«Мене й досі трясе перед виходом на сцену»: Валерій Прус про нагороду, театр, учнів, улюблені ролі

Лариса ОЛІЙНИК

Його вихід на сцену глядачі завжди зустрічають особливими оплесками, а кожна роль стає окремою прожитою долею.
Днями творчий доробок легенди вінницької сцени, Народного артиста України Валерія Прусса отримав чергове високе визнання на державному рівні — митцю призначено президентську стипендію як видатному діячу культури і мистецтва.
У відвертій розмові з нашим виданням актор розповів, як сприйняв цю новину, чим живе театр імені Садовського сьогодні та де він черпає сили для нових сценічних звершень.

Понад сорок років вірності одній сцені, близько сотні зіграних ролей та десятки вихованих учнів. Днями висока майстерність Народного артиста України, провідного актора Вінницького театру імені Миколи Садовського Валерія Прусса отримала чергове вагоме підтвердження — митцю призначили державну стипендію Президента України як видатному діячу культури і мистецтва.

З цієї нагоди ми зателефонували, аби привітати майстра та розпитати, що для нього означає ця відзнака, якими ролями він живе сьогодні та в чому секрет його акторського довголіття.

Понад 40 років на сцені

— Валеріє Валентиновичу, нещодавня відзнака для вас — це певна сходинка у творчості, визнання багаторічної праці?

— Знаєте, мені зараз багато телефонують, вітають. Таке враження, ніби я отримав Нобелівську премію чи премію миру. Усі так захоплено реагують! Можливо, коли ти молодий і тільки починаєш, подібна відзнака справді стає важливою сходинкою. Така відзнака приємна, та для мене ж нічого особливо не змінилося: як працював, так і працюю.

Справжньою творчою сходинкою для мене стане прем’єра. На малій сцені ми з Толєю Вольським готуємо виставу «Емігранти». Ось це для мене справжній виклик і цікавість, адже я ще ніколи не працював у такому форматі. Це буде щось нове. Тож приходьте, якщо матимете час!

— Ви вже понад 40 років на сцені?

— Навіть більше. Я працюю з 1979 року.

— А ви й досі такий молодий! Звідки черпаєте енергію?

— Та припиніть! Справа не в молодості, а в мудрості. У мене п’ятеро онуків, і що? (Сміється).

А якщо серйозно, коли мене запитують, звідки я беру енергію, відповідаю: на дачі, у лісі, коли ходжу по гриби. Люблю щось вирощувати, експериментувати. Мені цікаво не просто посадити й отримати врожай, а провести якийсь експеримент, спробувати зробити щось нове. Це мене захоплює.

— А скільки ролей ви зіграли в театрі за всі ці роки?

— Боже, я ніколи не рахував! Але точно більше сотні. Думаю, десь 130–140, а може, й більше. Чесно кажучи, не знаю.

— Ви ніколи не думали залишити театр або змінити професію?

— Я 30 років викладав майстерність актора в училищі. Два роки тому вже залишив викладацьку роботу. Але мене все одно знайшли — запросили викладати на акторському факультеті педагогічного університету. Роботи чимало, а вже хочеться трохи відпочити й пожити для себе.

— А в молодості не було бажання побудувати кар’єру в столичному театрі?

— Я ж трохи працював у столичному театрі. Коли закінчував четвертий курс, Наталія Сумська запросила мене до театру імені Лесі Українки. Але з тодішнім головним режисером у нас не склалося. Згодом його попросили залишити театр, і ми теж опинилися в непростій ситуації. Потім Наталя пішла до театру Франка, я поїхав зі столиці.

— Ви народилися у Вінниці, але свого часу переїхали до Донецька?

— Так, я тут народився, у Вінниці, а потім поїхав у велике місто — Донецьк. Зараз думаю, яке ж щастя знову опинитися тут.

— Ви щасливі працювати саме в нашому театрі?

— Знаєте, тут дуже гарний колектив. І не забувайте, що половина театру — це вже ті діти, яких ми свого часу навчали. Це однодумці, люди, які тебе розуміють. І це дуже важливо. Я не знаю, що саме зробив для театру, але те, що тут є молоде покоління, яке продовжуватиме нашу справу, — це точно і мій внесок. Я теж доклав до цього руку.

— Ви бачите перспективу в наступному поколінні акторів? Воно талановите? Є кому передавати свій досвід?

— Звичайно, вони здібні. Господь Бог кожному дав певні здібності, а вже від людини залежить, яким шляхом вона піде. Зараз театр — це театр молодої режисури. Молоді режисери хочуть щось змінювати, переробляти, робити по-своєму. І це нормально, театр має розвиватися, шукати нові форми.

Але мені здається, що іноді в цьому пошуку молодий театр втрачає душу заради форми. Розумієте? А саме душа змушує глядача плакати, сміятися, переживати. Іноді навіть плакати від сміху. Зараз такого, на мою думку, трапляється рідше.

Навіть коли до нас приїжджають інші театри, дивишся вистави, за які люди платять чималі гроші, але не завжди бачиш щось справді цікаве. Часто це просто данина моді. Хоча театр пошуку потрібен, він має розвиватися.

І ще один момент. Якби Вінницю не так тероризували постійні повітряні тривоги, у нас завжди були б повні зали. Людям уже не так багато є куди піти, тому вони йдуть до театру.

— Яка ваша найулюбленіша роль? І чи є персонаж, якого ще мрієте зіграти?

— Боже, навіть не знаю. Я дуже любив дядю Ваню у виставі за Чеховим. Дуже любив цю постановку. А зараз готуємо з Анатолієм Вольським виставу «Емігранти» на малій сцені. Це дуже складна психологічна робота, театр абсурду. Поки що не можу сказати, як вона вийде і як її сприйме глядач. Ми ще працюємо, до прем’єри залишилося приблизно десять днів.

— Вам скоро виходити на сцену. Чи відчуваєте хвилювання перед виходом до глядачів?

— Звичайно! Я нещодавно розмовляв зі своїм колишнім студентом. Він каже: «Знаєте, я вже зовсім не хвилююся, коли виходжу на сцену». А я відповів: «А мене досі трясе перед початком!».

Коли вже виходиш, стаєш на сцені, тоді поступово все минає. Але перед початком хвилювання нікуди не зникає. Мабуть, це така психологічна особливість.

— Чи хотіли б ви, щоб хтось із ваших дітей або онуків продовжив акторську справу?

— Та ви що! Я не дозволю своїм дівчатам, дочкам, займатися цією професією. Це надзвичайно складна робота. Тут треба мати характер, витримку, певні здібності. Ні, ви що! Це дуже важко.

— А що найголовніше ви намагалися передати своїм учням під час викладання?

— Треба мати мізки, вміти думати, розбиратися в логіці, розуміти її. І, звичайно, потрібно вміти розбурхувати власну нервову систему. Щоб зіграти роль, актор повинен сам усе пережити, пропустити через себе. Лікарі лікують душу фізично, а ми змушуємо її переживати. Розумієте?

— Я не раз бачила, як актор виходить на сцену, повністю занурюється в роль, а після вистави ще довго не може з неї вийти. А у вас так буває? Чи можете прийти додому й одразу відключитися від роботи?

— Я закінчив виставу — і вже відключився. Це гра, це моя робота. Усе залишається в театрі. Немає чого тягнути додому чи носити із собою вулицями. Коли я йду на роботу, на виставу, то дорогою пішки програю собі сцени, щось обмірковую, шукаю. Але щойно вистава закінчилася — усе, до побачення! Усе залишається тут. Немає чого брати додому зайвого.

Актор театру і кіно

Валерій Валентинович Прусс — видатний український актор театру і кіно, талановитий педагог та Народний артист України, чиє ім’я стало справжнім символом сучасного театрального мистецтва Вінниччини.

Він народився 9 січня 1956 року у Вінниці, де минули його дитинство та шкільні роки. Після закінчення середньої школи у 1973 році майбутній митець вирішив присвятити життя сцені та вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.

Успішно завершивши навчання у 1977 році, молодий актор за розподілом розпочав свою професійну кар’єру в Донецькому обласному академічному українському музично-драматичному театрі імені Артема. Набутий там перший серйозний сценічний досвід став міцним фундаментом для його подальшого творчого зростання. Вже у 1979 році Валерій Валентинович повернувся до рідної Вінниці та приєднався до трупи Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Миколи Садовського, якому залишається вірним понад чотири десятиліття.

За роки служіння вінницькій сцені Валерій Прусс створив близько ста різнопланових образів у виставах за творами світової та української класики, а також сучасної драматургії. Акторський талант митця вирізняється глибоким психологічним проникненням у характер персонажа, філігранним володінням гротеском, пластичністю та яскравою комедійною палітрою. Серед його найвідоміших театральних робіт глядачі та критики особливо виділяють ролі Ассо у виставі «Ассо та Піаф», Графа Альмавіви у «Шаленому дні, або Одруженні Фігаро», Герострата у драмі «Забути Герострата», Судді в «Марусі Чурай» та Онисима у комедії «Кохання у стилі бароко».

Окрім роботи в театрі, Валерій Валентинович реалізував себе в кінематографі та на телебаченні. Він знімався у популярних українських і спільних телепроєктах, серед яких воєнна драма «Тримай біля серця», де він зіграв Підполковника, мелодрама «Дякую тобі за все 2», а також серіали «Повернення Мухтара 2» і «Брат за брата 2». Свій впізнаваний голос актор подарував і героям українського дубляжу, зокрема взявши участь в озвученні пригодницького блокбастера «Пірати Карибського моря: Скриня мерця».

Вагомою частиною життя митця стала педагогічна діяльність. Починаючи з 1993 року, він близько тридцяти років викладав акторську майстерність на театральному відділі Вінницького фахового коледжу мистецтв імені Миколи Леонтовича. За цей час Валерій Прусс виховав кілька поколінь обдарованих українських акторів, які сьогодні успішно працюють на провідних сценах країни.

Багаторічна самовіддана праця та значний внесок у розвиток національної культури принесли митцеві високе державне визнання та любов публіки. У 2002 році він став лауреатом Подільської літературно-мистецької премії «Кришталева вишня», а у 2006 році отримав почесне звання «Народний артист України». Також у його творчому доробку є премія імені Йосипа Гірняка від Національної спілки театральних діячів України та Всеукраїнська премія імені Миколи Зарудного, а у листопаді 2026 року йому призначили державну стипендію Президента України як видатному діячу культури і мистецтва.

Читайте також:

Від театральної сцени до тріумфу в живописі: Ірина Лупащенко здобула Гран-прі на «Мальовничій Україні»
Зіркове поповнення: популярна українська акторка Катерина Тишкевич народила первістка у Вінниці

Подякуй журналістці гривнею