий на зріст, мав 192 сантиметри, спортивний на вигляд, постійно бігав кроси по 10 кілометрів у Лісопарку і займався штангою. Казав, солдат повинен бути фізично сильний, інакше, який він тоді захисник.

Строкову служив у Калинівці на 48-му арсеналі. Потім підписав контракт з Повітряними силами. Його направили у штаб. Говорив мамі і сестрі, що мріє про іншу службу. Його мрією була 95-та бригада.

—Роман казав, мамо, я був би найщасливішим на світі, якби мене взяли на службу у десантну 95-ту бригаду, — продовжує розповідь Марія Іллівна. — І сестрі Віті про це неодноразово  висловлював таку само думку. Ми обидві знали про його бажання.

Після закінчення контракту з військовою частиною Повітряних силах, Роман (на знімку праворуч біля прапора) декілька місяців активно займався спортом. Відтак подав документи на контракт, як він казав, зі своєю мрією. Його взяли у 95-ту. На той час уже мав бойовий досвід. Адже під час служби у Повітряних силах виконував завдання в районі АТО,ООС.

Мамин оберіг

У 2016 році Роман Балаба уперше відправився у район бойових дій. Його мама поклала у рюкзак оберіг. Зробила це так, що син не знав про це.

Жінка каже, одна знайома порадила дати синові текст молитви. Мама не знала, як син поставиться до цього. Вчинила по-іншому. Переписала текст молитви своєю рукою на окремому аркуші паперу. Поки син спав, акуратно, по шву розпорола внизу нитки підкладки, поклала там згорнутий у декілька разів аркуш і знову зашила.

Пані Марія говорить, що зробити їй це не складно, вона — швачка. Працює в одному зі швейних підприємств.

— З перших днів війни ми шили для військових бронежилети, розгрузки, навіть одяг. — каже пані Марія.

Провела сина в дорогу і молилася, аби Рома повернувся живий. Врешті-решт, дочекалася тієї хвилини, коли син переступив поріг, нагнувся, аби матуся змогла дотягнутися і обійняти його.

—Він називав мене на Ви, — розповідає пані Марія. —І донька Віта так само звертається. Змалку діти таким звертанням виявляють повагу. Роман весь час заспокоював мене. Дуже боляче сприймав, коли бачив мої сльози, тому старалася стримуватися при ньому, не плакати. Навіть тоді, коли вдруге вирушав на Донбас.

Було це 8 вересня минулого року. Жінка пригадує, як він заспокоював маму, повторював, що  війни не буде, щоб не хвилювалася, тим більше не плакала, бо від її сліз у нього душа не на місці.  

Той день 8 вересня став останнім, коли мама обіймала сина, а він горнувся до неї і до сестри.

Перед його від’їздом мати перевірила, чи на місці її оберіг. Поки син спав, надрізала край шва на рюкзаку. Побачила листок. Заспокоїлася. Перехрестилася, про себе промовила, щоб її молитва й надалі оберігала сина.

Під час другої поїздки у Романа була можливість скористатися відпусткою. Йому дозволяли на 10 днів поїхати додому. Але він відмовився. Мамі й сестрі пояснив по телефону, що не може залишити хлопців. Казав, як я поїду, коли я тут потрібен.

—Після того, як почалася велика війна, наші розмови з братом були дуже короткі, — згадує сестра Романа пані Віта. — Інколи він просто надсилав нам повідомлення: мамі у вигляді серденька, а мені — усміхнений смайлик.

10 квітня на календарі значилося свято — День братів і сестер. Віта написала братові вітання. Згодом він зателефонував і вона була щаслива почути його голос. Щоправда, раділа недовго.

—Зі мною не буде зв’язку, — сказав брат на прощання.

—Рома, мені хвилюватися? — запитала сестра.

—Хвилюватися не треба, але якщо через три дні не зателефоную…

14 квітня Роман загинув у бою. Серед речей, які передали побратими рідним, був телефон, а під ним аркуш паперу з молитвою, написаною маминою рукою.

Прапор десантників на могилі

Роман служив командиром відділення розвідувальної роти. Служив добре. Про це свідчать грамоти, подяки, серед яких є подяка глави держави. Його побратими говорять, що він був тим командиром, який уважно ставився до своїх підлеглих. Найбільш складні завдання брав на себе.

Так сталося і в тому бою з російськими окупантами. Про його окремі подробиці дізнаємося з листа-звернення, якого комбриг 95-ї полковник Дмитро Братішко надіслав міському голові Сергію Моргунову.

14 квітня біля села Довгеньке Ізюмського району розвідники передавали інформацію про наступ ворога. У листі сказано, що їхні повідомлення були важливі і вчасні. Завдяки отриманим даним ворога вдалося зупинити. Росіяни не змогли захопити населений пункт.

Ось що написав комбриг у зверненні до міської влади: «Під час вогневого зіткнення з переважаючими силами агресора командир відділення старший сержант Роман Балаба не відступив з позиції. В ході бою дав команду підпорядкованому особовому складу про відхід з вогневого рубежу, чим зберіг життя бійців свого відділення. Сам до останнього стримував наступ противника».

—Рома ще до служби готовий був усім допомагати, — розповідає мати полеглого десантника. — Не змінився в армії. Таким залишився в останні хвилини — хлопців відправив з-під куль, а сам…

Один з побратимів передав матері слова, які чув від Романа. Той говорив: «Хлопці, мені треба вижити, бо в іншому випадку мама буде дуже плакати».

Одного разу уже після похорону мама прийшла на кладовище. Ще здалеку звернула увагу на полотнище, що розвивається на вітрі над могилою. Підійшла ближче, прочитала напис, що це прапор 95-ї бригади, в якій служив Роман.

Вирішила запитати у друга Романа, чи не знає, хто це приїжджав на могилу. Хлопець відповів по телефону, що їхній взвод їхав проїздом через Вінницю. Не могли не віддати шану побратиму. На згадку залишили прапор.

—Мали намір побачитися з вами, але дуже обмаль було часу, а нас їхало 30 чоловік,  — сказав військовий.

«Дякуємо, командире!»

Сестрі Романа пані Віті вдалося розблокувати телефон брата. Апарат весь побитий, але картка вціліла. Зберігся запис з голосом брата.

Жінка каже, чи не щодня слухає дорогу їй людину.

 —Все своє коротке життя Рома присвятив армії, — говорить пані Віта.  — Йому було тільки 29 років. Для себе особисто нічого не пристарав.  Навіть сім’ю не створив. Всі його розмови були тільки про армію. Дуже подобалася військова служба.

Вони з мамою з вдячністю відгукуються про командира бригади полковника Дмитра Братішка.  За те, що підписав подання на нагородження Романа орденом. Вдячні також за клопотання перед нашою міською владою про назву вулиці.

Рідні просять надати дозвіл на встановлення меморіальної дошки на школі №33, де навчався Роман, а також на будинку на проспекті Юності, де проживав разом з мамою.

—Живемо у малосімейці, це колишній гуртожиток, тут дотепер утримують вахтера, — говорить пані Віта. — На краще житло не змогли заробити. Дуже хочеться, аби збереглася пам'ять про Рому. Сподіваємося, нададуть дозвіл на встановлення меморіальної дошки.

Пані Віта висловлює вдячність також підприємству «Регіон-інфо» та ПП "РеклаMAX". Вони виготовили біг-борд присвячений Роману. Його встановлювали на 40-й день після загибелі нашого земляка. Коли жінка запитала, скільки це буде коштувати, відповіли, що зробили за власні кошти на знак подяки Герою.

Редакція 20 minut.ua надіслала журналістський запит на ім’я міського голови з проханням поінформувати, яке рішення прийме влада на звернення командира 95-ї бригади. Про те, якою буде відповідь, повідомимо читачів.

До речі, орден Богдана Хмельницького рідні Романа поки що не отримали. Про нагородження дізналися з Указу президента №627 від 6 вересня 2022 року. Сестра полеглого вінничанина пані Віта звертає увагу на те, що у списку нагороджених переважна більшість офіцери -  від лейтенанта до полковника.

Читайте також:

«Зігріймо військових разом!». У Жмеринці безкоштовно роблять буржуйки, грошей треба на метал

«Осінній відстріл російських «грачів»: ЗСУ збили два ворожих Су-25

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі (54)
  • Halyna Hakh

    Вічна пам'ять Герою Царство небесне Низький уклін за мужність Щирі співчуття рідним та близьким
  • Tanya van Schijndel

    Царство Небесне та світла, незгасна пам’ять Герою України, низький уклін і вічна слава!!! 🙏🙏🙏
  • Дмитро Воронюк

    Дякуємо Вам МАМО за такого СИНА . Ми маємо вічно пам'ятати таких Героїв. І не тільки вулицю назвати в його честь , а цілий пропект- Юності..СЛАВА ГЕРОЯМ ,які полягли за нашу свободу.Вічна пам'ять Герою.
  • Читач35

    Вічна і світла пам'ять Герою! Царство Небесне. Щирі співчуття і низький уклін рідним.

keyboard_arrow_up