У лютому 2014 Лариса Нароган взяла відпустку і весь місяць перебувала на Майдані. До того не пропустила жодних вихідних, що не поїхати у Київ, підтримати учасників Революції Гідності

Переважна більшість мешканців села Високе  Томашпільського району були  на Майдані у Києві під час Революції Гідності. Поїздки до столиці організовував тодішній керівник господарства Іван Спориш , нині він народний депутат України. Його застерігала влад «регіоналів» не робити цього, незнайомі погрожували спалити транспорт, але це не зупинило.

Не було дня, щоб представники Високого не перебували на Майдані

-Мої односельці їздили групами, як їздять на роботу вахтовим методом, - каже Іван Спориш. – Не було такого дня, щоб з Високого хтось не був на Майдані. Мали свій намет. Перша група їхала з певною пересторогою. А далі самі просилися. Люди поверталися окрилені. Навіть у найбільш байдужих до політики прокидалося почуття патріотизму, прагнення відстояти Революцію.

Четвертий рік поспіль учасники тих подій приходять 18 лютого о 18-й годині  у центр селища Томашпіль. Збираються добровільно, щоб вшанувати пам'ять Небесної сотні. Запалюють свічки. Згадують ті тривожні дні і ночі. Телефонують батькам Ігоря Гаврилюка. Він загинув у Дебальцевському котлі. Ті також приходять зігріти душу спілкуванням. У нинішньому році зустріч уперше відбулася біля Меморіалу пам’яті Героїв Небесної сотні й загиблих в АТО. Його спорудили наприкінці минулого року.

«Затягали» по судах

-Для Томашпільської райради війна з «регіоналами» почалася раніше, ніж події у Києві, - каже заступник голови ради Лариса Нароган. – Почалося все після того, як головою райради обрали Анатолія Олійника, нині він очолює облраду, а заступником мене. Ні він, ні я не були у Партії регіонів. «Регіонали» вирішили «вибити» нас з посад через суд. Подали позов, про нібито фальсифікацію на виборах. Ми пройшли 23 (!) судові засідання. Але відстояли справедливість.

Після випадку з побиттям студентів пані Лариса одразу поїхала на Майдан. Далі їздила кожен вихідний. У п’ятницю о 22-й сідала на автобус, що прямував до столиці, а поверталася у понеділок вранці. У лютому взяла відпустку і весь місяць провела серед майданівців. «З Романом Кучковський, він наш юрист, купили у Києві прапор, - продовжує пані Лариса. – Великими літерами написали слово «Томашпіль». Полотнище Роман зберіг дотепер. Спершу врятував його. Коли полум’я з Будинку профспілок перекинулося на  місце нашого перебування, прапор загорівся. Роману вдалося погасити вогонь. Знамено все одно частково обгоріло. Таким зберігає його дотепер.  

У всіх однакові питання: «Коли закінчиться війна?», «Коли людям дадуть нормально жити?»

-На Майдані не раз зустрічалися з Олександром Павловим, це сільський голова Антонівки, - розповідає пані Лариса. – Він приїжджав з дружиною.  Коли сам не мав можливості їхати, надавав транспорт землякам. За це йому погрожували спалити «бус».

Співрозмовниця називає прізвища ще низки земляків, з якими або разом їздили, або бачилися у ті дні у центрі столиці. Це – тодішній працівник райради, а нині голова Томашпільської райдержадміністрації Олександр Закорчевний, згаданий Анатолій Олійник, тоді лікар, а нині головлікар райлікарні Олена Миронишена, голова районної Спілки учасників бойових дій і волонтерів АТО Сергій Жмудь, підприємець Сергій Тімков, колишній військовий Олег Торчинець.

-У ніч з 18 на 19 лютого ніхто не спав, - згадує Лариса Нароган. – Жінки стояли на колінах, читали молитви, просили Всевишнього захистити невинних. Найбільш болючі хвилини – прощання з убитими. «Пливе кача» дотепер звучить у вухах.

Жінка каже, що дуже образливо, що дехто з тих, хто організовував для поїздки на антимайдан «тітушок», хто причетний до загибелі людей, хто грудьми захищав владу Януковича, нині знову при посадах. Не покарані навіть ті, на чиїх руках кров  майданівців. «Коли мої діти, а у нас їх двоє, запитують, мамо, чого ти добилася, нічого ж не змінилося, навпаки, стало ще гірше, пояснюю, що країна вже не та, що була до Майдану. - зазначає пані Лариса. – І люди теж змінилися. Зізнаюся їм щиро, якби події, борони Боже, повторилися, не роздумуючи, знову поїхала б у Київ  відстоювати справедливість».

-Хіба тільки діти задають таке питання? – продовжує співрозмовниця. – Прості люди криком-кричать, оплакуючи загиблих на Донбасі. З нашого району четверо не повернулися додому. Підходять ті само люди, які у дні Революції передавали на Майдан все, що могли, - продукти, кошти, самі просилися взяти їх з собою. У всіх одні і ті ж питання: «Коли закінчиться війна?», «Коли людям дадуть нормально жити?», «Коли перестануть розкрадати державу?» Не знаю, чи чують голоси людей у Києві?..