Остання фронтовичка з Клембівки усіх просила зупинити війну на Донбасі

У 17 років Ксенія Кирган, випускниця медучилища, добровільно попросилася на фронт

Про те, що Ксенії Степанівни Кирган не стало, дізнався від її сина – Олександра Савчинського. У відповідь на вітання з Великоднем Олександр з сумом зітхнув:

-У нас горе.  Нема у мене більше мами, а в селі не залишилося жодного фронтовика.

Об’єднайтеся, зупиніть війну!

Серце Ксенії Кирган зупинилося Великоднього ранку. Якраз тоді, коли у храмі завершили службу Божу. Так говорив її син Олександр.

- Позаторік Ксенія Степанівна виступала перед односельцями на святі до Дня Перемоги, - згадує колишній сільський голова Клембівки, а нині фермер, Володимир Колісник. - Щороку на 9 травня вона завжди хотіла бути поруч з людьми. Дуже мужня жінка – скільки всього випало на її долю! Пройшла війну від Одеси до Будапешта… Та й після війни пережила важку втрату.

Володимир Колісник звернув увагу, що Ксенія Степанівна, коли говорила про мир, не могла стримати сліз. Відтоді, як на Донбасі гинуть люди, просила усіх, перед ким виступала, чи з ким спілкувалася окремо, - зупинити війну.

-Зупиніть війну, не дайте гинути людям, бо це дуже великий страх, це велике горе для багатьох, - говорила жінка. – Усі, хто може, об’єднайтеся, зупиніть війну.

Пішла у військкомат проситися на фронт

У червні 1941-го, 10 числа, Ксенії Кирган виповнилося 17. А 22 липня, рівно через місяць після початку війни, випускницю медичного училища Ксенію Кирган зарахували на посаду фельдшера 56-го військово-будівельного загону. Підрозділ сформували в Одесі, де Ксенія навчалася у фельдшерсько-акушерській школі, таку назву мав тоді заклад.

-Батько дуже хотів, щоб ми вчилися, - неодноразово згадувала про це жінка. – Старший брат Павло поступив в Одеський будівельний інститут. Батьки вирішили і мене відправити в Одесу, щоб була під наглядом. На навчання в Одесу вона приїхала після семирічки. До того, як німецькій війська вступили на території колишнього Союзу, Ксенія встигла отримати диплом фельдшера.

Але вибратися з Одеси в ті дні не було можливості. Навіть підступитися до вокзалу не вдавалося. Люди масово залишали місто. Охочі сісти у потяг стояли стіною. Заплакана, стривожена Ксенія знову і знову поверталася в гуртожиток. Таких, як вона, там залишилося тільки семеро.

У другій половині липня вирішила йти у військкомат проситися на фронт. Спершу їй відмовили. Сказали залишити адресу. Буде необхідність – повідомлять. Виклику чекала не довго. Уже 22 липня її зарахували фельдшером в роту 56-го військово-будівельного загону. Через два дні по тому їхня частина залишила Одесу.

Бомби летіли на жінок і дітей

Шлях пролягав до Ростова. Відступали під натиском гітлерівців.

Те, що військовий медик побачила за містом, не вдавалося забути до останніх днів. Шлях - всуціль переповнений людьми. Вони тікали від німецьких військ. Більшість серед натовпу становили жінки і діти. Дехто ніс немовлят на руках. Інших малюків вели за руку. Чоловіків було небагато. Всі старшого віку. Молодших мобілізували.  

Жахіття, яке Ксенія побачила після нальоту німецьких бомбардувальників, їй не могло привидітися навіть у страшному сні. Після скидання бомб, льотчики розвернули літаки і на «бриючому» польоті поливали людей з кулеметів.

-Крик, плач, голосіння – від почутого і побаченого кров стигла у жилах, - згадувала фронтовичка. – Маленькі діти припадали до мертвих тіл матерів. Благали: «Мамо, вставай…»

Брат згорів у танку

До складу їхнього військово-будівельного загону входили три підрозділи. У кожному був фельдшер. Бійці споруджували вогневі точки, захисні споруди, копали окопи, наводили водні переправи, мінували територію, навіть виробничі об’єкти, аби ті не дісталися ворогові.

-Спочатку ми відступали разом з бойовими частинами, потім ситуація змінилася, перейшли у наступ, - згадувала Ксенія Кирган. – Найбільше  лякало форсування рік, особливо таких, як Дніпро, Дністер. Рідко коли обходилося у таких ситуаціях без бомбардувань ворожої авіації.

Наприкінці весни 1944-го їхній підрозділ стояв на березі Дністра у місті Рибниця (нині територія невизнаної Придністровської Молдовської Республіки). Звідти недалеко до її Ямпільського району. Ксеню відпустили побачитися з рідними. «Піднімеш руку – підвезуть, будь-яка військова машина зупиниться», - говорила вона.

Її рідна Клембівка вціліла під час війни. Тільки злидні обсіли людей. Батька мобілізували на роботи під Москвою. Дідусь помер. Залишилися бабуся, мама і сестра. Харчувалися тим, що мали з власного городу. Вбрання на них було старе, зношене.

Мама пригорнула донечку до грудей, втерла сльозу і подала їй папірець. Це була похоронка на старшого брата Павла, з яким вони навчалися в Одесі. Її брат згорів у танку.  

На війні мала хлопця

Бійці не стримувалися від компліментів на адресу молодої красивої фельдшерки. Чи не найчастіше шукав можливостей потрапити у медпункт один з них на ім’я Леонід.  Зізнавався в коханні, запевняв, що ніколи її не залишить. Молода дівчина не встояла. У листопаді 1944-го її демобілізували по вагітності. У той час їхній підрозділ знаходився на території Угорщини.

У січні 1945-го була вже дома. Того ж місяця, 26 числа, народила сина.  Назвала його Павлом, на честь свого любимого старшого брата.

Через  місяць у село приїхав Леонід, батько немовляти. Пішов у сільську раду, оформив документи. Записав дитину на своє прізвище. Ще трохи погостював, і поїхав. Писав листи. Останній з них пошта принесла у квітні переможного 45-го.

Ще сім років після того Ксенія чекала солдата. Що тільки не передумала!.. Їй не раз пропонувала заміж. Вона продовжувала чекати.

З часом серцем відчула: вони більше не зустрінуться. Вийшла заміж за сільського хлопця Григорія. Він працював зоотехніком. Заробили грошей, збудували гарну хату. Народила ще одного хлопчика. Почувалася щасливою, поки біда не прийшла в хату. Під час купання у водоймі старший син Павло стрибнув у воду і вдарився головою об к амінь. Врятувати його не вдалося.

…Ксенія Степнаівна багато років працювала у Клембівській дільничній лікарні. Казала, що в її роду не було довгожителів. Незважаючи на це, доля відвела їй довгі роки.

Вічна пам'ять колишньому лейтенанту медичної служби, кавалеру орденів Вітчизняної війни ступеня, Богдана Хмельницького ступеня та «За мужність» ступеня – Ксенії Кирган.

А було їх понад батальйон

На початку 90-х у селі Клембівка проживало 568 тих, хто зі зброєю в руках воював проти гітлерівських загарбників. Це більше, ніж нараховується в одному батальйоні.  

У 2014-му серед живих залишалося четверо фронтовиків – Петро Колісник,Федір Боднарук, Антон Царюк і Ксенія Кирган. У 2018-му – двоє: Царюк і Кирган. 28 квітня 2019-го відійшла у вічність остання з клембівських фронтовиків.   

Ще 740 односельців не повернулися з воєнних доріг.

Такі цифри назвав колишній сілський голова Клембівки Володимир Колісник.

Записали спогади фронтовиків

Ямпільське телебачення записало інтерв’ю з багатьма учасниками бойових дій Другої світової війни. Журналісти зберегли спогади для майбутніх поколінь.

Серія інтерв’ю зроблена у рамках проекту «Візуальна історія Ямпільщини». Реалізувати його допомогла районна та міська влада, а також народний депутат Юрій Македон.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.