«Мекали, бекали, кукурікали…» Напівзабуті традиції Святвечора. Чи варто їх зберігати?

Ганна Мельник уже 18 років робить дідухів, першого залишила для себе, не продала навіть тоді, коли пропонували великі гроші

У нинішній Святвечір у родині Голубенків із села Стодульці Жмеринського району за святковим столом зібралася родина. До батьків приїхала донька зі своєю сім’єю з Хмільника. Син далеко від дому. З ним спілкувалися по мобільному. Добре, що сучасний зв'язок надає можливість не тільки чути, а й бачити одне одного. Навіть за тисячі кілометрів.

Сіно кладуть під стіл або під скатертину

— Дочка приїздить щоразу, — говорить Любов Романівна. — Це наша традиція. Разом побути за одним столом. Побачити одне одного, згадати тих, кого уже нема з нами.

За словами співрозмовниці, на столі, як і кожного року, 12 страв. Чи не найцікавіше у такий вечір дітям.

— Все, що пам’ятаю з дитинства, повторюю тепер для свої внуків, — каже Любов Голубенко (крайня праворуч). — Ми тоді з нетерпінням чекали Різдва. Не тільки тому, що отримували подарунки. Сходилися до гурту двоюрідні брати, сестри. Дорослі сиділи за столом, а ми… під столом. Тато приносив сіно. Стелив його. Там ховали для маих гостинці. Ми шукали їх. Яблука, горіхи, груші, цукерки. Можна було ще отримати щось у подарунок. Для цього мали відтворити звуки домашніх тварин. Наприклад, закукурікати, як півень, чи мукати, як корова, або рохкати, як порося. Один з-перед одного ми, тоді малі, мекали-бекали-кукурікали… О! Скільки від того мали втіхи!..

— Чи роблю я це тепер? — перепитує співрозмовниця. — Так, роблю. Раніше робила для своїх дітей, тепер — для внуків. Можливо, й вони колись продовжать цю нехитру традицію.

Буває, сіно кладуть в іншому місці. Любов Голубенко розповідає, що її сусідка перейняла від батьків інший звичай — сіно кладе під скатертину на святковому столі. Дехто його кидає в куток у хаті. Все інше відбувається за такою само традицією, як згадувалося вище.

Посуд для різдвяних страв

— У  мене навіть посуд є для Різдвяних страв, — продовжує сільський голова. — Один раз в рік дістаю його. Добротний, глиняний. Серед усіх страв найбільше гостям смакують вареники з капустою.

_ Якось внук Тарасик вранці після Святвечора сидить, не їсть, — розповідає Любов Голубенко. — Запитую, що таке. Каже, вареників нема. Мама теж варить, але не такі, в бабусі смачніші. Принесла йому мисочку, де на ніч залишали для душ померлих нашої родини.

За словами співрозмовниці, два рази на рік Всевишній відпускає душі померлих на землю. Відбувається це у Святвечір і на Великдень. Прилітають вони до своїх родин.

— Так розповідав мені тато, якого, на жаль, уже нема з нами, — говорить Любов Голубенко. — Його слова нагадую дітям і внукам, щоб пам’ятали святі заповіді, щоб шанобливо ставилися не тільки до тих, хто поруч, а й до пам’яті тих, кого уже нема з нами.

Каже, тато, коли був живий, мав ще один звичай. Після того, як всі повечеряли, брав зі столу трохи харчів і йшов з ними до хліва. Там ще й худобі давав поїсти незвичної для неї харчу.

Бабуся робить дідухів

Гарна знайома Любові Голубенко — Ганна Мельник з сусіднього села Мельники робить дідухів. Символи Різдва замовляють здебільшого для храмів. Просять працівники культури для обрядових свят.

Минулої осені Любов Голубенко привезла до бабусі гостей — учасників художньої самодіяльності. Звеселили її хату піснями. Подарунки вручили. Так відзначили 90-річний ювілей Ганни Мельник. Тоді ж Любов Голубенко попросила, щоб і для неї сплела солом’яний оберіг. Але бабуся не встигла справитися до нинішнього Різдва.

— Нічого страшного, ми, як завжди, сіна принесемо, — говорить Голубенко.

Першого дідуха залишила для себе. Каже, він уже 18 років живе в її хаті.

— Біля нього молитву читаю, колядки співаю, — розповідає Ганна Мельник. — Як у храм, йду в кімнату, де на столику стоїть солом’яний чоловічок. Скільки разів просили віддати, великі гроші давали, не погодилася. Мені з ним не так одиноко. Він мене захищає, мою хату.

Церкви у селі нема. У Мельниках взагалі життя зупинилося. Пані Ганна залишилася одним-одна на все село.

— Найважче колоски збирати, по полю шпортатися, — говорить жінка. — З неба сонце пече, під ногами стерня, на плечах мішок років, у руках ряднина. Не назбираю літом — не буде роботи зимою.

Розповідаю, що чула у дитинстві

Про традицію класти у Святвечір під стіл сіно знає вінничанка Ганна Панасюк. Жінка,якій уже минуло 50, народилася і виросла в селі. За її словами, цей спогад — один з кращих з дитячих років.

— У місті теж таке можливо, але не так все просто, — говорить вона. — Де сіно взяти? У мішку везти з села? Чи як? Обставини не дають можливість повторити. Якщо на Зелені свята із зіллям нема проблем, то люди беруть його і замаюють міські квартири. Хоча зілля тех. Не росте у місті. З сіном складніше, тому й відпала традиція.

Напередодні Святвечора біля мед університету розмовляли з двома студентами. Хлопець і дівчина тільки здивовано стиснули плечима у відповідь на те, чи відомо їм, що саме робили колись діти у Святвечір.  

— Можливо, знаєте, що відтворювали голоси домашніх тварин або птахів, ну, кукурікали, наприклад? — підказую співрозмовникам давню традицію.

— Ви це серйозно? — озивається першою дівчина.

— Маячна якась, — незадоволено говорить хлопець.

Традицій можна й не дотримуватися,  але не знати про них… Це означає не знати історію свого народу.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.