«Мені так добре серед цих мовчазних людей». Жінка прибирає чужі поховання, але не могилу мами

Переселенка з Донецька Катерина прибирає занедбані могили незнайомих людей, під час роботи їй найбільше хочеться дізнатися, ким вони були у житті...

• Молода жінка з власної ініціативи прибирає занедбані поховання чужих людей.
• Її не цікавить, чому могили не доглянуті, хочеться знати, хто були люди, яких уже нема з нами.
• Чому не їде на могилу мами?
• На двох прикладах розповідаємо, як можна рятувати старі поховання від занепаду.

Розмова про прибирання на кладовищах нині особливо на часі. Невдовзі поминальні дні. Багато людей прийдуть до місць вічного спочинку своїх рідних, друзів, знайомих. Перед тим вони прибрали їхні могили, посадили квіти… А якщо могилу нема кому доглянути? Скільки таких можна побачити на кладовищах!

Як бути у такій ситуації? Розповідаємо, як можна її змінити. Зробити це під силу кожному з нас, а також окремо взятому трудовому колективу. Читайте про дві такі історії.

Уперше прийшли на кладовище у Підлісному

У молодого подружжя — Катерини й Олександра — непроста життєва історія. У 2014 році вони  виїхали з Донецька. Свою 3-кімнатну квартиру продали за 17 тисяч доларів. Окупанти казали, що це ще гарна ціна, бо надалі буде ще дешевше. За житло чоловіка виручили ще менше грошей: у нього була 2-кімнатна квартира. Разом з ними переїхали мама моєї співрозмовниці пані Катерини і бабуся.

— Їхати, чи залишатися, так питання не стояло, — розповідає пані Катерина. — Чому? По-перше, було страшно. Жити у місті поруч з людьми зі зброєю, від яких не знаєш, чого можна очікувати, це ризик. По-друге, розуміли, що надалі стане ще гірше.

Спершу вони зупинилися у Бучі під Києвом. Згодом купили старий будинок у Гостомелі. Дуже довго ремонтували. Крім того, чоловік обладнав для дружини майстерню, пані Катерина має спеціальність ювеліра.

Через 10 років після втечі з Донецька їм довелося знову рятуватися. Уже не тільки самим, а й двом їхнім діткам — сину і доньці. І це було набагато складніше, ніж перший раз.

Фото їхньої евакуації з дітьми під обстрілами потрапило на перші сторінки трьох зарубіжних видань.

У березні 2024-го вони опинилися у Вінниці. Тут вона уперше прийшла на кладовище у Підлісному.

У Вінницю покликали знайомі з Макіївки

— Мої знайомі з Макіївки перебралися до Вінниці ще у 2014 році, — продовжує розповідь пані Катерина. — Порадили їхати сюди. На Вишеньці знайшлася квартира. Її власниця виїхала у Польщу. Дозволила нам жити. Жінка приємно вразила тим, що не взяла грошей за квартиру. Ми тільки комунальні сплатили.

В один з днів пані Катерина зголосилася допомогти у благодійній справі релігійній громаді. Було це біля кладовища на Підлісному. Вона звернула увагу, що на ньому є занедбані могили.

— Вдома кажу чоловікові, щось мені хочеться поїхати на підлісне, — говорить співрозмовниця. — Подивитися на старі могили, прибрати їх. Мене ця думка не відпускала. Коли потеплішало, сказала, що їду на Підлісне. На ринку купила граблі, секатор, рукавиці. Навела лад на дуже старій дуже занедбаній могилі.

Оглянула старі єврейські поховання. Їх там багато. Деякі імена, написані на плитах, чула уперше, настільки вони незвичні.

Повернувшись додому, Катерина приємно здивувала чоловіка.

— Мені так добре було у цьому тихому місці серед багатьох мовчазних людей, — сказала вона. — Я стала спокійна, це була незвична терапія. І важливо, що одразу побачила результат своєї роботи.

Її враження настільки вплинули на Олександра, що він сказав:

— Поїхали ще раз, я теж хочу там побувати.

Удвох вони зробили більше. За час поїздок на кладовище у Підлісному навели лад на похованнях Зац Песі-Басі Аврумовни, Фрейліхман Рахіль Іцковни, подружжя Берлін.

Найстарішою виявилася могила  з написом Орінгель Мотя Соромович. Найбільш незвичним для них стало ім’я Бронштейн Рухля Срульович.

Одне з прибирань вони записали на відео і пані Катерина розмістила його у ТікТок.

— Запис розірвав Інтернет, — говорить Катерина. — Приблизно 95% користувачів схвально відгукнулися на таку ініціативу, тобто підтримали нас. Інші, навпаки, засуджували. Аргументи були такі: хто вам дозволив це робити, на кладовищі фотографувати заборонено, не беріть гріх на душу і т.д.

Співрозмовниця каже, що вони нічого поганого не робили. Тому не стали реагувати на докори.

Запитую, чи знайшлися люди, які після того виявили бажання допомогти їм. Про це ніхто не написав і не зателефонував, каже вона.

Цікаво дізнатися, чому вона це робить? Каже, їй хочеться зробити щось корисне для людей. Додає:

— Якби мені це було неприємно, я б не робила.

Що думає, коли перебуває на цвинтарі.

— Найбільше, що мене цікавить, ким були ті люди, чиї могили я прибираю, як склалося їхнє життя, — говорить Катерина. — Чому могила не прибрана? Мене це не дуже цікавить. Причин може бути багато. Одна з них — нема тих, хто міг би це зробити. Друга — нема можливості приїхати на могилу.

Після цих слів співрозмовниця робить паузу і додає:

— Я не можу поїхати на могилу мами, дідуся, навіть не знаю, у якому вона стані…

Чекають, коли звільнять Донецьк, щоб поховати урну з прахом бабусі

Мама і бабуся пані Катерини час від час навідувалися з Київщини у Донецьк. Було це ще до великої війни. Добиратися було непросто, але можливо. З однієї з таких поїздок мати не повернулася: жінка захворіла і померла.

— Нам вдалося поїхати на поховання, — говорить пані Катерина. — Тепер зробити це ніяк неможливо. Тому в якому стані могила мами, на жаль, не знаю. Чужі доглядаю, а про матусину нічого не знаю.

Вони чекають звільнення від окупантів рідного Донецька. Поруч з могилою мами ще мають поховати бабусю. Її прах зберігають. Бабуся знала про те, як саме її мають поховати. Співрозмовниця каже, що про таке було важко говорити з бабусею при її житті, але така розмова відбулася.

«Дитино, мені тоді вже буде все одно», — сказала бабуся внучці. Але їй хотілося, щоб місце вічного спочинку було поряд з дочкою, мамою пані Катерини.

Нині моя співрозмовниця у Гостомелі. Їхній будинок був пошкоджений, але, на щастя, не зруйнований. Кажуть, снаряд впав зовсім близько. Зруйнувало дах, вибило вікна. Довелося все замінити. Крім того, всередині шпаклювати стіни.

А ось майстерню знищило вибухом повністю. Навіть одна стіна завалилася. Добре, що у чоловіка пані Катерини золоті руки. Він все вміє робити. Вони ж допомагають йому. Якщо випадає нагода, вона сідає на велосипед і їде на кладовище у Гостомелі.

— Якби мені це не подобалося, я б не робила, — повторює уже сказану раніше фразу.

Доглядає колектив психлікарні

Прикладом того, як може доглядати за могилою трудовий колектив, є обласна психоневрологічна лікарня. Перший директор лікарні Василь Кузнецов помер ще у 1901 році, а могила його  дотепер збережена, доглянута.

Сьогодні, 2 травня, у чистий четвер, представники колективу знову працювали на прибиранні цвинтаря, що поруч із медичним закладом. Про це журналіст  «20 хвилин» дізнався від директора лікарні Софії Кучерук. Запитав, як їм це вдається?

— Непросто це робити, — каже пані Софія. — Наші працівники завжди охоче відгукуються на пропозицію навести лад, прибрати могили. Тут поховано багато наших колишніх медиків. Але ж є роботи, коли треба використати певні знаряддя, техніку. Коштів на це ніхто не виділяє. Доводиться щоразу просити допомогу у небайдужих людей.

За словами співрозмовниці, з території кладовища відкривається гарний вигляд на Південний Буг, протилежний берег річки. Тому сюди постійно приходять люди, особливо молодь.

— Неприємно говорити, але вони залишають після себе сміття, — розповідає пані Кучерук. — Вони смітять, а прибирати доводиться нам. Хочеться нагадати таким, що смітити у місці поховання це гріх, як інакше можна сказати.

У кожному трудовому колективі зберігають пам'ять про декого зі своїх колишніх працівників. Могли б  скористатися прикладом медиків обласної психоневрологічної лікарні — взяти під опіку могили таких працівників, йдеться про ті поховання, які вже нікому доглянути.   

«Не питай, по кому б’є дзвін, він б’є і по тобі», — ці слова відомого письменника нагадують нам про те, що думати слід не тільки про нинішній день.

Донеччанка пані Катерина, про яку йшлося вище, подала свій приклад — кожен з нас може повторити його.  Збереження пам’яті — святе діло. Щоправда, не всі це усвідомлюють.
 

Читайте також:

«Де мій лист, Укрпошто?» Два тижні журналіст чекає конверт з Могилів-Подільського

Дах не ремонтував, але взяв за це майже 300 тисяч: директору товариства загрожує тюрма

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.