«Стріляй у прапор!» У Жмеринці вшанували Чорновола і згадали, як створювали Рух

Письмового дозводу на встановлення меморіальної дошки у память про Вячеслава Чорновола у Києві так і не надали

У нинішньому році В’ячеславу Чорноволу було б 83. Позавчора, у день народження борця за незалежність України, до меморіальної дошки з його портретом у Жмеринці активісти поклали квіти.

—Цього року ми не організовували колективні заходи, — розповів 20minut.ua голова Жмеринської міськрайонної організації Народного Руху України Василь Марчук. — Епідемія стала на заваді. Домовилися з членами нашої організації, що кожен сам визначиться з часом, коли йому зручно прийти і віддати данину шани видатному політику.

За словами співрозмовника, В’ячеслав Чорновіл два рази приїжджав до їхнього міста. Перший раз на початку 90-х. Тоді його запросив голова місцевої організації НРУ Віталій Чорний. Нині він працює в Академії Збройних сил України.

Вдруге зустрічали політика у 1998 році. Було це за рік до його загибелі.

Голова Руху виступав у залі Будинку культури залізничників, а також у клубі вагоно-ремонтного заводу залізничної станції.

Саме на фасаді приміщення Будинку культури (нині це Будинок науки і техніки-Авт.) встановили меморіальну дошку.

Він був надійний, як граніт

Меморіальна дошка виготовлена з коростишівського граніту, що на Житомирщині. І сам Чорновіл був надійний, як граніт. Так говорив хтось під час її урочистого відкриття. Було це у 2018 році. Приурочили до 80-ї річниці з дня народження політика. Щоправда, відкривали трохи раніше, якраз напередодні річниці Незалежності держави.

Виготовив її Олександр Кушнарьов. Він працював на підприємстві у Коростишеві, що добуває граніт. Олександр син одного із перших членів жмеринської організації Руху — Анатолія Кушнарьова. Тоді він працював у місцевому профтехучилищаі залізничників. Разом з ним до складу організації увійшли ще декілька викладачів училища.

Левову частку коштів на виготовлення меморіальної дошки надав підприємець Станіслав Крупський.

Жоден з варіантів тексту не пройшов

Цікава ситуація вийшла з написанням тексту на меморіальну дошку. Василь Марчук каже, що запропонував написати свою пропозицію багатьом активістам. Всі старалися. Кожен написав так, як вважав за потрібне. Однак все написане перекреслив один з наших активістів на прізвище Олексій Гамарник. Він за характером імпульсивний. Тому дискусія з ним була гарячою. Закінчилася тим, що залишився текст саме Олексія Гамарника.

А ось що згадує з цього приводу сам Гамарник.

—Багато з нас працювали над текстом, — каже пан Олексій. — Я зробив з написаного один варіант тексту. Тому неправильно говорити, що тільки мій варіант зберігся. Там є фрагменти й інших активістів нашої організації.

Співрозмовник шкодує, що текст набраний замалим шрифтом. За його словами, варто було зробити літери більшого розміру. Але того вже не виправити.

Письмового дозволу не було

Виготовити меморіальну дошку, придумати текст було значно простіше, ніж отримати дозвіл на встановлення дошки.

—Вирішили, що згадка про В’ячеслава Максимовича має знаходитися на фасаді тієї будівлі, де він зустрічався з людьми, де виступав, де його слухали і гаряче аплодували, — говорить Василь Марчук. — З отриманням дозволу довелося немало заморочитися.

Перший, до кого звернулися з листом, був керівник будинку культури залізничників. Той порадив йти до керівництва залізничної станції. Там відповіли, що насправді власником закладу є не вони, а Південно-Західна залізниця.

—Якщо відверто, то питання вирішив уже згаданий наш активіст Олексій Гамарник. — продовжує Василь Марчук. — Це він їздив до Києва, оббивав там пороги кабінетів чиновників Південно-Західної залізниці. Зрештою, повернувся, як кажуть, на коні.

Щоправда,  пан Гамарник трохи підправив керівника організації Василя Марчука.

—Ніякого документа, який надавав би дозвіл відкривати меморіальну дощку Чорноволу, я не привіз, — говорить Олексій Гамарник. — Мене направляли з кабінету у кабінет, а питання не вирішувалося.  І ось я опиняюся в кабінеті однієї з чиновниць залізниці. Вона радить мені прийти наступного дня. Після цього я не стримався. Сказав приблизно таке: якщо не отримаю дозвіл, то на завтра про це дізнається вся країна. Принаймні постараюся це зробити через ЗМІ. Господарка кабінету порадила зачекати у коридорі. Згодом сказала, що надають усний дозвіл на встановлення дошки. Повернуся у Жмеринку і повідомив про це місцеве залізничне начальство. Назвав прізвище людини, яка повідомила, що маємо усний дозвіл.

Підприємець Роман Артимович допоміг виготовити металеву рамку з «нержавійки2, а працівники Будинку культури залізничників підсобили під час закріплення до стіни.

На урочисте відкриття зібралося багато людей. Не тільки зі Жмеринки. Приїхали з Вінниці, з інших районів області.  

На відкриття принесли великий прапор. Знамено дотепер зберігається у Василя Марчука. Каже, його розмір 9х6 метрів.

—Поки тривала урочистість, ми всім народом тримали в руках прапор, — згадує ще один з перших учасників жмеринської організації Руху Василь Рябчук.

Каже, коли приїжджав Чорновіл, він спілкувався з ним і розповів про те, що вичитав про наш прапор.

—З літератури дізнався, що символізує поєднання двох кольорів на нашому державному прапорі, — розповідає пан Василь. — Синій, чи голубий, це символ небесного безмежжя, а жовтий — колір сонячної системи. У земному житті ми називаємо інші символи: небо і золоте колосся. В’ячеслав Максимович вислухав мене, а тоді сказав, що він теж уже чув про такий факт.

Ніхто не видав міліції патріотів-рухівців

Обидва приїзди до Жмеринки видатного політика, голови НРУ В’ячеслава Чорновола додали авторитету місцевій організації. На початку 90-х за діями «рухівців» пильно стежили всі правоохоронні органи. Заперечували жовто-блакитне знамено. Комуністи, які залишалися при владі, нав’язували дискусію в суспільстві про те, що це не українські прапори. Робилося багато-чого, аби такий прапор не став державним.

Члени Руху активно пропагували давню українську історію. Робили це незважаючи на неабиякий спротив. Його чинила не лише діюча влада. Багато пересічних громадян теж були проти таких кольорів. Особливо фронтовики, які пройшли війну з гітлерівцями під іншого кольору знаменами.

У 1989 році, ще за часів радянської влади, у селі Кармелюкове стався випадок, який обговорювали на нарадах у тодішній міліції, прокуратурі,  КДБ.  

Про це згадав під час розмови з журналістом Василь Марчук.

—У селі Кармалюкове, а не у Жмеринці, з’явилася перша організація Народного Руху, — каже пан Василь. — Створили її підпільно ще у 1988 році. Зробили це двоє активісті Володимир Вовкодав і Петро Лукашенко. Вовокодав відбув 11 років покарання за те, що у дитинстві був зв’язковим УПА. Лукашенко працював звичайним будівельником.

У день 9 травня 1989 року, коли сільські фронтовики збиралися на урочистості, щоб пройти вулицями святковим парадом, над сільською радою побачили як майорить жовто-блакитний прапор.

—На той час це було рівнозначно вибуху бомби, — продовжує Василь Марчук. — Хто жив тоді, розуміє, про що я говорю. Нинішньому поколінню, яке виросло у незалежній державі, складно усвідомити, чому над сільрадою не може висіти прапор жовтого і блакитного кольору. Та хоча б тому, що на отой час державним був зовсім інший прапор — прапор СРСР.  

Активісти встановлювали його вночі. До того ж, закріпили дуже надійно. Та ще й зуміли підняти на таку висоту, що знамено видно було з будь-якої точки села. Прапор майорів на 30 метрів від землі.

За словами співрозмовника, у село з’їхалися представники райкому партії, міліції, КДБ, прокуратури.  Конструкція була настільки надійна, що не одразу вдалося зняти знамено. У Москві уже почався парад Перемоги, його транслювали по телебаченню, передавали по радіо, звідки лунали здравиці на честь КПРС і її переможної ролі у  війні, а тут, у Кармелюковому, в цей час вітер розвівав зовсім інше знамено.

—Стріляй, що ти дивишся! — наказав міліцейський начальник своєму підлеглому.  — Діставай пістолет і стріляй.

Василь Марчук каже, що постріли нічого не допомогли. Стяг продовжував майоріти на весняному вітрі. Врешті-решт, високу щоглу вдалося повалити.

Запитую, чи вдалося правоохоронцям знайти тих, хто підняв жовто-блакитний стяг.

—Не знайшли, ніхто не здав активістів, — говорить Василь Марчук. — От що значить село, звідки родом Кармелюк! «Сищики» здогадувалися, хто це зробив, але без доказів не могли покарати.

Після тієї події до дня проголошення Незалежності залишалося ще цілих два роки.   

Фото з відкритих джерел.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.