Сльози падали на екран телефону — з бабусею прощався онлайн. Про долю родини, скаліченою не тільки війною

Таких щасливих хвилин у житті Лідії Трактірщик було небагато - поруч дочка Бела, внук Едуард і правнук Даніель

Вічний спочинок Лідія Трактірщик знайшла на землі Ізраїлю. Раніше  проживала у Джурині Шаргородського району. В цьому селищі опинилася після депортації євреїв з Румунії у 1941-му. Її внук Едуард Докс дуже любив бабусю. До найменших подробиць знає її гірку долю. У хвилини траурної церемонії його серце краялося від болю. Не тільки через важку втрату. Не міг провести її в останню путь.

Бабуся проживала в Ізраїлі. Едуард мешкає і працює у Києві. Повідомлення про її смерть  отримав під час карантину. Всі авіарейси з Києва до ізраїльських міст скасовано. Від безвиході не знаходив собі місця.

— Прощався з бабусею онлайн через ВотсАп, — розповідає Едуард. — Це єдине, що створювало ефект моєї присутності. Не відривав очей від телефону під час траурної процесії у далекій країні.

Сльози падали на екран. Серце гупало від хвилювання. Нема вже бабусі.

Едуард Докс наш колега. Ще 10 років тому завдяки йому головний редактор журналу «От сердца к сердцу» Єлена Докс  старанно записала спогади бабусі. Частину з них використав письменник Олександр Горобець. Опублікував у своїй книзі про рідний для нього Джурин ­(«Родинна колиска ­– Джурин»). Згорьований внук вирішив розповісти про Лідію Трактірщик нашим читачам, аби про неї згадали у Джурині.

— Знаю, там є люди, які добре пам’ятають бабусю, — говорить чоловік і називає декілька прізвищ. — Згадають, пом’януть, можливо, розкажуть своїм рідним про бабусю Ліду. Для мене дуже важлива пам'ять про дорогу людину.

Ось декілька фрагментів зі спогадів Лідії Трактірщік, записаних з її  уст.

Загнали у вагон для худоби

Вона народилася і проживала в Румунії. На початку війни Лідії  виповнилося 18. Замість щасливої молодості на її голову впали страхіття війни. Румунія  виступила на стороні Гітлера. Так само мала підтримувати жорстоке ставлення до євреїв.

У жовтні 1941-го почалася депортація з країни єврейського населення. Виселили і родину Апелів - це прізвище, яке носила Лідія до заміжжя.  

В один день змусили покинути затишний будинок на п’ять кімнат. Взяти з собою дозволили тільки  вкрай необхідні речі. І то небагато. З сумками у руках вони прибули на залізничну станцію. Разом з Лідією був батько, який напередодні переніс хірургічну операцію, мама, у якої було хворе серце, сестра з інвалідністю і 9-річний братик.

На них чекав товарний поїзд для перевезення худоби. Батько заплатив станційним робітникам і ті прибрали гній.

У вщерть заповненому людьми вагоні без вікон і вбиральні їхали три доби. Коли потяг зупинився, дізналися, що їх привезли у селище Атаки. Там побачили розграбовані єврейські будинки. На них були написи єврейською мовою: «Помстіться за нас! Помоліться за нас!».

На протилежному березі Дністра виднілося українське місто Могилів-Подільський. Аби вижити, депортованим треба було переправитись туди. Міст стояв зруйнований. Всі рвалися до парому. Батько Лідії заплатив човняру і той перевіз родину. У Могилеві-Подільському затрималися на два дні. Місто окупували гітлерівці. Щоб не опинитися у гетто, вирішили добиратися до Джурина. Батько знав, що там є цукровий завод, сподівався знайти  роботу. Пізніше з’ясувалося, що завод зруйнувала Червона Армія, коли відступала.

Щоб їх довезли до Джурина, батько віддав швейцарський наручний годинник «Омега» і золоту каблучку Ліди.

Депортованих євреїв у Джурині були десятки тисяч. Більшість знайшла притулок у місцевій синагозі. Приміщення не опалювалося.

Взимку 1941-го стояли сильні морози. Люди помирали від холоду, голоду, тифу. Померлих вивозили на возах.

Родину Апелів врятував місцевий чоловік на ім’я  Ківа Трактірщик. Забрав їх до себе. Пізніше Ліда вийшла за нього заміж.

У Джурині був шанс вижити

Одна з розповідей бабусі Ліди неабияк вразила внука. Одного разу до них у будинок привезли з Немирова дівчину. Коли Апелі дізналися про неї більше, холодом війнуло по спині. З’ясувалося, її  врятував від розстрілу німецький офіцер у званні капітана. Саме він привіз її в Джурин, бо тут євреї мали шанс вижити.

У селищі стояли румунські військові. Вони зганяли євреїв у гетто, змушували працювати на полі, але масових розстрілів не влаштовували. Зробити це могли за якесь порушення.

Після того капітан інколи навідувався у Джурин. Привозив врятованій продукти. Якось повідомив, що його відряджають у Румунію і він може щось привезти. У Бухаресті у Апелів проживав родич. Вони попросили зустрітися з ним. Повернувшись з поїздки, офіцер передав родині гроші, отримані ним від родича Апелів. За них вони винайняли краще житло. Могли купити більше продуктів.

Бабуся Ліда згадувала про те, як українці допомагали євреям. Говорила, що саме вони навчили її, як можна непомітно винести з поля після роботи трохи картоплі. Ті бараболі, а ще кислі яблука рятували від голоду. 

«Пиши в Ізраїль скільки хочеш!..»

Коли у 1944-му радянські війська визволили Джурин від окупантів, солдати дивувалися, побачивши живих євреїв. Бо добре знали, що гітлерівці їх розстрілювали. Війна закінчилася — і Апелі повернулися в Румунію. Тільки Ліда залишилася зі своїм чоловіком Ківою. Важким було прощання з мамою, батьком, братом і сестрою.  Не уявляли себе одне без одного. Вона зе не знала, що останній раз бачить живими батьків.

У 1948-му рідня бабці Ліди перебралася в Ізраїль. Єдиним зв’язком між нами та віддушиною були листи від мами. Вона раділа кожному слову. Казала, що за кожен лист від матусі на радощах платила листоноші.

Сама теж часто писала. Бо вона так сумувала за мамою!

Якось її чоловіка попередили, щоб дружина припинила писати  в Ізраїль, інакше звільнять з роботи. Після того до них приїхали НКВДисти,  вимагали пояснити, з ким і навіщо вона листується. Вкрай схвильована жінка розповіла їм свою історію. Згадала і про слова мами в одному з листів: «Донечко, назви мені ще одну таку країну, де забороняють дитині  писати листи мамі?!»

Згодом їй сказали «Пиши в Ізраїль скільки завгодно як до Москви!»

На початку 70-х в СРСР прийняли закон, за яким громадянам почали надавати дозвіл для поїздки за кордон на могили батьків. Бабуся Ліда одразу скористалася такою можливістю. Тоді вони всією родиною зібралися в Румунії. Там похований її батько. Брати й сестри приїхали з Ізраїлю, вона з дочкою – з України.

Вісім років не дозволяли переїхати до батьків

Напередодні Олімпійських ігор у Москві Ліда з чоловіком нарешті отримали дозвіл на переїзд в Ізраїль. Не знала, радіти, чи плакати з того. Її доньці з сім’єю в такому праві відмовили. І вона змушена була розлучитися з дитиною так само, як колись розлучилася зі своє мамою. Виною знову став режим.

Ліда з чоловіком поїхали. Сподівалися, що на їхній виклик з Ізраїлю зреагує влада, що доньці нададуть дозвіл переїхати до мами.

В Ізраїлі родині довелося ще раз відчути на собі жахіття війни. Трактірщики опинилися на півночі країни. Територію обстрілювали ракетами, коли почалася війна з Ліваном. Сидячи у бомбосховищах, молилися. Бабуся не раз говорила, яка непроста доля у їхньої родини. Хіба тільки у їхньої? 

Упродовж восьми років, починаючи з 1979-го, сім’я Трактірщиків добивалася права на переїзд до них доньки з чоловіком і сином.

Мамі Ліді вдалося обійняти доньку Белу, внука Едуарда і зятя Леоніда тільки у 1987 році. Сталося це під час так званої горбачовської перебудови. Ці хвилини вона називала найщасливішими в житті.

Попри всі негаразди. Всевишній наділив її довгими роками життя. До свого столітнього ювілею їй залишалося зовсім небагато. Їй бажали цього на 97-й день народження. Через місяць після того бабусі не стало.

Відслужив в ізраїльській армії і повернувся у Вінницю

У той час, коли батьки Едуарда Докса отримали нарешті дозвіл на виїзд в Ізраїль, хлопець навчався у 9-му класі школи №17. Його батько Леонід і мама Бела працювали на підшипниковому заводі. Едуард згадує, що він не хотів  їхати з Вінниці. Тут були друзі, тут його все влаштовувало...

— Тільки згадка про бабусю та дідуся змушувала задуматися, — говорить Едуард. — Ми дуже відчували одне одного. До шестирічного віку я постійно перебував у неї. Мама навчалася у Москві. Не мала часу займатися мною. Її виручала бабуся.  

Співрозмовник каже, що дотепер пригадує пісні, які йому співала бабуся. Виконувала їх на різних мовах — ідиш, українській, російській. Ще вона знала німецьку, румунську. Саме бабуся стала його першою вчителькою іноземних мов.

Школу Едуард закінчував уже в Ізраїлі. Там же відслужив в армії. Працював на радіо. Поруч були батько-мати, бабуся… Незважаючи на це, йому хотілося повернутися у Вінницю. У 1995-му Едуард знову опинився на знайомих вулицях над Бугом.

— На згадку про повернення зберігаю документ про акредитацію мене при обласній владі, — говорить Едуард. — Тоді я працював на ізраїльському радіо. То був бурхливий час. Часто відбувалися мітинги. Свої акції організовував Народний Рух. Пам’ятаю інтерв’ю в УНА-УНСО…

У Вінниці Едуард затримався не надовго. Власного житла не мав. Рідні далеко. Знову повернувся до них. Час від часу ловив себе на думці, що його більше манить Україна.

Уже багато років Едуард проживає у Києві. Працював у декількох виданнях – «Газеті-по київськи», «Обозреватели», був перекладачем, очолював прес-службу. Тепер пише для ізраїльських видань. Мріє після карантину побувати у Джурині. Має намір зустрітися з тими, хто знав бабусю, і знає його. Хочеться разом з ними пом’янути дорогу для нього людину.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.