«У Вінниці мене витягли з болота». Історія кримчанина, який півтора роки жебракував на вокзалах

— Без бумажки — ти какашка, — кілька разів за розмову повторює Олександр Мезінов.

З Олександром та працівником соціальної служби Євгеном Козловим зустрічаємось в одному з вінницьких кафе. На Олександрові чистий одяг, він підстрижений і поголений. Працює в «Сільпо», розставляє на полицях пляшки з алкоголем. У вільний час допомагає соціальній службі, як волонтер. Важко повірити, що ще кілька місяців тому він жебракував і жив на вокзалі.

— Півтора роки тому, дорогою у Дніпропетровськ, в мене вкрали рюкзак з документами, — розповідає Олександр. — Я спав і нічого не чув. Писав заяву в поліцію, але документи так і не повернув. З того часу їздив у різні міста намагаючись відновити їх. Був у Києві, Івано-Франківську, Дніпропетровську, Львові, Одесі. Так одразу всі і не згадаєш, багато їх. Скрізь обіцяли допомогти, але ніхто нічого не робив. Говорили, що на офіційні запити Крим не відповідає, а по іншому підтвердити мою особу вони не можуть.

Труднощі з підтвердженням особи в Олександра були ще й тому, що до 18 років він виховувався в інтернаті міста Сімферополь.

— Одразу після випуску поїхав у Львів. Місто мені подобалось, от і вирішив там пожити, — каже він. — Працював адміністратором у інтернет-кафе, продавцем. Після того, як втратив документи на роботу перестали брати, не міг зняти квартиру.

З того часу «на хліб» Олександр заробляв випадковими підробітками і грою на флейті.

— На флейті навчився грати ще в дитячому будинку, я самоучка, — каже хлопець. — Подивився, як ставити пальці, підібрав звук. В навушниках включаю «мінус» і підігрую йому. Ось так і граю. Першу флейту купив на виплати з інтернату. Якось так сталось, що у мене її вкрали. Узяв табличку, написав на ній усе як є: про те, що мені немає де жити й що збираю гроші на флейту. За день назбирав на нову.

За час який Олександр провів на вулиці він розробив для себе цілу систему.

— Переїжджаючи в нове місто одразу шукаю центр, — каже він. — Обираю там місце, яке мені подобається і граю на флейті кілька годин. Довше — важко, болять пальці і вуха. Далі шукаю роботу. Оголошення в газетах і інтернеті не дивлюсь, бо поки ти це прочитаєш то місце, частіше за все, буває зайняте. Просто запитую в людей. Інколи вдавалося так підзаробити. Потім шукаю місце для ночівлі та де помитись. Ніколи не ходжу брудним. Шукаю великі автозаправки для далекобійників, там є дешевий душ, або прошусь у готелі. Помитись пускають, жити без документів - лише інколи. Речі купую в секондхендах. Це недорого і виглядає не погано. Якось я навіть із дівчиною зустрічався і вона не знала, що я бомжую.

Паспорт Олександру видали лише кілька днів тому, 21 лютого. Можливо він так би його і не отримав, якби не допоміг працівник соціальної служби Євген Козлов.

— Якось Саша на вулиці попросив у мене сигарету, — каже Євген. — Через кілька днів зустрів його на залізничному вокзалі. Начальник вокзалу показав. Каже: «Цей може бути вашим клієнтом, ночує тут». До цього часу він уже кілька місяців жив на вінницькому вокзалі.

За словами Євгена, через те, що сімферопольський паспортний стіл на запити не відповідав, довелось зв’язатись з інтернатом. Директор допомогла, переслала документи. Так почався «паспортний» квест.

— У паспортному столі сказали, щось типу «ксерокопію легко підробити, зараз усі вміють користуватись фотошопом», — каже Євген. — І тут ми згадали, що виплати в інтернаті Саша отримував через «Приват». Дівчина в банку сказала: «так, я вірю, що ця людина, яка до мене прийшла — Олександр Мезінов».
Але паспорт Олександру почали робити тільки тоді, коли Приватбанк оформив карту з фотографією. Лише тоді паспортний стіл згодився відновити документи.
За словами Олександра, коли вже документи почали оформляти, йому подзвонив таксист із Дніпропетровська. Сказав, що знайшов його документи й запропонував їх купити за 900 гривень.
- Може якби це було із самого початку, то погодився б і шукав гроші, а так трохи все запізно, — каже Олександр.

Зараз хлопець живе в гуртожитку, працює в Сільпо. Каже, що робота й колектив йому подобаються.

— Вінниця — це місто, яке витягло мене з болота, — розповідає хлопець. — Люди тут добрі. Якби не Женя, я так би й жив на вулиці й незрозуміло, що зі мною сталося б. Цьогоріч планую вступити до залізничного коледжу, мені подобається дорога.
За кілька днів Олександр їде в Дніпропетровськ. На роботі вже відпросився. Каже, що з ним зв'язались через ВКонтакті люди, які виховують його рідну сестру.

— Нас в мами було троє дітей, а виявилось, що четверо, — каже хлопець. — Двох мама виховувала, мене здала в інтернат. Ми не знали, що в нас є ще одна рідна сестра, яка живе у прийомній сім'ї. Зараз їй 12 років. Говорив із нею по Скайпу. Плакали. Я пообіцяв приїхати до неї на день народження в березні. Сьогодні гратиму на флейті, щоб заробити грошей на квиток, бо на роботі гроші видадуть пізніше.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.